Щочетверга два десятки людей збираються у майстерні «Друзі» на заняття з малювання. Вони мають ментальну інвалідність, тож для них це більше, ніж фарби й папір. Тут вони вчаться дружити, допомагати і не боятися помилятися, пише Репортер.
Тут завжди вислухають
За кілька хвилин до четвертої до просторого приміщення на вулиці Коновальця починають заходити люди. Хтось приходить сам, хтось із рідними. Переступаючи поріг, вони обіймаються з тими, хто вже є в залі. Починаються жваві розмови.
Волонтери спільноти Святого Егідія готують столи, папір, фарби, пензлі. Праворуч від вхідних дверей стоїть високий стенд. На ньому – різнокольорові й по-своєму унікальні результати попередніх майстер-класів.
Перед заняттям усі переходять до сусідньої кімнати, щоб на великому екрані подивитися, в якому стилі чи на яку тему малюватимуть сьогодні.
Першу майстерню «Друзі» відкрили в Києві у 2019 році. Після повномасштабного вторгнення частину людей, які брали участь у заняттях, евакуювали до Івано-Франківська. Тут до спільноти приєдналися місцеві мешканці й переселенці з інших міст.
Організаторка майстер-класів, волонтерка Оксана Білоус називає всіх учасників друзями. Каже, майстерня – особлива для кожного, хто є її частиною, а малювання – це лише причина, щоб об`єднати людей навколо чогось одного.
Для наших друзів майстерня є важливим місцем, вони завжди чекають на ці дні. Тому що тут вони зустрічаються з друзями, спілкуються, – розповідає Оксана. – Вони знають, що тут завжди приємна атмосфера, їх завжди і вислухають і гарно проведуть із ними час.
Ми не Ван Гоги, ми просто не боїмось
За словами Оксани Білоус, зазвичай перша емоція до людей з інвалідністю – це жалість. Проте насправді вони можуть робити майже все. Тож майстер-класи – це не лише про малювання, а й про включення людей з ментальною інвалідністю в соціум.
Декілька учасників живуть у геріатричному пансіонаті. Оксана Білоус каже, на перших заняттях з малювання вони відрізнялись від тих, хто живе з сім`єю.
Вони були дуже закриті, неговіркі, мали багато різних страхів. Раніше вони боялися навіть зробити штрих, бо вважали, що все одразу роблять неправильно, – говорить Оксана.
Зараз завдяки заняттям і спілкуванню люди позбуваються страхів, стають сміливішими.
Ми бачимо, як через кілька років з нами вони змінилися – через довіру до нас, через живе спілкування. Вони переймають це і самі стають дуже відкритими, – каже Оксана Білоус. – У нас завжди було завдання не те, що ми маємо стати якимись Ван Гогами, а що ми мусимо не боятися.
Мої роботи – це моє серце
Любов Прокопів разом з сестрою Марʼяною колись жила у дитячому будинку в Коломиї, а зараз в Івано-Франківському геріатричному пансіонаті. Заняття з малювання відвідує давно. Каже, спочатку було незвично, а потім звикла.
Я малюю, щоб заспокоїтися, не стресувати, – говорить Любов Прокопів. – У майстерні я знайшла багато друзів. З ними переписуюся, говорю по відеозв’язку.
Учасниця майстер-класів Марина Павловська через початок повномасштабної війни переїхала з Києва в Івано-Франківськ. Їй 64 роки, проте малює з 10. Цього її навчив батько. Малює на великих аркушах, переважно війну.
Як почую пісню або телевізор подивлюся, або хтось розповість мені, що там військові роблять, і в мене вже асоціація. Тоді зразу малюю, – говорить жінка.
Її картини мають назви – «Нікопольчани» «Білі вовки», «Конотопська відьма», «В неволі». Їх Марина підписує псевдонімом – Птолемея.
Мені кажуть: «Малюй, не мовчи, щоб люди бачили, що ти не просто малюєш, а розповідаєш про це все», – розповідає Марина Павловська. – Мої роботи – це моє серце. Кожна робота вкладається в його частинку. Я малюю не абияк, а так, щоб усе пройшло через моє серце.
Кілька своїх картин вона представила на виставці «Почуй мене», яку майстерня «Друзі» організувала влітку. Їх не планували продавати, але кілька картин Марини Павловської тепер прикрашають чиїсь оселі.
«Я тебе люблю»
Крім занять, майстерня «Друзі» організовує для людей з ментальною інвалідністю спільні перегляди фільмів і прогулянки в парку. Влітку деякі охочі займалися йогою, грали в бадмінтон і баскетбол.
За словами Оксани Білоус, майстерня відкрита до пропозицій. Вони тільки радіють, коли для їхніх друзів хтось хоче провести якийсь майстер-клас.
Своїми емоціями та враженнями від занять учасники діляться з волонтерами не одразу. Бо зазвичай у майстерні вони доволі стримані у словах. Проте пізніше пишуть волонтерам повідомлення: «Я тебе люблю», «Нам дуже сподобалося».
Мабуть, саме ці слова найкраще пояснюють, чому для них майстерня «Друзі» – це більше, ніж фарби й папір.
Авторка: Мирослава Надкернична
