Український історик та журналіст, а зараз сержант Нацгвардії Вахтанг Кіпіані пішов до армії у перші дні повномасштабної війни. Нині служить у 13 бригаді НГУ «Хартія», де основна його діяльність пов’язана з історичним просвітництвом – як побратимів, так і цивільних в тилу.
«Репортер» зустрівся з Кіпіані у Харкові, говорили про Україну, історію та війну.
Пане Вахтангу, історична підкованість допомагає на фронті?
По роду своєї служби ми з колегами постійно працюємо на посилення бойового духу військових. Людина, яка бачить ворога, має розуміти, що вона мусить його знищити. Навіть зараз частина людей, які не сильно мотивовані, починає вірити пропаганді, що кинути зброю і здатися – це варіант. Але вони не розуміють, що є приклади, навіть недавні, коли вороги або їх вбивають, або переодягають у свою форму і змушують воювати на своєму боці.
З іншого боку, ми розповідаємо, як працювала, наприклад, піхота за часів української революції. А у підрозділі розвідки – як працювала розвідка у часи УПА. Показуємо фрагменти фільмів, проговорюємо певні сюжети. Для офіцерів робимо вправи, щоб розібрати, як планувалися операції минулого, навіть неуспішні. Ці чинники можуть допомогти при плануванні сучасних операцій.
Читайте: Владислав «Доцент» Дутчак: «Ворог не зникне, його треба знищувати»
Також ви проводите лекції у різних містах України. У чому мета таких зустрічей?
«Хорунжа служба» бригади «Хартія» працює на двох напрямках: для самої бригади і для нашого тилу. Ми всі, так чи інакше, беремо участь у цій війні. І те, що ми читаємо в телеграмі, яку музику слухаємо, які книжки читаємо або яку правду про Бандеру, Шухевича чи Мазепу знаємо, це теж частина фронту. Тому нам важливо говорити про це.
Це певною мірою світоглядні речі. Ми говоримо про те, що ми не перші, хто це проходить, і не останні: війна буде ще довго, можливо в якійсь іншій формі. Але марафонець має розраховувати сили. От ми – нація-марафонець.
Чи є ще теми, які тригерять аудиторію?
Вже менше. Людей, які приходять посперечатись, уже майже немає. Так, є люди, які ставлять гострі питання про наші внутрішні сюжети, але доволі рідко. І регіонально ці питання майже не відрізняються. Тобто велика частина людей уже зрозуміла, що у першу чергу треба захищати Україну, а наші політичні суперечки мають другорядне значення.
Бо, наприклад, зараз нам не важливо, хто став би 100 років тому керівником Української держави, головне – щоб тоді ця держава вистояла. Але вона не вистояла – і через 10 років 4 млн людей повбивали через голод, репресії. Тобто це свідчення того, що часто наші суперечки, які здаються дуже принциповими, з огляду вічності нічого не значать.
Я читаю ці лекції в якості військового. Я вже понад три роки перебуваю на військовій службі і моя функція – представляти точку зору, яка скріплює зв’язок між цивільним суспільством і армією, зокрема нашою бригадою. Це те, що працює на посилення суспільства.
Є один зі стандартів НАТО – так зване спільне бачення. У російській моделі є головнокомандувач, який дає всім солдатикам накази. У нашій моделі ми всі виробляємо ці рішення. Планування операції відбувається за участі тих, хто братиме в ній участь. Це зовсім інша філософія.
Така форма управління, напевно, властива українцям. Зокрема, якщо згадати козацтво.
Так, але водночас у нас були часи анархії, де кожен приймав рішення за себе. А треба обов’язково домовлятися, зокрема про те, що ми, як нація-марафонець, йдемо разом. І той, хто втомлюється, мусить бути замінений тим, хто ще не втомився, хто ще не мобілізований.
Із заміною тих, хто вже воює, зараз, напевно, найбільша проблема?
Але у нас немає іншого варіанту. Ми можемо зупинитись там, де є зараз, але ж росіяни не зупиняться. Це урок історії: якщо твій ворог погрожує, що тебе знищить, то краще йому повірити.
Ми багато разів пропускали цю небезпеку. Путін у 2021 році написав статтю «Про історичну єдність росіян і українців», де «пояснив», що ми з ними – один народ, до того ж як на сході, так і на заході України. Це означає, що, за його планом, ми всі будемо або руськими, або мертвими. Це було сказано нам абсолютно серйозно, це висить на сайті Кремля й до сьогодні. Тому в нас немає вибору сховатися й втомитися від війни, бо інколи відчуття, що у цивільних ця втома сильніша, ніж у війська. Ми маємо посилювати нашу спроможність довго вести війну з росією.
Читайте: «Хочу допомогти цій прекрасній країні» – колумбієць, який воює у «Хартії»
Багато говориться, що сучасна війна – технологічна, якщо порівняти з попередніми. Але вона ще й інформаційна. Чи можемо ми виграти інформаційну війну?
Інформаційна війна – це тисячі різних напрямків. Не секрет, що фінансові та людські ресурси України менші, ніж російські. Тому ми не можемо просто тупо реагувати на всі їхні вкиди, бо у нас менше каналів.
Іноді бувають випадки, що українська сторона – чи влада, чи громадянське суспільство, діаспора, або ж конкретні інтелектуали – цілком добре реагують або навіть нав’язують точку зору, яка стає превалюючою. Тому інформаційна війна – це безліч маленьких битв.
Звісно, зараз велика проблема з тим, що люди читають не традиційні медіа, а різних блогерів та анонімні телеграм-канали. І там інколи заховані проросійські гачки, які б’ють по національній єдності. Бо ми не знаємо, хто це пише, може, якийсь дядько з ФСБ із Підмосков’я.
Пов’язана з цим проблема – коли російські спецслужби вербують українських підлітків. Це також, певно, показник, що ми програємо в інформаційній війні.
Є речі, в яких не можна не програти. Ніхто з українських спецслужб раніше не наймав дітей для виконання задач в тилу ворога. І те, що вони впрягають у це дітей і підлітків – це воєнний злочин.
Та якщо людина готова за кілька тисяч доларів зробити бомбу, вбити когось і думає, що може потім спокійно жити, – це наслідок програвання не інформаційної війни, а війни за громадянську свідомість.
Але більшість нашої молоді робить усе правильно. Ми бачимо, скільки з них збирають дрони, допомагають. І, зрештою, скількох з них батьки не вивезли за кордон, значить, вірять у майбутнє в Україні.
Читайте: «Сподобається тим, хто любить відеоігри». Як дронарі «Хартії» нищать ворога
Так, ми зараз бачимо підйом національної свідомості. Чи пройшли ми точку неповернення?
В історії не буває точок неповернення. Американська демократія – цьому приклад.
Ніколи не можна себе заспокоювати, що ми побудували таку патріотичну сильну державу. Завтра умовні «медведчуки», які будуть не такими одіозними, натомість гарно одягненими, патріотичними, говоритимуть євроатлантичними фразами, але теж можуть почати хилити до того, що потрібно росії.
Тому варто завжди бути готовим до того, що треба знову захищати свободу і демократію. Наприклад, не допускати, щоб популісти приходили до влади. Це важко. У багатьох країнах суспільство програє популістам.
Наше суспільство має бути завжди готовим захищати своє, бути готовим до бою. Одна з цілей росії – зробити так, щоб ми всередині мали ворогів більше, ніж зовні. А Україна вистоїть тільки тоді, коли українець з Донеччини й українець з Франківщини – це буде одна нація. Зараз цей процес відбувається. Чи може бути регрес? Можливо. Нам треба бути до цього готовими.
Що порадите тим, хто ще не ухвалив рішення приєднатися до війська?
Все дуже просто: будь-який чоловік, якщо він не батько п’яти дітей або людина з інвалідністю, має взяти участь у цій війні. Бо не чесно, коли один викладач служить, а інший ні.
Знову ж таки, ми – одна нація. І ти мусиш наближати цей день сам, уже отримувати певні знання, наприклад, з тактичної медицини. Ну, й шукати підрозділ. Є багато вакансій для айтівців, майстрів, інженерів, навіть істориків. Навіть фандрейзери і мерчендайзери потрібні, бо ми будуємо кампанії, щоб збирати великі суми донатів на військо.
Треба пам’ятати, що страшно всім. Найбільшим героям фронту – теж. Але ми це робимо не тільки для себе, а й для своїх дітей, щоб їм не довелося воювати.
А можливо, щоб наші діти не воювали? Враховуючи, що росія завжди буде поруч.
Росія буде поруч, але протягом XX століття вона двічі зменшувалася в розмірах. А якщо вона матиме більше внутрішніх проблем, то не матиме змоги вести війни. Це такий стриманий оптимізм.
Українські націоналісти ще в 1943 році провели з’їзд антибільшовицького блоку народів. Якраз вони там і поставили питання, що білоруси, грузини, українці, черкеси, дагестанці, башкири та інші мають бути вільними. Половину з цього вже зроблено, а половину ні. Тому, нам треба продовжувати те, що ми робимо.
В ідеалі, цим мали б займатися не лише ми. Але виходить так, що саме Україні дісталася місія розв’язувати цю проблему.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.