В Івано-Франківську відбувся унікальний захід – «Жива книга: відверті історії турботи про дітей». Прийомні батьки, опікуни, наставники розповідали свої історії. Як вирішили взяти дитину в родину, з якими труднощами стикались на початках, як потім мінялися діти й вони самі.
Кажуть, головний секрет – любов і турбота, пише Репортер.
За словами організаторки події та представниці міжнародної благодійної організації «Партнерство «Кожній дитині» Ольги Павленко, такий день відвертих історій у Франківську проводять уже вдруге. Тоді вперше акцентували на такій формі опіки, як патронатна сім’я.
І це дало результат, адже з’явилися нові патронатні родини і ми це могли бачити сьогодні, – говорить Ольга Павленко. – Теперішній захід вирішили закцентувати більше на наставництві. Це є форма підтримки для дітей 14-15 плюс. Адже дітям, які виходять з інтернатних закладів, дуже важливо мати поруч дорослу людину, яка зможе підказати, навчити. У різних життєвих ситуаціях їм дуже потрібний наставник.
Також пані Ольга наголошує, що зараз це особливо потрібно для дітей, які були за кордоном в евакуації і повертаються або вже повернулися в Україну.
Провідник для молоді
Марія Савіцька зі Снятинщини розповіла свою історію. Зараз вона є наставницею для 16-річного підлітка.
Марія свого часу працювала у Снятинській службі у справах дітей, тож бачила, як важливо бути підтримкою для дітей, які потрапили у складні життєві обставини.
Тому, коли почула, що відбувається набір на наставництво, без вагань заповнила анкету. Далі було навчання і знайомство з дітьми. Марія якось одразу знайшла спільну мову з одним хлопцем і потім була дуже рада, що він обрав її за наставницю. Адже тут саме діти мають обирати, а не навпаки.
Мій хлопчик – переселенець, деякий час був у Польщі, повернувся в Україну, бо дуже хотів, – розповідає Марія Савіцька. – Він навчається на будівельникаа і мріє відбудовувати нашу державу. Я закликаю кожного стати для когось наставником, бо це справді є важливо для тієї дитини, яка так потребує дорослої людини біля себе.
Про те, як важко молодій людині, яка лише випускається з інтернату, не з чуток знає Тарас Одненко. Він виріс в інтернаті з трьох днів свого життя до 15 років. За цей час жив у п’яти закладах.
У 15 я вийшов з інтернату, пішов вчитися і відчував брак якоїсь соціалізації, – говорить Тарас. – І якраз в такий період потрібен наставник. Це наче ти приїхав за кордон і там в тебе є людина, яка тебе прийме, все розкаже й покаже. Тут те саме, тільки ти в Україні.
Одененку повезло, адже у нього була наставниця, яка возила його у Франківськ лікувати зуби, піклувалась, була підтримкою та опорою.
Завдяки їй я мав можливість бачити трохи зовнішнього світу, – говорить Тарас Одененко.
Зараз він є членом офісу дітей та молоді «Діймо» при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України. Разом з іншими випускниками інтернатів допомагає молоді, зокрема, активно працює над розвитком наставництва.
Історія Дмитрієвих
Своїми історіями поділилися також батьки-вихователі. Родина Наталії Дмитрієвої зараз живе на Городенківщині. Вони переїхали після початку повномасштабного вторгнення з Оріхова Запорізької області.
У їхньому будинку сімейного типу виховують дев’ятьох дітей. Більшість дітей Наталя забрала з евакуації за кордоном – трьох братиків, які були в Польщі, а потім ще братика й сестричку, які перебували в Італії. Ці діти жили там в інтернатах і дуже хотіли в Україну.
Жінка розповідає, що багато дітей після кількох років за межами України мають труднощі з навчанням, соціалізацією та побутом.
Дитина у 15 років не знала, як зробити собі канапку чи вибрати взуття. Їх потрібно не просто повернути — їм треба допомогти адаптуватися, — каже Наталія Дмитрієва.
За її словами, дітям найбільше потрібні стабільність, любов та відчуття родини.
Історія Дем’янчуків
Сім’я Дем’янчуків – Богдан і Лілія з Надвірної – давно були кандидатами у прийомні батьки. Вони мають рідну дочку, якій вже 27, але завжди хотіли мати хлопчика.
Вони підприємці, займаються харчуванням. Дізналися, що у Ворохту після вторгнення переїхав дитячий будинок з Харківщини, тож повезли туди допомогу.
Привезли смаколики і всі діти брали та йшли геть, лиш один хлопчик не спішив втікати, – пригадують батьки. – Він сідав на коліна і казав: «Заберіть мене. Коли ви мене забираєте?».
Нині Владислав живе в їхній родині і з перших днів називає подружжя мамою і татом. Хлопчик вчиться у третьому класі, займається народними танцями.
Наше життя стало зовсім інакше, – говорить мама Лілія. – Ми ніби заново народилися. Наші знайомі нас відраджували, мовляв, таку місію треба робити, коли дитина ще маленька. А це вже вісім років і може вилізти якась тяжка генетика. Неправда! Коли ви оточите дитину любов’ю, щирістю і домашнім затишком, то все погане пропадає. Дитина стає така, ніби завжди жила в сім’ї. У Владислава було написано багато діагнозів хвороб, які ми зняли за перший рік. Дитина здорова і щаслива. І ми дуже щасливі.
Історія родини Дутчак
Ірина Дутчак з чоловіком Романом також мають дорослу доньку, яка вже 9 років мешкає за кордоном і має свою сім’ю. Чотири роки тому вони стали прийомними батьками для Василини, якій тоді було 12 років. Пані Ірина пригадує, як приїхали на знайомство з нею, то дівчинка влаштувала їм допит, мовляв, чи є діти, де живуть – у місті чи в селі.
Вона не дуже контактна і спочатку нас це турбувало, – розповідає Ірина Дутчак. – Я сама ходила до психологів, бо не знала, що робити. Дитина є в хаті лиш каже «так» чи «ні», хоч вона прекрасно вчиться у школі. Але ми її прийняли такою, як вона є, хоч дуже хочемо, аби вона мала друзів. Та поки вона не відчуває такої потреби. Коли ми готували есей про нашу сім’ю, то вона написала, що її тут розуміють, допомагають і сприймають такою, як вона є. Для нас це було випробуванням, чесно кажу. Але ми живемо, вчимося одні в других і розвиваємося.
Довідково: На Прикарпатті на сьогодні зареєстровані 1128 дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. Функціонують 14 дитячих будинків сімейного типу, незабаром у Коломиї відкриють ще один. Також в області зареєстровані 84 прийомні та 674 опікунські сім’ї.
