У мене була прекрасна ватно-марлева пов’язка. Так сталося, що на згорток дефіцитної марлі у маминій шафі вилилося досить багато якогось ще дефіцитнішого прибалтійського крему для сухої шкіри рук у скляній посудині з неякісною закруткою. Тому моя пов’язка – навіть випрана – незламно пахла чимось загадково-косметичним. Чимось надзвичайно жіночо-інтимним у найкращому сенсі цієї характеристики, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У той час я вмів тільки пришивати ґудзики будь-якої конфігурації дірок, грубо зашивати роздерті штанки і рукави, пришивати великими стібками білий комірець до шкільного мундирчика і накладати фланелеві латки на лікті фланелевих сорочок. Тому ватно-марлеву пов’язку у шість шарів шила вночі мама. Здається, навіть прострочила ґратками на антикварному зінґерові. Чотири штрипці зав’язок я вже припасував сам. За захисними здатностями маска мало чим відрізнялася від тогочасних жіночих гігієнічних засобів.
Такими були вимоги школи.
Назавтра була запланованою умовна ядерна атака на наш край. Для того, щоби вижити, треба було мати пов’язку у шість шарів. Та зрозуміло. Це тепер діти ховаються у сховища, уникаючи можливого ракетного чи бомбового удару. Механічного за своєю суттю. Тоді ж була епоха маніакального захисту від зброї масового ураження. Тому акцент робився не на розбомбленні як такому, а на наслідках радіаційного вибуху десь в околицях.
Ціле своє середнє дитинство ми прожили у токсичних випарах цього психозу. З усіляких політінформацій та інших настирних джерел ми знали, що американці от-от завдадуть підступного удару цією смертельною зброєю. Шалена поема про маму і нейтронну бомбу вивчалася як емоційний додаток до забороненого видіння Івана Богослова.
Читайте Тарас Прохасько: Ніхто не заплаче…
Навчання були бекетівсько-йонесківськими. Засурмила тривога. Нам треба було швидко вбрати і зав’язати на вузлики свої засоби захисту. Тоді всі вийшли рядком за вчителькою у шкільні коридори. І вона розставила нас малих вздовж уділеного нашому класові відрізка стіни. Треба було повернутися до муру лицем і впертися чолом. Руки бажано було скласти над головою. Директор школи, який свого часу настільки сильно був задіяний у повоєнну війну з нашою партизанкою, що згодом, отримавши запит на проведення вечора поезії Симоненка, хотів знати лиш одне: чи це не той Симоненко, зрадник, колишній лейтенант радянської армії, котрий у 1946–1950 очолював сотню УПА на Рогатинщині, перевіряв час евакуації за механічним секундоміром учителя фізкультури.
Учитель фізкультури натомість потрапив у неприємну ситуацію.
На питання директора – що робити у випадках ядерної атаки? – він цілком серйозно відповів: брати простирадло і бігти на цвинтар. Йому таке прощалося. Десять років у гулазі, ще кілька років за бійку в ресторані. Ми, діти, все це чули, але стояли чолом до стіни у своїх ватно-марлевих пов’язках. Не рухалися. Моя гарно пахла.
А через кілька років учителька історії виставила вимогу. Ви нікуди не підете, поки не напишете листа до Рейгана. Треба його зупинити, бо першінги от-от полетять, кістлява рука невдахи-актора вже майже дотягається до червоної кнопки смерті. Ми вже були старшими. І, правду кажучи, були на стороні американської воєнщини. Розуміючи, що це наші є найбільшою загрозою для планети.
Читайте Тарас Прохасько: Казково-генетичне українознавство
Але листа Рейганові я писав. Намагався уповати до християнських цінностей. Старався звертатися максимально шанобливо. Зрештою, він був значно старшим. А старших мене вчили поважати. Листи пішли у якийсь мішок. Виявилося, що ця акція зовсім не локальна і страшенно масова.
Я сподівався, що мій вирозумілий лист покаже Рейганові, що у цій дурнуватій країні є хоч трохи тверезомислячих підлітків. Я вірив у кожному разі, що Рейган мого листа прочитає. Що підтвердить мою дитячу теорію, що все у світі пов’язане між собою менше, ніж за чотири кроки.
Comments are closed.