Чотири роки тому, в перші тижні великої війни, багатьом здавалося, що варто Україні витримати ці нелегкі дні, відкинути ворога від Києва й інших великих міст, збільшити його втрати – і в Кремлі погодяться з безсенсовністю подальших ударів, підуть на перемовини, принаймні погодяться на збереження статус-кво. Після звільнення Харківщини й Херсонщини статус-кво не задовольняв уже нас, пише Віталій Портников на порталі Збруч.
У суспільній свідомості, в заявах політиків почала посилюватися позиція, що війна має завершитися на українських державних кордонах. Момент, коли Кремль з війни за завоювання українських територій переорієнтувався на багаторічну війну на виснаження, ми просто пропустили, бо нам, щиро кажучи, було не до того. Між тим знайомі західні політики й експерти, з якими я майже в режимі нон-стоп спілкувався в перші тижні війни, і тоді говорили мені, що якщо війну не вдасться якимсь чином завершити за шість-вісім місяців, слід готуватися до багаторічного конфлікту з невизначеним фіналом.
Найчастіше звучали порівняння з війною в Сирії, в якій Росія брала активну участь до початку великої російсько-української війни.
Але варто нагадати, що тоді всі ми ще не могли знати її фіналу.
Ба більше, нам здавалося, що фінал уже є очевидним. Режиму диктатора Башара Асада вдалося утриматися за допомогою союзників з Москви та Тегерану, опозицію було фактично знищено й маргіналізовано в одній із сирійських провінцій, де вона виживала тільки завдяки небажанню росіян й іранців входити у прямий конфлікт з американцями і турками. Але загибель опозиційної бази – справа часу й домовленостей між «справжніми» гравцями.
Через кілька років сирійська опозиція здійснить тріумфальний і короткий марш на Алеппо й Дамаск, диктатор втече до Росії, а нам залишиться тільки намагатися зрозуміти, яким чином Асад буквально за кілька днів втратив контроль над країною і наскільки залученість Росії й Ірану в нові війни вплинула на їхню готовність підтримувати дружній режим.
Але якщо подивитися на російсько-українську війну більш уважно, ми дійсно побачимо тих самих гравців, що і в Сирії. З одного боку – Захід, зацікавлений у стабілізації ситуації і збереженні принципів міжнародного права. З іншого боку – та сама Росія, той самий Іран, за якими можна побачити тінь Китаю, зацікавленого саме в дестабілізації, яка створює для китайських комуністів додаткові позиції в їхній конкуренції зі Сполученими Штатами й боротьбі з демократією. І здається, що Росія тисне, превалює і що війна, зрештою, завершиться якщо не на її умовах, то принаймні на умовах, комфортних для Кремля. Але ж ми і в Сирії вважали саме так!
Поразка Асада та його союзників насправді виглядає достатньо логічною.
Як і українці, сирійські опозиціонери могли користуватися західним ресурсом в опорі, між тим як Дамаск розраховував на Росію та Іран – і відволікання уваги Москви та Тегерану на «свої війни» означало вирок режиму. Треба також не забувати, що Китай, який нібито виглядає реальною альтернативою західній допомозі, ніколи не допомагає «просто так», бо зацікавлений у закабаленні своїх союзників, а не в їх посиленні. У цьому китайський підхід відрізняється від європейського – і до останньої адміністрації відрізнявся від американського. До того ж армія опозиції була армією, мотивованою ідеєю нової Сирії, а армія Асада була армією найманців або ж людей, що не мали іншого вибору.
Для нас це означає тільки те, що ми можемо грати в тактику сирійської опозиції. «Наш Асад» з Кремля не хоче домовлятися з нами про мир – він хоче нас знищити і впевнений, що ефективно контролює не тільки свою країну, а й частину нашої. Але він знищує російський ресурс – як економічний, так і демографічний, оперує армією найманців і може існувати не стільки за рахунок Китаю, скільки за рахунок знижок і привілеїв для Китаю. Нехай це і не створює передумов для швидкого завершення війни, але виключає можливість отримання Путіним стратегічної переваги.
Так, на сьогоднішній день це класичний глухий кут.
Але і сирійська війна знаходилася в такому глухому куті протягом кількох непростих для опозиції років, а завершилася її перемогою. Але для того, щоб перемогти, треба насамперед навчитися жити в цьому глухому куті. По-перше, усвідомити його наявність. По-друге, позбутися ілюзій щодо можливостей швидкого завершення війни. По-третє, побачити, що в глухому куті ми не самі, а разом із ворогом. А це означає, що вихід із глухого кута залежить тільки від нашої витривалості й реалізму. Знову-таки, якщо ми в глухому куті не самі, це означає, що якщо ознаки реалізму і витривалості проявить ворог, а ми знову потрапимо в комфортне багно ілюзій і мрій про нездійсненне, – виграє він, а ми зникнемо.
Саме для того, щоб цього не відбулося, сирійський сценарій – як і багато інших схожих сценаріїв розвитку подій – має залишатися для нас чудовим прикладом перемоги умовно слабшого над удавано сильним. Але цей приклад нагадує: завжди і всупереч обставинам готуватися треба до перемоги, а не до поразки.
