Тут зупиняється час, відчувається спокій, а повітря ніби тихо вібрує. Директорка коломийського музею ікон Христина Ляшенко називає це – благодать. Її відчуває, напевно, кожен, хто приходить подивитись ікони, послухати цікаві розповіді про іконопис, традиції чи маловідомі сюжети з життя святих. Або просто помовчати.
Був там, бачив і слухав «Репортер».
Ікони з вогню
Часто буває, що приходять люди й кажуть, що не мають часу, і просять коротеньку екскурсію суто по собору на 15-20 хвилин, – розповідає директорка «Музею сакрального мистецтва імені Владики Миколая Сімкайла» Христина Ляшенко. – Гаразд. Про собор розповіла і коротенько заторкнули одну ікону. І щось відбувається – люди забувають за час і їм уже нікуди не треба. Вони починають цікавитися ще одною іконою, другою, третьою… Добре святі отці кажуть, що у молитві немає часу. Ти проникаєш у ту ікону, вона тебе уприсутнює і тобі там добре, бо ти є з Богом. Ти за все забуваєш і то є диво.
Музей ікон відкрили у 2014 році. Знаходиться він у нижньому храмі Катедрального Собору на Театральній, 31. Працює щодня, крім понеділка та п’ятниці.
Уже сім років тут керує Христина Ляшенко. До речі, не любить, коли її називають директоркою музею. Каже, вона його опікунка.
Тут знаходяться найцінніші скарби нашої церкви, – говорить пані Христина. – Це ті святині, за які люди не боялися віддати життя, не боялися ні катувань, ні страшної смерті. Тут наша віра у фарбах. І всі ці святині зібрав владика Миколай Сімкайло.
Збирати ікони Миколай Сімкайло почав у 1970 роки, коли УГКЦ ще була в підпіллі. Молодим священником разом з владикою Павлом Василиком обійшли пішки чи не весь захід України. Таємно відправляли літургії, хрестили, вінчали, сповідали, причащали та підтримували людей. А для радянських державних органів отець Миколай був простим пожежником.
За словами Христини Ляшенко, якось комуністи підпалили церкву в Микитинцях і Сімкайло зі своєю командою приїхав гасити пожежу. Звідти він врятував старовинну ікону.
Пізніше розповідав, що цей випадок надихнув його на ідею збирати колекцію ікон і рятувати їх від знищення, – розповідає Христина Ляшенко. – Якщо уважно глянути, то на багатьох іконах помітні сліди палення. Люди бачили таку ревність молодого священника й приносили йому свої святині, бо вірили що він зможе заховати їх від пильного ока КГБ.
А коли церква стала вільною, Микола Сімкайло викуповував ікони на так званих блошиних ринках. Не хотів, аби вони переходили через нечисті руки.
З часом молоді сім’ї, стали купувати собі нові, світлі друковані ікони, а старі – темні й понищені привозили владиці, – говорить музейниця. – Знали, що він збирає. І він викуповував їх, бо знав їхню правдиву цінність.
Христина Ляшенко розповідає, що про музей отець Миколай Сімкайло лише мріяв. Однак реалізувати свій задум за життя не встиг, бо відкладав «на пізніше». Адже на першому місці в нього було піклування про комфорт вірян, про молодь. Цю справу продовжив владика Василій Івасюк та відкрив музей в пам’ять про Миколая Сімкайла.
Нині на екскурсії групами приїздять люди зі Львова, Франківська, Тернополя. Серед відвідувачів були й іноземці – із США, Канади, Німеччини. Дуже часто заходять поодиноко. Приходять уже знайомі люди і просто просяться постояти біля своєї улюбленої ікони, помовчати. Пані Христина каже, що тут спокій знаходять переселенці та військові.
Реставрація відкриває історію ікони
Ці ікони пам’ятають ще молитви козаків, – говорить опікунка музею. – Вони пам’ятають молитви матерів у часі Першої світової, в часі Другої світової війни. Таке відчуття, що ті молитви тут стоять.
Найдавніший експонат – царські врата, які датуються приблизно XVII століттям. Вони зараз на реставрації у Львові. За словами музейниці, про них нічого не відомо, але сподіваються, що в процесі реставрації щось з’явиться.
Вони були покриті дуже яскравою жовтою та синьою фарбою, як то в селах малюють, – розповідає Ляшенко. – Але то щось дуже архаїчне. По архітектурі – як візантійські, і колористика не українська. Під тою яскравою фарбою спокійніші тони.
Серед експонатів є ікони від XVII до XX століття. Пані Христина показує на ікону, яка називається «Христос Недремне око». Пояснює, що такий іконографічний сюжет з’явився у кінці XV століття.
Тут Христос – дитинка, лежить і ніби спить, ніби й не спить. Він уже знає про ті муки, які його чекають і чому він прийшов на цей світ, – розповідає опікунка музею.
Серед поповнень є Молитвослов 1843 року і Новий завіт з підписом Андрея Шептицького. Книги приніс небайдужий коломиянин.
Молитвослов передавався в його родині поколіннями священників, – розказує музейниця. – Якщо не помиляюся, книга перейшла через вісім поколінь. Він захотів, аби цей Молитвослов і Новий завіт зберігалися у нашому музеї.
Розповідає, що люди й зараз приносять ікони в музей. Але ті ікони зазвичай друковані на папері. А в музеї тільки на дошці фарбами, олією чи темперою, також є писані на полотні.
Але я беру, – говорить музейниця. – Був такий один випадок, коли жінка принесла невеликі керамічні ікони. Дуже хотіла, аби ми взяли їх в музей та ми не могли. Тоді вона каже: «То я викину в смітник». А ми реально не можемо, бо уявіть собі ці всі фотографії – де ми будемо їх складати? Але я беру і дарую комусь. Люди із захватом приймають ті ікони. Інколи приходять переселенці, які втратили все і для них ця ікона – справжня святиня.
Святі у воїнських одежах
Христина Ляшенко розповідає, що ікони – як вишиванка. Кожен регіон має свої характерні зображення. На Київщині, наприклад, любили писати крапочками. На Поліссі полюбляли давати зелений фон, бо це лісиста місцевість. А на Чернігівщині на іконах малювали помаранчеві шторки.
Також каже, для XIX століття характерним було мати в одній хаті від трьох до 10 ікон. Це були вінчальні пари, ікони, які дарували на хрещення. Також був святий – покровитель голови сім’ї. У кожного він різний – бо у когось голова сім’ї Микола, то ікона Миколая, у когось Михаїла, а в когось ікона Святого Петра.
До речі, серед ікон у музеї дуже багато Миколаїв, бо владика був Микола. І йому багато їх дарували. У фондах є близько 100 таких образів – і жодного однакового.
Також пані Христина розказує за гарну традицію, яка колись була у наших предків. Коли народжувалась дитина, її клали на дошку, відміряли, потім відрізали ту дошку і на ній зображали того святого, в чий день дитина народилася.
І потім цю ікону поміщали в ліжечко дитини, – продовжує музейниця. – У фондах є така дитяча ікона – Святого Димитрія. На всіх образах він зображений таким зрілим чоловіком у воїнських одежах. А на тій іконі у нього юне лагідне обличчя, як у дитини. Але теж у воїнських одежах.
Щодо покровителів воїнства, то це Архангел Михаїл, Святий Юрій, якого також зображали у воїнських одежах та Іоан Воїн.
Цікаво, аби зекономити, на іконах малювали кілька святих. Так було дешевше. Тому на прямокутній дошці можна було помістити кілька релігійних сюжетів.
Святі стають друзями
Ще Христина Ляшенко започаткувала зустрічі, де розповідає про ікони. Їх організовує майже щонеділі, на великі свята або в день пам’яті святого, ікона якого є у музеї. На них іноді приходить 20 людей, а інколи й четверо. Під час цих зустрічей говорять про символіку, іконографію, читають про життя того чи іншого святого.
На жаль, ми не можемо знати, звідки більшість ікон, – говорить пані Христина. – Не впевнена, чи і сам владика Миколай знав усі історії, бо ціль була все зібрати та зберегти. Але, можливо, це закрите дає нам нагоду поговорити про вище. Чому є ікона? Що таке ікона? А нам це необхідно знати. Якщо взяти разом мистецтво співу та мистецтво богослужіння, то тільки в іконі ми можемо зустрітися з воплоченим Богом очі в очі та лице в лице. І воно прекрасно.
Розповідає про першу зустріч, яка була 4 грудня 2023 року, в день Святої Варвари. Згадує, що після того, як усі більше дізналися про цю святу, – вона за відчуттями стала всім якоюсь рідною. Показує ікону Варвари, яку обговорювали та досліджували. Каже, що це класичне бароко, а барокові обличчя як правило такі, що або одразу подобаються, або викликають відразу.
А тут інше, – говорить пані Христина. – Тут вона дивиться тобі в душу. Щось особливе є в тих очах. Вона має дуже цікаву поставу. Тримає в руках книгу, в якій молитва до неї, і мізинцем вказує вниз на меч. Святих завжди зображали зі знаряддям їхньої страти. Її мучили дуже довго і жорстоко, а вкіці відрубали голову. І вона на цей меч вказує мізинцем, як щось таке дуже маловажне. І стоїть вона на тому мечі – вона стоїть над смертю».
Усі зустрічі опікунка музею анонсує на сторінці «Музей сакрального мистецтва імені Владики Миколая Сімкайла» у мережі Facebook.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.