Караїмська громада у Галичі ніколи не була чисельною, а у 20 столітті почала стрімко зменшуватися. Сьогодні у місті залишився один караїм. Але у місцевому «Музеї караїмської історії та культури» зберігається чимало документів, фото, періодики, які передали караїмські сім’ї.
Нині в музеї стартував проєкт оцифрування цих артефактів, щоби зберегти пам’ять та поширити її.
Мезуза, гехал і календар
Найцінніший експонат, який буде оцифрований – це караїмський молитовник 16 століття. Він частково друкований, частково рукописний, – розказує куратор проєкту Андрій Стасюк. – Тому це буде цікаво і дослідникам, і самим караїмам».
Також планують оцифрувати молитву – мезузу. І в євреїв, і в караїмів є однакова традиція – при вхідних дверях вішали такі тексти. Кожен знаючий виголошував коротку молитву, рукою торкався мезузи і тоді аж заходив в дім.
Є серед експонатів музею і календарик – маленький, можна сказати кишеньковий. Він є свідченням цікавого явища – караїми жили й живуть за своїм літочисленням.
Сучасний рік на календарику – 1928, а рік за караїмським літочисленням – від створення світу 5689, – каже Статюк.
Величезна частка артефактів – це фото: і просто родинні, і з різних заходів.
Одна з найдавніших фотографій датується 1934 роком. На ній ціла родина, яка стоїть біля кенаси (храму), – каже науковець. – Є також відоме фото великого караїмського з’їзду, коли приїжджали всі духовні лідери караїмів тодішньої Польщі, представники влади. Також маємо дуже цікаву фотографію гехалу (вівтаря). Він був збережений, до речі, коли кенасу руйнували. Але на зорі нашої незалежності, цей гехал передали у Крим, місцевим караїмам. Тож зараз він там.
Оцифрують і примірники «Karaj awazy» («Караїмський шлях»). Це видання міжвоєнного періоду, яке виходило у Луцьку. Авторами були часто і караїми з Галича – і газани (духовні лідери), і науковці, які давали свої тексти. Підшивки журналу збереглися в багатьох сім’ях Галича і передані до музею.
Проєкт оцифрування фотодокументальної спадщини галицьких караїмів став можливим завдяки підтримці ЄС за програмою «Дім Європи».
Ми отримали підтримку від Європейського союзу, що дасть змогу купити необхідну техніку: два сканери, стіл, ноутбуки, – каже Стасюк. – Плануємо відсканувати понад 280 експонатів. Наступний етап – створення сайту, де власна вся оцифрована спадщина галицьких караїмів буде представлена. Плануємо його зробити двомовним – українською та англійською.
На жаль, караїми належать до тих народів, які зникають з етнічного простору України, кажуть в музеї. Це пов’язаного, які зі старінням самого народу, так і з війнами – окупація, еміграція. Якщо говорити про Галич, то ще 20 років тому тут проживало близько сотні караїмів, зараз офіційно – один.
Ті, що прийшли з Криму
За однією з версій караїми появилися в Галичі за часів Данила Романовича, – розказує наукова співробітниця музею Надія Васильчук. – У 1246 році до Галича прийшло з Криму 80 караїмських родин.
Караїми в ті часи були відомими торгівцями, а в Галичі був повноводний Дністер, ходили баржі з товаром. І вони торгували тут воском, сіллю, а ще займалися землеробством.
Крім того Данило Галицький наділив їх привілеями. Вони мали право продукувати тютюнові вироби і навіть алкогольні напої, – продовжує вона. – Також були прирівняні в правах до християн – мали право на земельні наділи.
Караїми сповідують караїмізм – одну з аврамічний релігій, основоположником якої є Анан бен Давид.
Він вважав, що кожна людина повинна тлумачити Святе Письмо так, як вона розуміє, а не так, як їй говорить раввин чи священник, – пояснює Надія Васильчук. – Це такий прямий зв’язок людини з Богом. Караїми визнають тільки Танах. У нас це Старий Заповіт.
Відомі люди й звичаї
Караїми, які жили в Галичі, були відірвані від своїх братів – караїмів, що жили у Криму чи Литві. Така відокремленість призвела до того, що галицькі караїми почали забувати мову. І траплялося й таке, що коли до них приїжджали караїми з Криму, то ті вже могли й не порозумітися.
Тож сюди відправили наставника – Йосифа Гамашбіра, який вчив караїмів караїмської, – розказує Надія Васильчук. – Він дав громаді потужний просвітницький поштовх. А потім їхня мова тут можна сказати «законсервувалася». У нас був галицько-луцький діалект караїмської мови.
Звісно, жили караїми своєю культурою та традиціями. У сім’ях панував патріархат. Чоловік забезпечував родину, а жінка мала доглядати дім та дітей.
На жаль, нині в музеї не має автентичного караїмського одягу. Але є зразки, відтворені за старими фото.
Є фото Валентини Ломоносової, яка вийшла заміж за галицького караїма Сулімовича. На святі вона була в караїмському національному одязі, – розказує науковиця. – І от нещодавно завдяки засновниці бренду «Гаптування» Наталі Гергелюк і керівництву заповідника «Древній Галич» нам вдалося такий одяг відтворити. Ми відтворили фес – жіночий головний убір і кирху – жіночий жакетик.
Читайте: Шість склепів і алебастр з собору. Що цікавого знайшли археологи на території Галицького замку
Мають караїми й свої національні страви. Традиційний пиріжок у них називається кибин. У 2018 році його всели до переліку нематеріальної духовної спадщини України.
Сподвижницею цього була голова спілки караїмів України Олена Арабаджи, – розказує Надія Васильчук. – Пекли такий кибин і у Галичі, тільки тут цей пиріг називався кибинай. Це просто закритий пиріг з м’ясом з рисом. Також був ще у нас бараболяник – теж пиріг: картопляний з м’ясом. Караїми його пам’ятають і досі.
Караїми були відомими меценатами і бурхливий розвиток громади випав на період між двома війнами.
Був у нас знаний адвокат Захарій Новахович. А його дружина Сабіна Новахович займалася просвітницькою діяльністю з молоддю, була основоположницею Товариства караїмських жінок. Вони допомагали коштами, забезпечували бідних дітей, щоб ті мали змогу навчатися, – каже науковиця. – Також визначною постаттю є поет Захарія Абрагамович. Для караїмів він, як для українців Шевченко. Помер у 25 років – захворів на туберкульоз, коли прийшов з армії.
У 2018 році науковці спільно з караїмами Польщі та Литви видали збірку Абрагамовича «І нам весна всміхнеться».
На початку 20 століття за демографічними даними в Галичі жило 167 караїмів. Зменшилася громада через епідемію тифу і холери, еміграцію під час і після Другої світової війни.
Також варто розуміти, що караїмам не можна одружуватися з іншими, тільки зі своїми, для збереження чистоти віри і чистоти роду. Тож часто молоді люди переїжджали. Тому зникнення громади стало таким неминучим процесом, – каже Надія Васильчук.
Є дані, які говорять, що нині в Україні живе 1 200 караїмів, а тих, хто спілкується караїмською – ще менше, каже науковиця. А єдиний перекладач з караїмської на українську – Володимир Шабаровський.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.