У середу, 15 січня, на Промприладі до франківців завітав боснійський письменник Фарук Шехич. Зустріч організувало «Тепле місто» у рамках програми популяризації читання «Текстура».
Відвідувачі мали змогу поспілкуватися з письменником, а також придбати й підписати його «Книгу про Уну». Вона вийшла у видавництві «Астролябія» у перекладі Андрія Любки, пише Репортер.
Фарук Шехич – боснійський письменник, родом з міста Біхаче, тепер на кордоні з Хорватією. У 1992, у 22 роки, він вступив до лав армії Боснії і Герцеговини, війну закінчив з бойовими нагородами. Почати писав після війни, більшість його книг – саме про неї.
Зараз мешкає в Сараєво, працює журналістом. Є автором десятка книг, які перекладені на 15 мов і видані у 19 країнах.
“Репортер” наводить кілька думок, які озвучив Фарук Шехич на зустрічі у Франківську:
- На війні я був солдатом, потім командиром взводу, а потім командиром роти. 130 людей були під моїм командуванням. Мені було 22 роки, я був студентом ветеринарної медицини у Загребі, зараз це столиця Хорватії. Та коли в моїй країні почалася війна, я вирішив залишити університет і повернутися у рідне місто, бо знав, що його атакуватимуть. Я хотів бути з друзями, сім’єю.
Це якраз був день мого народження, я сів в автобус і поїхав до свого міста. Їхати довелося зигзагами, бо у Хорватії уже рік тривала війна і добратися звичайним шляхом було неможливо.
Наше місто розділене річкою Уною, тож нас переселили з одного берега на інший. Ми стали біженцями у власному місті. - Я став письменником, тому що завжди цього хотів. Навіть навчання на ветеринара – це було скоріше бажання моїх батьків. Я читав книжки, таємно писав вірші. А після війни почав писати щодня, це було як тренування. І, звісно, я хотів писати про мій досвід на війні. Тому що це бурлило всередині мене і я хотів викласти це на папері. Але це нелегко. Для мене було проблемою – писати дуже точно, без метафор чи фігур мови. Зараз ми можемо дивитися відео з війни майже у прямому ефірі, а тоді такої можливості не було. Тому я хотів показати свій досвід, щоб читач міг відчути все. Коли ви читаєте мою книжку, ви можете почути дим від сигарет, запах пороху з куль, мертвих тіл, землі, природи. Я хотів описати дрібні деталі.
- Через кілька років я зміг бачити все як у скляній кулі. Я зміг показати свій військовий досвід так, як хотів. Деякі люди намагаються писати про війну і романтизують її, зображають як в американських фільмах. Але насправді це не так.
- Я нічого не приховував у книжках. Я не зображав себе і моїх побратимів як армію янголів. Моя війна не була чорно-білою. Я намагався не писати в героїчному стилі. Так, я отримав нагороди як солдат, тому міг би сказати, що я був ближче до героя, ніж до боягуза. Але я отримав їх тому, що був добрим командиром. А найбільшою нагородою для нас були гроші, тому що ми були молоді, тож хотіли насолоджуватися життям.
- Коли я читав книги про війну, сам воюючи, я відчував комфорт. Вони заспокоювали мене. Бо людям на війні здається, що вони одні такі на всій планеті. У нашому регіоні було чотири міста, які ми тримали під контролем нашої армії, але були оточені з усіх боків. Ми не мали зв’язку з Сараєвом та іншими містами. Тому ми відчували себе самотньо. Тоді не було інтернету. Тому, коли я читав історії про Першу і Другу світові війни, то бачив, що люди до мене почувалися так само, як зараз почуваюся я. У певному сенсі, всі війни однакові.
- Колись Гертруда Штайн назвала покоління, яке воювало у Першій світовій, «втраченим поколінням». Коли я читав про це, то не уявляв собі, що після війни вже я стану «втраченим поколінням» Боснії.
Тому, в певному сенсі, усе вже було написане. Багато того, що я вважав унікальним досвідом, це вже ставалося багато разів у минулому. Але різниця в тому, що мій досвід належить тільки мені. І для кожної людини її власний досвід є унікальним. - Ми воювали на гірській території, у лісах: якщо ти вгорі – ти у кращій ситуації. Або в міській зоні – з одного будинку в інший, як у Сараєво чи інших містах. Але ніколи – на рівнинній території. Тому російсько-українська війна – з танками, ракетами, важкою артилерією – інша. Якби я зараз воював, мене б найбільше лякали дрони. Куль я не дуже боюся, вони звичні на війні – ти можеш чути звук, коли стріляють, навіть за багато кілометрів. А зараз все по-іншому. Через всі ці нові технології війна росії проти України свого роду дуже страшна.
- Проблема нашої війни в тому, що вона завершилася без переможців, як нічия. Сполучені Штати сказали, що пора закінчувати війну. І саме тому ми не є успішними як суспільство, як країна. Бо частина нашої країни – це територія так званої Республіки Сербської і ми застрягли у цій ситуації. Тому завершувати війну мирним договором не завжди добре.
- Звісно, будь-який мир завжди кращий за будь-яку війну. Але якою ціною? Якщо спитати мене зараз, я б сказав, що краще було продовжувати боротися, щоб перемогти нашого ворога. Тисячі наших людей досі вважаються зниклими – вони просто вбиті й ми не знаємо, як знайти тих, хто це зробив, знайти цих військових злочинців.
- Зараз ми живемо в країні, яка завжди очікує, що війна знову розпочнеться. Бо вплив Сербії на частину Боснії відомий, про це постійно говорять. Якщо почитати заголовки, складеться враження, що війна розпочнеться завтра. Але ми звикли жити у цьому.
- Ще перед тим, як розпочалося російське вторгнення в Україну, я був повністю переконаний, що росіяни атакуватимуть. Я часто говорив з Андрієм Любкою у той час і знаю, що речі, про які я попереджав його тоді, дійсно стаються зараз. Я не бачу майбутнього, але, слухаючи, що путін говорить перед вторгненням, я був стовідсотково впевнений, що війна розпочнеться, що вони вчинятимуть воєнні злочини і знищуватимуть міста – робитимуть усе те, що робив наш ворог стосовно нас.
- Бо, якщо хтось говорить, що ви не існуєте як нація, це значить, що він хоче стерти вас з історії. Він знає, що не зможе зробити це фізично – як німці намагалися вбити всіх євреїв – натомість він говорить, що українці – це несправжня нація. Ми вже чули це від Слободана Мілошевича, Радована Караджича. Я знаю, як говорять ті, хто збирається вчиняти геноцид.
- Ми ніколи не мали стратегії на рівні держави, як справитися з минулим. Зараз маємо музеї, меморіальні центри. Але у нас не було стратегії, як боротися з посттравматичним синдромом. Коли у мене був ПТСР, я зрозумів, що щось зі мною не так, і пішов до психотерапевта. Але багато людей не знало, що у них ПТСР, тож вони приходили до мене, ніби я – лікар.
- Після війни багато людей ненавиділи тих, хто повертався з-за кордону. Вони були гарно одягнені, мали гроші. Дехто поводився нормально, ставився з повагою до наших страждань, а дехто був зарозумілим і мав проблеми з іншими. Траплялися бійки – це були божевільні часи. Але, як я знаю, більшість людей не любили тих, хто приїжджав з-за кордону. Бо у певному сенсі вони не могли нас зрозуміти. Це інший світ. Звісно, були винятки, але більшості було плювати на наш досвід, вони поводились, ніби нічого не сталося. І як пояснити війну комусь, хто був за кордоном, чи це взагалі реально?
- Коли я був у Києві, то потрапив на церемонію прощання з однією військовою. На цій церемонії було багато інших військових. Я бачив на їхніх обличчях стійкість. Бо, якщо ти хочеш перемогти, ти маєш мати волю боротися проти більшого ворога. Звучить банально й легко, але мати цю волю насправді зовсім непросто.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.