У неділю, 12 липня, у селі Нижній Вербіж, що неподалік від Коломиї, відбувся етнофестиваль «Здибанка». На сільському стадіоні здибалися люди, традиції, пісні, танці й добрі справи.
На фесті побував і все бачив, пробував і куштував Репортер.

Усі свої
Мабуть, у Нижній Вербіж цієї неділі, крім народних майстрів і творчих колективів запросили ще й якогось мольфара. Бо всюди пройшлася шалена злива, а тут лише крапнуло. Принаймні поки там був “Репортер”.

На фестиваль було два входи. На кожному ввічливі хлопці розповідали, що вхід за донат від 200 грн і пропонували або вкинути гроші у закручений слоїк, або переказати на рахунок. Усе збирали на авто для військового Романа Тимошишина.
Військових на святі було багато. Окремо свою локацію мали хлопці з 10 бригади. Їхній оркестр відкривав фестиваль. Ще «едельвейси» вчили охочих збирати й розбирати зброю, для найменших зробили скеледром, тож діти могли підкоряти якусь вершину.
Поруч – короткий курс тактичної медицини проводили волонтери від 1 окремого штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла.
Також на свято приїхали ветерани та військові, які нині відновлюються в центрі «Тепло крилатої душі», який заснувала Наталія Тарабалка.
Свою локацію мала і школа стрільби з лука «Коломия. Петрос». Там зібралась дружня компанія ветеранів з Коломиї та Івано-Франківська. Вони приїхали підтримати свого побратима, інструктора зі стрільби з лука Михайла Андрушка.
Ми йому казали, що приїдемо, – говорить тренерка з плавання, яка працює з ветеранами, Олена Федосюк. – Тут і з Франківська хлопці приїхали, і олімпійська призерка Катерина Дубровіна. Михайло у Коломиї двічі на тиждень проводить майстер-класи та тренування, тож його там знають. Але й треба, аби знали у рідному селі.
Охочих постріляти було чимало. Підходили і малі, і великі.

Підпалка з кукурудзяним хлібом
Запах від шашликів на стадіоні наганяв добрячий апетит. А газдині з села Воскресінці дуже смачно прихвалювали свої трави, тож пішли до них спробувати автентичної кухні.
Є голубці домашні, солодке печиво, медівник колишнього випікання і канапки, як колись робилися, – приповідають жіночки. – Усе за давніми рецептами.
Але фірмова страва воскресінецьких ґаздинь – це підпалка. Оксана Горецька розповідає, що її приготувала разом з дочкою. У них в сім’ї цю страву роблять дуже часто, адже родина її любить.

І взагалі у Вокресінцях підпалка – це традиційна страва, яка завжди вариться на свята, – розповідає пані Оксана. – Вона готується так – смажиться борошно на курячому чи на свинячому жиру, а ні то може й суха піджарюватись. І тоді в юшечку, в якій варилася курочка, додають ту муку. І ось так вона виглядає, як густа кашка. А тоді ось те м’ясо з курочки дають зверху – і їдять.
За словами ґаздинь, цю страву готують у багатьох селах, лиш там вона має іншу назву. Десь називають мачінка, десь фулівка, а у Воскресінцях – підпалка.
До речі, дуже смачно й ситно. А з кукурудзяним хлібом, то взагалі! Підпалку можна їсти і холодною. Під час фесту її продавали по 50 грн за добрячу порцію.

Усі вторговані гроші господиньки мали поділити: щось для 10 бригади, щось на розвиток Народного дому у селі, а ще частину – на потреби людей з інвалідністю.
Трошки далі молодички з села Підгайчики торгували пампухами, круасанами та синабонами зі свіжими афинами зі своєї сімейної пекарні. Це теж було дуже смачно, недорого й у Франківську такого нема.

Пір’я для молодих
Не стримує радості Марія Бойчук, керівниця народного аматорського колективу «Ключівські візерунки» з села Великий Ключів. Адже зараз не так часто колектив має нагоду демонструвати традиції свого рідного села. А показувати є що, особливо весільне. Так, на фесті вони й представили уривок весільного обряду.

Наш прекрасний фольклорний автентичний колектив «Ключівські візерунки» понад 30 років береже наші традиції та звичаї, – говорить пані Марія. – А родзинкою нашого колективу є наш ключівський весільний вінок з пір’я. Недавно відбулася велика подія, що вінок занесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України. І це така подія для ключів’ян, для всіх, що ми то зберегли і зараз зберігаємо.
Серед учасниць і Марія Куник – єдина майстриня в селі Великий Ключів, яка робить ці унікальні вінки, а ще знає усі тонкощі збирання молодої. Розповідає, що з маленької навчилась біля старших жінок. Сиділа чотири години і собі запам’ятовувала та копіювала. А потім і сама почала робити весільні вінки з пір’я.
Має бути пір’ячко з шийки гуски, яка не має жодної чорної цяточки, – розповідає майстриня, – Пір’ячко має бути однакове, таке вигнуте, аби вийшла файна квітка. Основне – скласти пір’яні квітки. А ще потім треба зробити і задній вінок. Це не так все просто. То є дуже кропітка робота, але Бог помагає. Якби сів день у день і робив, то за місяць може, б і зробив.
Пані Марія каже, зараз доробляє вінок, який почала робити ще у лютому 2022 року.
І була така в мене велика охота до того, але коли почалася війна, діти виїхали за кордон, мені складно, – зітхає майстриня. – Лиш зачинаю робити і мені тут стає до болю сумно і болісно, бо вся молодь не на своєму місці, і вже нема таких весіль.

Дуже колоритно виглядали й дівчата з села Ворона. У них також були цікаві вінки з пір’я, але павичого.
Такі вінки колись носили дружки нареченої, – розповідає Аліна Кочай, учасниця народного аматорського колективу танцю «Тайстра». – У нас в селі був багатий пан, який роздавав павине пір’я. У молодої був дуже великий вінок, де йшло приблизно 100 павиних пір’їн. А на вінки дружок йшло близько 50-60. У селі Ворона в нас отакі вінки плели, такі наряди носили, коли було весілля. Зараз вже так не ходять, але ми виступаємо у цих нарядах по всій Україні та за її межами і показуємо, що у нас було.
Майстри та їхня віддушина
Також де-не-де на фестивалі свої місяця мали народні майстри та майстрині з сусідніх сіл. От, Оксана Гап’юк із Гвіздця привезла показати найцінніше – прабабчину вишиванку.

Цьому комплекту вже 100 років, – показує речі на манекені Оксана. – У нас в селі більше низинкою вишивали. А ще сорочки мали такі нестандартні рукави. Бачите, з таким косяком. А це обертка, то інше як запаска. Бо остання запасується з двох частин перед-зад, а ця обертка – обертаєтеся навколо і крайкою зав’язуєте. А цей кожух я знайшла вже міллю поїджений, але його відреставрували. Він також повністю вишитий вручну низинкою. І всі гудзички, китички – все зроблено вручну.
Саме з цього кожуха три роки тому Оксана й почала колекціонування старих речей. Їх вона береже, лиш показує та розказує про них. А от вже 10 років займається вишивкою і на основі старих речей відшиває нові, сучасні. Наприклад, вишивані худі.

Василь Андрусяк привіз з собою власні скарби – скриню з бартками та келефами. Каже, це не ярмарковий товар, бо коштують вони від 500 доларів. Але він показує людям та розказує історію цих речей, які колись були досить статусними.
А ще пан Василь робить гуцульські металеві файки – це чиста ювелірна робота. Цікаво, що за професією Андрусяк – медик, а це все називає своєю віддушиною і може в майстерні пропадати цілими днями.
Крім смакоти, ярмарку та прекрасних вбрань, в яких ходили учасники фестивалю, а також його гості, була насичена музична програма. Співали й танцювали народні аматорські колективи, а під вечір і зіркові гості – Козак Сіромаха та цимбаліст Андрій Стовп’юк з гурту «Zapal». Були благодійні лотереї та розіграші.
Словом, дуже гарно, тепло й затишно усім.
Авторка: Світлана Лелик


















