Андрій Жолоб 18 років лікував львів’янам підвернуті ноги й інші травми. Поїхав на війну. Повернувшись, віддав лікарський диплом мамі, місяць просто дивився в стіну, а тепер курує ветеранську політику у місті – і грає панк-рок. Про те, як влаштована ця система у сусідньому Львові, читайте нижче.
Далі – пряма мова Андрія Жолоба.
Хто я такий
Я ветеран 46 аеромобільної бригади, тобто ДШВ, командир медичної роти, військовий хірург. 18 років працював цивільним травматологом у Львові. Туди поїхав лікувати серйозніші речі. Командиром ставати взагалі не збирався.
Таким собі був – ненародженим для війни, музикантом. Тато просто дуже хотів, щоб я лікарем став, бо музика – то ніби несерйозна професія. Я чемно татове завдання виконав, 18 років відпрацював, плюс два у війську. Але у війську більшість з нас насправді отримує найважливіший, напевно, урок. Це є нарешті прийняте рішення, що ти хочеш дальше робити у твоєму житті. І те все, що ви бачите в фільмах, коли є трошки затишшя, всі говорять: «От повернусь», то це все правда. Ми дуже багато мріємо у війську. Особливо, коли нам вдається після дуже складних операцій вижити, ми дуже багато мріємо.
У мене був дуже хороший командир – Олег, хірург з Житомира, який прослужив моїм командиром рівно три тижні. Я Олега збирав по запчастинах, вивозив з місця поранення. В Олега шансів було небагато, але він вже знову оперує.
Мені довелося стати командиром, бо так сказав комбриг.
Краса війни та «мої Ісуси Христи»
Пригадую, як їздили на переправи. Ти їдеш по напівзамінованій дорозі вночі, на мінімальному світлі, навколо – напіврозриви. В машині грає дебільна весела музика, щоб голову трошки розвантажувати. Ти бачиш, як загоряються спалахи на берегах Інгульця. Стоять чотири справжні понтонні переправи і чотири фіктивні, зроблені з пляшок, росіяни пристріляні по всіх. І в нас лотерея: чи зараз по нас влучать, чи ні?
Насправді, це якийсь дуже сюрреалістичний досвід, але разом з тим всім, ви не уявляєте, наскільки війна красива. Те, що ти там бачиш, – оці заграви, оці вибухи – воно і по звуках, і по світлу просто неймовірне.
Була ситуація, коли по нас одночасно працював і міномет, і танк, а я лежав з двома пацієнтами на крапельниці і думав, попадуть чи ні. Був вихід на наш евак російського винищувача, ми просто встигли сховатися. Це насправді лотерея. Хтось там вірить у вищі сили. А я там чітко зрозумів, що насправді Бог – це справа мій Валік, а зліва мій Женька. От мої Ісуси Христи. Це для мене, напевно, було найзрозуміліше. І я того дотримуюся дотепер.
Панк-рок і робота чиновника
Повернувшись з війська, я віддав диплом мамі і сказав: «Дякую». Я 20 років чесно виконував соціальне завдання. Тато мене навчив, що лікар не може брати гроші з пацієнтів, і я не брав, але я працював в суботу і неділю ведучим по весіллях, корпоративах і сім’ю забезпечував.
Зараз я вільний, чесно скажу. Я граю музику, займаюся менеджментом групи. Ми заробляємо гроші як музиканти. У вас буде запитання: «А що ж ти граєш?». Я граю панк-рок. Я напівголий на сцені матюкаюся.
А як це поєднується з чиновницькою роботою? Дуже просто. В мене було одне прохання, коли мене Андрій Садовий запросив працювати, – щоб він не рухав мою мистецьку складову.
Синдром «плавлення» та жіночий колектив
Коли я прийшов з війська, то не хотів займатися взагалі нічим. Це є нормальний стан ветерана – стан пустоти. І місяць я дивився на стіну.
Потім мене почали злити, що по хаті мої діти дуже голосно бігають, а я цілий старший лейтенант. Чому в мене в хаті шум і безпорядок? Я зрозумів, що я плавлюся, і почав шукати роботу. Запитав у друзів і виявилося, є вакантне місце директора центру УБД.
Я знов став ротним. Правда, почав керувати досить специфічним колективом – в нашому центрі УБД 85% жінки. Що людям треба насправді? Я зрозумів, що найбільше треба, щоб їх захищали. Ця опція дуже добре працює. Мій колектив ніхто не сміє рухати. Всі претензії мають бути висловлені виключно до мене.
Центр УБД, де «рівний рівному»
В нашому центрі УБД на 100% всі є з ветеранської спільноти: або самі ветерани, або дружини ветеранів, вдови, дружини безвісти зниклих. Ми працюємо за системою – рівний рівному. Вона дуже класно працює. Бо коли до нас припирається на рецепцію п’яний ветеран весь в орденах і кричить: «Я воював», то встає мій Володя, який не має півноги і каже: «Братан, може успокоїшся?». Ми дуже критичні до того, щоб не робити з ветеранів божих корів.
Зараз ми маємо секторальну систему. Окремо діє сектор юридичної підтримки, тому що це для ветеранів є база. Він має прийти з війська і точно знати, що йому військо заплатило все, що мало заплатити, і що по групі інвалідности його не намахують.
Є сектор психологічної підтримки. Керує ним монахиня сестра Анісія, яка ще три роки тому була заступницею командира десантно-штурмового батальйону з парашутно-повітряної підготовки, вона має 410 парашутних стрибків. Фантастична жінка, яка після певної трагедії вирішила прийняти монаший сан. Вона мій психотерапевт. Я сам пішов на психотерапію і тепер можу іншим хлопцям сказати: «Чувак, я попробував, воно працює».
Третій сектор — підтримка родин зниклих безвісти і військовополонених. Ним керує звільнений з полону Владислав Гірник, який вийшов з Оленівки. Це був дуже складний варіант, він на початках боявся навіть очі піднімати. Я вирішив вибити клин клином – віддав Владика на курси з ораторської майстерності, його, умовно, поставили на сцену під софіти і заставили розказувати свої історії. В нього просто вилилося все. Дивлюся, два тижні пройшло і в нього вже – барбершопчик, нове татуювання. Людина пройшла отаку терапію і він зараз дуже надійно працює, навіть сам збирає групи, аби виговоритися.
Цивільний світ злий
Наступний сектор дуже складний – це працевлаштування ветеранів. Чому складний? Тому що ветерани не хочуть працювати. У них є велика іронія до цивільної роботи. Коли в армії тобі платили 130 тисяч, і тут ти повертаєшся, тобі кажуть: «30 тис грн». І ти такий – я не буду працювати.
А цивільний світ – злий. дорослий світ злий. Він не буде тобі платити просто тому, що ти ветеран. І він не має тобі за це платити. Платити дорослий світ має в першу чергу тим, хто втратив здоров’я, та родинам, які втратили своїх коханих. А якщо ти повернувся принаймні фізично цілий, ти мусиш включатися в роботу, тому що ти не лише ветеран, а ти ще тато, чоловік.
Зазвичай ветеран проходить три стадії. Перша – та ну ні, я за такі гроші не буду працювати. Друга – а може, у вас є ще кілька варіантів вибору? І третя стадія – це коли в нього закінчуються повністю його військові гроші, і він приходить казати, що готовий.
У нас зараз є 30% працевлаштування. Куди найбільше погоджуються йти? Воєнізована охорона (зрозуміла робота зі зброєю) та весь military кластер.
Також у нас є офіс ветеранського підприємництва з навчанням «Відвага до бізнесу». Що найважливіше? Пояснити, що в словосполученні «ветеранський бізнес» слово бізнес є головне, а слово ветеранський – на другому місці. Те, що ти ветеран – це не індульгенція, що всі мають впасти і зняти з тебе податки. Ти маєш стати конкурентним.
У нас у Львові зараз вже працює п’ять центрів УБД. Відкриваємо цього року ще два, і ще один простір на площі Ринок ми перетворили на інформаційно-освітній хаб.
Дайвінг та скелелазіння: як вибити страх
Ми зараз дуже багато працюємо з закордонними ветеранськими спільнотами. З хорватами маємо шикарний проєкт по ресоціалізації: возимо наших ампутантів групками на дайвінг.
Дайвінг має неймовірну терапевтичну штуку. Хлопці під водою забувають, що в них немає руки чи ноги, вони там літають. Страх вдихнути під водою є настільки великим страхом, що він вибиває, як більярдна куля, страхи, набуті на війні. А коли з води виходимо, на нас вже чекає сестра Анісія з психологами для сесії розвантаження.
Я особисто їздив з хлопцем з дуже високою ампутацією, який, як я потім дізнався, мав ідею просто побачити море, повернутися і повіситися. Зараз цей хлопець є викладачем національно-патріотичного виховання в одній з наших шкіл, на ньому діти висять. Він є капітаном парахокейної команди міжнародного рівня і пише книжку. Для людини це стало точкою відліку.
З американцями ми возимо ветеранів з сім’ями на ресоціалізацію через скелелазіння. Коли ти витягуєш людину без ноги на скелю, туди, куди він вважав, що не вийде, він долає не тільки фізичну скелю, він щось в душі долає.
«Андрію, можна я його вб’ю?»: про комунікацію
Дзвонить мені якось мій побратим Руслан, капітан «Азову», який понад рік був у полоні. Каже: «В мене забрали машину, я запаркувався на пішохідному переході, бо голова боліла. Приїхав на штрафмайданчик, а там дядько каже: “Почекайте, я каву пити хочу”».
І в Руслана пішла реакція, він каже: «Андрію, можна я його вб’ю?». Для цивільних це дивно звучить, але по ветеранській субординації він мене сприймає як командира і просить дозвіл. Я кажу: «Русланчику, дякую, що подзвонив, але давай ти його не вб’єш». Ми скинулися пацанами з міської ради, самі викупили ту машину і віддали йому.
Але з цим кейсом я пішов до мера і сказав: «Буде печаль». Цивільні люди часто ідуть або в гіперемпатію («оце герої!»), або у відкриту зверхність («ну і що, що ти воював?»). Це два великих і нехороших полюси.
Тому ми почали проєкт, де пояснюємо правила комунікації. Пройшлися по всіх департаментах міської ради, вчили навіть водіїв маршруток. Наприклад, як до людей з ампутацією ставитися? Перше завдання дуже просте – не бути мудаком. Тобто це не має бути: «Боже, як мені тебе шкода».
Ми пояснюємо: коли хлопець на кріслі колісному їде під гірку, без дозволу не можна підбігати і пхати його. Можливо, це перший раз, коли він вийшов з хати і насмілився спробувати рухатися сам. У нас була трагедія, коли хлопець вважав себе напівмужчиною, від нього пішла жінка, він нарешті виїхав з реабілітаційного центру, і тут сердобольна жіночка – «Боже, герой!» – починає його пхати. А він її матом криє, бо він тільки-но спробував сам. Ми його потім з психологами два місяці пропрацьовували, щоб він вдруге вийшов.
Зараз ветерани – це не ветерани Другої світової, які все закривають у собі. Мої хлопці з ампутаціями, яким по 24–25 років, взагалі кажуть, що до своїх електронних колін ставляться як до мотоциклів, і хочуть про це розказувати.
Про триповерхову стрільницю
В певний момент я зрозумів, що ідеї для ветеранів цивільні в міській раді придумували без самих ветеранів. Просто щоб купити собі індульгенцію, ніби «ми щось робимо».
Я зібрав львівські ветеранські ГОшки і дав їм просту анкету: що вони насправді хочуть? Перше бажання, яке написали – хочемо стріляти.
Я пішов до міського голови, ми знайшли благодійника і збудували офігенну триповерхову стрільницю в центрі міста, на вулиці Лисенка, де вона історично сто років тому й була.
Зараз перший поверх — це величезний зал національно-патріотичного навчання, де дітям пояснюють військову стратегію і проводять змагання з керування дронами.
Другий поверх — кафе ветеранського бізнесу, магазин військового спорядження та сама стрільниця на 6 доріжок. Всі інструктори – це переважно хлопці після поранень на кріслах колісних, яким місто запропонувало непогану зарплату. Для учасників бойових дій 30 хвилин є безкоштовними.
Третій поверх – реабілітація, де працює наш ветеран-снайпер після поранення в голову. Він мав померти, але взяв і не помер і тепер займається там спортивно-фізичною реабілітацією хлопців.
Евакуація – це основа нашої роботи на війні: коли комусь погано, його треба витягнути. Зараз у цивільному житті ми займаємося рівно тим самим.
Цей матеріал створено в рамках проєкту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини
Авторка: Женя Ступ’як
