58-річний Іван Артим з Тлумаччини за півтора року на фронті провів на позиціях у найгарячіших точках 411 днів. Його “крайній” бойовий вихід тривав 256 днів. Це було у руїнах Часового Яру за кілька десятків метрів від ворога.
«Репортеру» Іван Артим розповів про 20 років конвойної служби, спільну мову з колишніми в’язнями та порятунок побратима.
Аби бути корисним
Нині Іван Артим з позивним «Іванович» – у довгоочікуваній відпустці. Працює біля хати — це, каже, допомагає відволіктися.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, пан Іван одразу пішов у ТЦК. Він військовий на пенсії, за плечима 20 років служби у внутрішніх військах, зокрема, конвоїром у колонії.
Та чоловіка не брали через вік, адже йому тоді було 55. Запропонували піти в роту охорони, яка саме формувалась у Тлумацькому районі. Іван Артим згадує, був згоден будь-куди, аби лиш з нього була користь. У роті охорони він займався ремонтом техніки, яку відправляли на фронт. Поміж тим щораз просився на передову.
Наших хлопців з роти охорони забирали в «десятку», а старших – мінус, – розповідає Артим. – І мені, то так було обідно… Але прийшов і мій час. Треба було людей і я потрапив у 24 бригаду.
«Іванович» розповідає, що в їхньому підрозділі був дуже ретельний відбір. Бойовий ротний із досвідом з 2014 року разом із психологом та медиком особисто спілкувався з кожним бійцем. І з усієї групи новобранців відібрав лише сімох і серед них Івана Артима. Для них організував ще 14 днів додаткових навчань.
Згадує, тоді в день відбору, ротний взяв його документи, глянув на рік народження й запитав: «Будете воювати?». «Буду», – відповів Артим.
Вибачте, це ваша позиція
6 січня 2025 року пан Іван потрапив у Часів Яр. Це був його перший вихід. Тоді на позицію йшов він і молодий побратим із Закарпаття.
Нас довів провідник і каже: «Хлопці, вибачте», – пригадує Артим. – І так саперну лопатку забиває у землю зі словами: «Це ваша позиція».
А навколо все розбите, літають дрони. Артим знайшов невеликий сховок під похилим деревом і вони почали окопуватися. Копали кілька днів, а далі їх помітив ворожий дрон.
Десь через годину прилетіли FPV і кидають дев’ять скидів, – розповідає пан Іван. – Нас розбирають наніц. На щастя, ми так хитро викопали, що мали нори по боках і там сховалися. Наші думали, що ми вже «200», бо рація не відповідала.
За словами «Івановича», по них прилітало все – артилерія, гелікоптери розбирали посадку по квадрату, лупили “гради”. Але найстрашніше, каже Артим, коли працював танк.
Бо пострілу не чути, – пояснює військовий. – Ми, наприклад, чули, як летить мінометка і вже ховалися. А з танка не чути, аж коли до тебе прилетить.
Через 20 днів Артима мали вивести з позиції. Та він відправив замість себе молодшого побратима, бо бачив, що тому важче. А сам залишився ще на 15 днів.
«Іванович», вас тризуб спалив
Далі, розповідає Іван Артим, 4-5 днів відпочив і знову на вихід – уже на 45 днів. Другий був уже не в посадку, а в руїни Часового Яру. Там він був найближче до ворога – за 70 м. Тримав оборону з двома добровольцями-ув’язненими. Інші бійці побоювалися з ними йти, але «Іванович» швидко знайшов з ними спільну мову.
Вони спитали, мовляв, чи я випадково не сидів, бо дуже багато розумію їхнього, – посміхається військовий. – Кажу їм: «20 років суворого режиму. Я все те, що ви, знаю, лиш ви за одними дверима були, а я за другими.
Іван Артим показує шеврон із зображенням вовка на правому плечі. Для нього він дуже дорогий, адже його не дають просто так.
Його треба ще заслужити, – з гордістю говорить пан Іван. – Мені його вручив мій командир «Лотос» після другого виходу. Та казав, що я його заслужив ще після першого.
Окуляри з дрона
Знову відпочинок на кілька днів – і третій вихід у Часів Яр, вже на 75 днів. Іван Артим розповідає, що тоді багато ворожих груп намагалися пройти, але вони відбивали. Каже, відчувалась дуже велика підтримка від командирів.
Виходимо по рації, що у нас серйозна ситуація, чуємо: «Хлопці, почекайте. Тримайте оборону, за 15 -20 хвилин підлетять два наші дрони і будуть вам помагати», – розповідає військовий. – Постійно так було.
Розказує, як захворів побратим, тож Артим повідомив командира. Підлетів дрон, скинув їм воду, таблетки та сигарети. А одного разу в нього розламалися окуляри, то йому купили нові й теж скинули з дрона.
Я тішуся, що в мене командири нормальні і мені прикро чути, що в когось не так, – говорить Іван Артим. – То не всюди так є тяжко. Я вже просто кажу: «Хлопці, йдіть у 24 окрему механізовану бригаду. Я вас особисто заведу до свого комбата, до свого ротного. Але треба завдання виконувати. Мусите воювати, але і до вас нормальне ставлення буде.
256 днів на позиціях
Четвертий вихід для «Івановича» став найтривалішим – з 1 серпня 2025 року і до травня 2026 року. Всього – 256 днів у Часовому Ярі.
Були такі моменти, що думали, до вечора нас вже просто не буде, – зітхає чоловік. – Ні одної позиції, ні другої. Але наші дрони підлітали і скидали все, що нам треба. Командири мінометку наводили, куди ми казали. І ми далі тримали.
Каже, було дуже важко, бо не милися дев’ять місяців, рани натирали. Хлопці терпіли, але й нервувалися.
Але тут він злиться, головою б’ється, а через дві години по рації повідомляють, що йде ворожа група. І він вже ту злість скеровує на ворога, – каже Іван Артим. – Злість на ворога і підтримка командирів дуже мотивували.
Розказує, що й сам вихід звідти був дуже важкий – майже два тижні йшли від першої позиції до точки евакуації. Він ішов з пораненим і ніс особисті речі загиблого побратима. Того хлопця, з яким був перший раз.
Він воював на сусідній позиції, я не міг його лишити, – говорить пан Іван. – Я зайшов на ту позицію, побачив, що він сильно обгорів. Я зняв на телефон усе, забрав його телефон, жетон і взяв зразки ДНК, аби його визнали «200». Зараз винести його тіло неможливо. Ми самі ледве повиходили.
А у пораненого побратима була пошкоджена нога, він не мав сили йти, падав. Артим підганяв його як міг, допомагав. Та врешті той знову впав.
Я взяв сигарету, сів біля нього курю й кажу: «Ти не йдеш, і я не йду», – розповідає «Іванович». – Він дивиться здивовано, а потім таки встає і ми пішли. Я не знаю, як так сталося, що летів дрон на оптоволокні над нами і нас не помітив.
Коли нарешті добралися до точки евакуації та завантажилися всі у броню, то дорогою ще наїхали на міну. Але машина витримала й доправила всіх на місце.
У селі говорили, а дружина слала посилки
«Іванович» розповідає, що на позиціях була можливість спілкуватися з рідними через рацію. Втім, сам він робив це лише двічі.
Я не хотів розстроювати дружину, – говорить чоловік. – Бо спитається, а скільки ще? Що я їй скажу, як сам не знаю, чи три місяці, чи чотири. А то аж дев’ять вийшло! Але вона посилки пересилала на головного сержанта. Він на Нову пошту їхав за ними. То він їй відкрито і відповів: «Коли листячко на деревах буде. Вибачте, ми не можемо ним ризикувати. Почекайте трошки».
За словами Артима, у селі вже говорили, що він безвісти зниклий, бо дев’ять місяців ніхто нічого не знає. А дружина мовчала і лиш слала посилки. І все, що передали з дому, Артиму скидали дроном на позиції.
Сигарети, домашню ковбасу, балик, – перераховує «Іванович». – Хлопці дивувалися, звідки таке забезпечення і що то за свято? А то все з дому дідові передали. Дідові – бо у мене два онуки, яких я дуже люблю. Старшому 14, а меншому – 9. Я їм подаруночки купив. Вони такі герої тепер. Поважають мене, люблять. Завжди прибігають, сідають коло мене і щось розказують. І я маю щось їм розказати. Дуже чекав зустрічі з ними.
Авторка: Світлана Лелик
