Не соромлячись банальності, не думаючи про те, що, можливо, це було сказано десятками авторитетів, пам’ятаємо, немов власно винайдене, – ми є тим, яким себе пам’ятаємо, пише Тарас Прохасько в колонці на Збручі.
Одної і тої самої – так казав Франциск Ялівцівський, маючи на увазі кілька вражень, пережиттів, відкриттів, спогадів, тем, які по-справжньому переймають кожну людину. Про що вона здатна говорити безконечно, будучи нездатною вирватися поза колючі дроти своєї засадничої чуттєвої тематики.
Натомість Маркес: повнота життя не вимірюється тривалістю і наповненістю подіями, а тим, що ми запам’ятали настільки, щоби могти про це розповісти комусь іншому.
На що радикал Франц Ялівецький: наше життя залежить від того, як ми про нього розповідаємо.
Компромісний Грабал наголошував – оповідай лиш про те, до чого маєш персональний ключ.
Експериментатор задля теорії, теоретик внаслідок експериментів Гроф звів усі особисті зацікавлення і фіксації у пам’яті до вирішального впливу на мозкові асоціації певного етапу пренатальної історії й перебігу різних фаз власного народження.
Якось мій середущий син – йому було тоді дев’ятнадцять – попросив мене коротко розповісти про ті речі, які зробили мене таким, яким я тоді був.
З того всього ми говорили на завиноградженому балконі (теж одному з важливих чинників) понад дві години. Згодом виявив, що та розмова, те побажання, той виклик були наступним незаперечним вузловим зернятком у вервиці для медитації ким я є.
Як камертоном часто послуговувався коротким бездоганним оповіданням Перека про то, що він каже, що ніколи не забуде. Для мене у ньому – квінтесенція цілої літератури і співбуття з іншими людьми: близькими, випадковими і наразі незнаними. Що мені тут важливо – що ніколи не забуду, як вперше читав цього свого Перека серед ожинових заростів під старезною здичавілою грушкою із забитим у стовбур гаком для дротів польових військових телефонних апаратів ще у 1916 році. І ожини, і грушка з гаком, і те, що з-під неї було видно, належать до першої двадцятки того, пам’ятання чого робить мене собою.
Читайте також: Оцифрувати кладовище. Як у Надвірній активісти створюють базу даних та сайт для міського цвинтаря
Згодом, бачачи зблизька, як у найздібніших людей вивітрюється пам’ять того, чого вони ніяк би не мали забути, перестав вживати той імператив – ніколи не забуду. Адже повнота життя, виявляється, є ще і в тому, що забув настільки, що нікому не можеш про це розказати.
Отже, пам’ять має тільки теперішній час. Вона не про минуле і не про майбутнє промовляє.
Вона є тільки тим, яким ти є тепер. Як плазма вогню, яка однаково вдатно спалює ковбани, поліна і ріще, перетворюючи одне на вугіль, інше на попіл, ще щось на леткі іскри і дим. Деревний вугіль стане повноцінною поживою для нової плазми вогню. Попіл проникне у незбагненні квітучі рослини. Дим подразнить легені, викличе кашель, врешті його так-сяк з’їсть зелене листя.
І попри те, своєю дорогоцінною вервицею невідступних пам’ятних ідентифікаторів, своїми коштовними коралами, перлами, бурштинами і піґментованими шкельцями перебираю методично і регулярно, щоби несподівана смерть не застала до неї вповні приготованим.
До того ж така практика уможливлює вихід за межі власної екзистенції, розливаючи її на цілий світ. Бо досить подивитися на когось із людей, розуміючи, що саме ця особа має шанс стати твоєю зерниною незабутньої вервиці. Досить змогти уявити, що у неї – своя така більше чи менше запорошена вервиця, вузликом якої завжди можеш стати ти… Тоді відразу із людини розумної перетворюєшся на людину людську.
Читайте також: Тарас Прохасько: Ідейний матеріалізм
Comments are closed.