Понад 100 днів Петро Сушко разом з побратимами тримали позицію на околицях Часового Яру. Історію чоловіка розповідає Галицька територіальна громада на своїй сторінці у Facebook.
Народився Петро 10 липня 2000 року в Галичі. Навчався на коваля в училищі №21 в Івано-Франківську. За професією не працював – одразу пішов на «Радіозавод», де працював майже три роки. У АТО чи ООС участі не брав, досвіду строкової служби не мав також. У 23-річному віці став на захист України. 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня – вже у Рівному, на полігоні.
Читайте також: «Діти не мають знати війну». У «Ветеранському просторі» у Франківську ветерани зустрілися з сім’ями загиблих побратимів
Пройшов тритижневу базову воєнну підготовку, далі було навчання в Британії. Після повернення став до лав 24 бригади і вирушив на Донеччину область. Там знову були полігон, навчання. Потрапив у роту вогневої підтримки. За кілька днів вже були «на нулі».
Каже, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажа. Із 17 осіб до схованки дійшли тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці». Також було і декілька «двохсотих», – розповідає військовий. – Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє.
До Часового Яру група так і не дійшла – зупинилась на околиці.
Звідти воїни могли вести тільки допоміжний вогонь, практично не брали участі в ближніх боях. Проте, каже Петро, і там їм було не солодко.
Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і негода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани, – каже Петро. – Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас. Ми йому надали допомогу і передали далі. Але до евакуації він вже не дожив.
Читайте також: Операційна в укритті та готель. Яким буде новий реабілітаційний центр, що будує Івано-Франківська ОВА
Хлопці зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року.
Крім дронів та обстрілів з міномета, окупант ще травив їх газом.
Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі й просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло в щоденну роботу, чи то боротьбу, – каже Петро. – Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке. Але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього.
У невеликому бліндажі хлопці тримали оборону понад 100 днів без перерви. Прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Намагалися виживати.
Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й п’ять днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і пили – так і вижили. Проте коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи й пошикувати, – розповідає військовий. – Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все – від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті.
Читайте також: Умови – майже бойові. Як інструктори «9 Line» проводять вишколи для військових
Після цих днів на фронті хлопець пообіцяв собі, що ніколи не кине палити.
Каже, що завжди згадує слова «діда» – військового, з яким провів ці дні: «Не завжди так буде». Ці слова навіть наніс собі на светр. А колись планує і справжнє татуювання зробити.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Тішиться, що вижив, адже надії на повернення звідти було мало. Після відпустки знову повертається на фронт, адже війна ще не закінчилась.
