Скрябін, він же Андрій Кузьменко, – український співак, письменник, телеведучий, продюсер, актор. Загинув на 46 році життя 2 лютого 2015 року на Дніпропетровщині: сталося зіткнення позашляховика, в якому знаходився співак, та вантажівки.
Кілька разів Кузьма гостював у редакції “Репортера” і це завжди було в першу чергу – весело. Яким він був зблизька? Протягом дня будемо згадувати, як ми спілкувались зі Скрябіним.
Ми записали кілька інтерв’ю із Кузьмою. Зараз пригадаємо 2009 рік, коли говорили про Януковича, Могилевську, щастя та одну-єдину кохану.
Моє — це свобода дії. Я завжди пов’язував рок-музику з непокорою. А найбільше «фе», вважаю, треба висловлювати нашим політикам.— І яким має бути теє «фе»?— Я гордий тим, що живу з нашим народом під одним дахом. Але чого варті ті вар’яти, що керують країною без людей? Треба якось змінювати ситуацію! Наприклад, брати палки в руки та йти бити їм машини. Жодний чужий дядько не прийде і не зробить нам добре. У нас народ надто мирний. Свободу треба виборювати. Якщо тобі не платять, то треба не пускати на роботу і того, хто платить. Якщо слово закинути у правильне місце, то воно робить велику хвилю на воді.
— У музиці ви давно. Мабуть, певною мірою вже зреалізувалися. Чи не виникає бажання піти та зробити щось в іншій сфері?
— Ні. Але історія української естрадної музики теж і складна, і примітивна. Симпатичний барабанщик, легкий текст і дівчата, бажано у трусиках — оцим і годують народ. Я знаю, що означає взяти на себе сміливість бути інакшим. Вони ж собі вибрали формулу примітивізації населення. Реагують зовсім не на те, що треба. Медіа — під політиками. У нас така собі псевдодемократія. Гавкай собі, Кузьменко! Якщо зайти на сайт «дівчата у трусах», то його відвідують мільйони.
— Є рецепт покращення демократії?
— Я про це думав. Мені здається, що нам потрібна «добра диктатура». Бо ситуація гірше, ніж погана. Таких чуваків, як я, політики ігнорують. Дають можливість гавкати, але ігнорують.
— Виходячи з цього, на якій музиці виховуєш свою дитину?
— Час від часу ми водимо її на Мадонну, ACDC. Вона не буде меломаном. Але має можливість вибору. Щоб нормально розвиватися, дитина повинна мати взірці, якихось кумирів. Складно це все…
— З чого розпочалися «Пающіє труси»?
— До мене прийшла донька і сказала, що її ровесники не мають що слухати. Гурт можна назвати стьобом, викликом суспільству. Але сьогодні їх занесли до чорного списку і просто не крутять. Зі своїми ідеями я залишився у себе вдома.
— Чому ви підтримали Януковича під час революції? Тим паче, що демонстрували свою аполітичність?
— Уявіть собі. Мені З0 років. Хрущовка, яка валиться. Маленька дитина. Великдень. Два яйця і кавалок паски від діда-алкоголіка. Якби не «Шанс», який розпочався на «Інтері», я б зі своїми утопічними ідеями скінчив на вокзалі. Тому я пішов за Януковича на прохання Влада Ряшина, який мене витягнув із тої нензи. Своїм «Шансом» він зробив для мене доленосні кроки.
Тоді, на майдані, я стояв як між двома поїздами — і по голові діставав більше за всіх політиків разом узятих.
— Розкажіть про команду…
— Спершу про себе. В мене затягнулося дитинство. Я звик, що все якось буде, батьки допоможуть. У старому «Скрябіні» була анархія, тому в новому колективі я цього боявся. Коли збирав нових пацанів, то був відбір, як у гестапо. Один раз помилка — і до побачення. Сьогод-ні ми вже сім років разом.
— Чи був насправді конфлікт з Могилевською, як думалося усім, хто дивився «Шанс»?
— У телевізорі — продукт режисера. Кожна камера знімає вісім годин на день. Можна вибудувати 10 різних ліній: весело-сумно, поверхнево, по-філософськи і т.д. І як правило, витягують щось цікаве.
Могилевська — запальна натура, може всіх послати. Через кілька хвилин приходить, і до всіх тулиться, але того ніхто не показує. Режисери були моїми колєгами, тому я був у кращому світлі. Був запланований епізод, коли я «завалив» Наталці тортом у писок. Усі знали, що це має відбутися. А вона — ні… Через два роки той епізод прокрутили знову.
— Коли можна почитати другу вашу книжку? Може пишете казочку для своєї донечки?
— Казкар з мене кепський. Не пхаюся туди, де мене не чекають.
— За скільки і за кого не заспіваєш ніколи?
— За політиків вже не заспіваю. Віддав те, що мав, «Інтеру» — і доста. Моя епопея на тому скінчилася. Це була просто пацаняча порядність. А щодо грошей таке: навіть якщо нам платять 1000 доларів на десятьох — проблем нема, їдемо…
— Що думаєте про «Євробачення» та участь у ньому українських виконавців?
— Його пік на Заході вже пройшов. Зараз вони мають непогану касу. Ми — інформаційний розголос. Договір був такий: вони привозять всяке-таке, а ми — свій перший ешелон. Сьогодні це — фестиваль нафти-газу та політики.
— Що думаєте про комісію моральності?
— Справа в тому, що Кучмі колись була потрібна галочка, нібито він дбає про мораль у суспільстві — от він і створив такий закон. Сьогодні його вирішили втілити в життя. Вони ж бадилі! Візьмемо Австрію чи Угор-щину. На кожній їхній заправці — тонни журналів з порнографією. І питання: чия мораль нижча — наша чи їхня?
— Маєте рецепт порятунку від цього?
— Я зрозумів, що відсутність телевізійної антени — найкраща ситуація. Спиляв її ще у 2003 році.
— Як ставитеся до осіб нетрадиційної орієнтації?
— Спокійно. У природі відбувається баланс. Для них аномалія — то ми.
— Коли останній раз мали коротке волосся?
— Вперше відпустив патли у 22 роки. Коли заходив у дикий «депресняк», — усе заважало — тоді й стригся.
— Коли Кузьма стане солідним чоловіком?
— Мені й так нормально. Єдине, що треба пам’ятати — це про свої неадекватні вчинки. Наприклад, як в Івано-Франківську два роки тому. І вміти просити вибачення. Є суспільні норми, яких треба дотримуватися. Правда, я такий пацан, що з мене лізе «Натаха..» — і нічого з цим не вдієш.
— Що зараз у творчості?
— Закінчую альбоми до 20-річчя. Протягом років збирав електронні пісні. Тому один альбом буде з електронкою. Інший — соціальний, з глибокими текстами, третій — понтовий і нью-романтік.
— Кузьменко — ловелас чи однолюб?
— Стовідсотковий однолюб. Але то треба мати таку жінку, як моя дружина. Між нами ніколи не було конкуренції, ні в чому. Більше того, можу сказати: все, що маю, лише завдяки Світлані. Вона в мене — декабристка. Йшла зі мною у саме пекло, а вже потім розбиралася, що із тим усім робити…
— На вашу думку, що таке щастя?
— Пережити довелося чимало. Пам’ятаю момент, коли став щасливою людиною. То було 15 хвилин після того, як я спалив свою телефонну книжку, бо вирішив розпочати все по-новому. Подумав: дружина мене любить, донечка здоровенька, з рідними все гаразд. За день до того я потрапив до лікарні, де лежали малесенькі діти з лейкозами. Воно ще не народилося, а його вже викреслили зі списків…
Тоді зрозумів щастя. Після такого одразу розставляються пріоритети. В Україні — 90 % щасливих людей. І було б незле, якби всі то розуміли.
Comments are closed.