30 жовтня 2023 року. Околиці Кліщіївки неподалік Бахмута. Десять українських військових заходять на дві передові позиції. За кілька днів їх мали замінити. Та зміна так і не прийшла — росіяни пішли в наступ.
4 листопада. На позиції обабіч дороги — загиблий. Двоє інших бійців пішли по воду, але не повернулись. Володимир Гудім — солдат із позивним «Тихон» — залишається сам. Без зв’язку, без їжі та води.
Дивом, але вижити з їхньої групи вдасться саме йому.
Від дня, коли росіяни оточили позиції, він пробув сам у ворожому тилу ще 46 днів.
Як йому це вдалося? Журналісти Hromadske.ua поїхали до Володимира Гудіма у військовий шпиталь, де він нині на реабілітації, та дізналися все від нього з перших вуст.
Про те, як пив воду з калюж і талого снігу, а іноді й власну сечу; як дев’ять знайдених банок тушкованки розтягував на три тижні; як вів щоденник, аби хтось знав дату його смерті; як його окоп ставав могилою для окупантів; як заблукав і відрізав собі палець; і як поранений, голодний і знесилений він нарешті почув омріяне «вилазь, ми свої…».
Це все — неймовірна історія Володимира Гудіма від Hromadske.ua.
Доброволець із Херсона
У військовому шпиталі зустрічають медсестри: «Вам куди?»Номер палати говорить сам за себе. «А-а-а, до Гудіма. Він у нас знаменитість. У нього брали інтерв’ю».
На лікарняному ліжку сидить військовий. Зустрічає простим усміхненим і водночас глибоким поглядом. На «знаменитість» реагує лиш сором’язливою усмішкою. Я ж, починаючи розмову, мимоволі вдивляюся в кожну зморшку на обличчі. Ніби вони ще більше можуть розказати про все пережите.
Володимиру — 54. Він із Херсона. Працював у воєнізованій охороні на залізниці. Каже: ніхто не вірив, що буде велика війна. На початку повномасштабного вторгнення чоловік потрапив в окупацію. Пережив її відносно спокійно, хоча й зізнається: був страх перевірок і катувань. Адже у 2018-му він був у ТрО.
У нас по району два рази перевірки проходили, але до мого будинку вони не дійшли. Проходили вулицю-дві — і їхали назад.
Тим часом Гудім і його товариші збиралися й обговорювали, що робитимуть, коли «прийдуть наші». Рішення йти воювати ухвалили одноголосно. Щойно ЗСУ звільнили Херсон, чоловіки стали на облік.
Ми пішли, а військкомати ж ще навіть не працювали в нас. Прийшли в поліцію — стукаємо у двері, а вони нас відправили назад у військкомат. Повертаємось туди, а вони кажуть: “Ми ще не працюємо, порядки наводимо. Приходьте, хлопці, через тиждень”.
«З 8 грудня я вже нікого на позиції не бачив»
Він був командиром відділення — командиром бойової машини 22 окремої механізованої бригади. В передостанній день жовтня разом із дев’ятьма побратимами вийшов на передні бойові позиції за кілька кілометрів від Кліщіївки. На півдорозі одну з груп накрив ворожий дрон. Утім, на ранок пораненим вислали заміну. Повноцінна ж ротація всієї групи мала відбутися за 4–5 днів.
З Гудімом на позиції було троє бійців. На сусідній — метрів за 40 — ще п’ятеро. Гаряче стало вже з другого дня.
На сусідній позиції була спроба заходу ДРГ, наші їм закинули гранату. Там одна людина загинула та ще ніби один “трьохсотий”. А на наступний день ДРГ лізла вже до нас. Ми її знищили, але і в нас один хлопець загинув, — розповідає Володимир.
4 грудня, коли запаси скінчилися, двоє хлопців із позиції Тихона пішли по воду. Але так і не повернулись.
Їхня доля невідома.
Його ж радіостанція сіла. Фактично відтоді, як із ним зник зв’язок, він теж вважався зниклим безвісти.
8 грудня росіяни пішли в наступ.
До 7 числа я ще бачив хлопців на сусідній позиції, а коли русня полізла, вже все. Мабуть, їх уночі або мінами накрили, або ще щось…
Гудіма ж рятувало розташування позиції, яку окупанти обходили стороною. Вона була ніби збоку від дороги, а росіяни — за 200 метрів, у центрі посадки.
Мене не бачили ні наші, ні росіяни. Тому що при появі дрона я завжди ховався. Хоча наші теж шукали, де люди… Але ж я не знаю, чий це дрон — наш чи ні.
Того ж дня до військового в окоп заскочили двоє росіян.
У темноті вони, ймовірно, не розгледіли форму й кинулися мародерити. Тихон виліз через інший вхід і кинув гранату. Узявши радіостанцію окупантів, він зрозумів, чому його обходили стороною: росіян попереджали, що дорога може бути замінована.
Цих “одиничних”, які при обстрілах стрибали в сусідній окоп, я і знищував. На моїй позиції я так вразив людей 10-12. Кажу, їх наче магнітом туди тягнуло.Там уже лежала купа тіл, а вони все одно туди лізли й лізли…
В одного з окупантів Володимир знайшов блокнот. Сторінки із записами вирвав. Відтоді він і сам почав вести щоденник.
Якщо щось зі мною трапиться — щоб рідні знали хоча б дату моєї смерті.
Читайте: Франківець Андрій Даньо, який втратив на війні руку, ногу та око, нині реабілітується у Нідерландах
«Перекусив консервою, яку не доїли миші. Води нуль»
День пройшов. Думав, наші підуть у контрнаступ, але поки тиша. Тільки працює арта, бувають прильоти поруч. Б’ють і свої, і русня. Перекусив консервою, яку не доїли миші. Води нуль. А так, поки тримаємось. Живий-здоровий, – зі щоденника Володимира Гудіма за 9 листопада.
У стресовій ситуації хочеться не так їсти, як пити, розповідає Гудім. Коли води не стало зовсім — збирав дощову.
“Якщо дощ пройшов — це свято. Пусті пляшки з калюж поначерпував… А що робити? Вода є вода. Іноді доводилось пити й свої випорожнення. Потім похолодало, пішов сніг. Удень він танув, а я тоді ставив банку — і так воно помалу капало”, – розповідає Володимир.
День пройшов без змін. Наших поки нема, чекаєм. Як завжди працює арта, міномет. Хочу вже додому. Мамка там хвилюється без вісточки. Я вас усіх люблю. Живий-здоровий, – зі щоденника Володимира Гудіма за 11 листопада.
У пошуках їжі він обшукував убитих і розбомблені ворожі окопи. В одному з них відкопав шість банок тушкованки. На них і тримався понад тиждень. Після того, як їжа скінчилася, вирішив виходити з оточення. Погода була на його боці: коли дощ — дрони не літають.
Ранок настав. Думаю вночі виходити з оточення. Наших так і не дочекався. Вночі піду, а там — як Бог дасть. Амінь, – зі щоденника Володимира Гудіма за 19 листопада.
Поранення у ворожому тилу
Володимир Гудім намагався дійти до своїх, але натомість — збився зі шляху.
Я заблукав. Вийшов на незнайому територію. Кліщіївку так і не знайшов. Мабуть, відійшов трохи в сторону і зайшов у ворожий тил. Уже світало. Дійшов до лісосмуги та знайшов собі бліндаж — у ньому й сховався. Там нікого не було, хоч речі лежали й наші, і російські. Може, позиція переходила з рук у руки.
Через тиждень, вилізши з окопу, він завмирає. Перед ним — двоє росіян.
Вони мене побачили, а я їх. Я просто взяв гранату і кинув. Один упав, а другий встиг зістрибнути в бліндаж, — пригадує чоловік.
У цей момент Володимир відчув удар вибухової хвилі. Так і не зрозумів, що це було: чи граната, чи міна, чи скид із дрона. Удар здебільшого припав на руку. У нозі ж спершу болю він не відчув.
Поранений. Відірвало палець на руці. Посікло ногу, – зі щоденника Володимира Гудіма за 23 листопада.
«Я глянув: палець висить… Його все одно було не врятувати, відразу ампутував. Зрізав ножицями, які були в аптечці. Обробив руку спиртовими серветками й колов собі знеболювальні. Це врятувало — загноєння на руці не було», – розповідає боєць.
Поранення було у праву руку. Від 23 листопада почерк у щоденнику міняється. На папері — краплі крові.
Читайте: Екіпаж “контуженої буханки”: як Іван Рурак вивозив поранених побратимів з лісів Кремінної (ВІДЕО)
Писати лівою незручно. Живий. Що буде далі — не знаю. Але по звуках [пострілів — ред.] — вони відходять далі, – зі щоденника Володимира Гудіма за 25 листопада.
В одному з бліндажів боєць знайшов справжній скарб — сумку з медикаментами, цигарки та дев’ять банок тушкованки. Ці 9 банок він розтягнув на 3 тижні. Воду ж далі брав зі снігу.
“Після двох тижнів поранення поопухали ноги. Видно, отримав обмороження. Була мінусова температура. Мінус невеликий, але цього вистачило. Так кажуть лікарі. Хоча я думаю, у мене пішла гангрена від вибуху і баротравми», — розповідає Володимир, дивлячись на милиці під ліжком. Зрештою, вже в госпіталі ліву стопу довелось ампутувати.
Живий. Рука нормально. Не гниє і не болить. А ось нога — не знаю… Пальці наполовину чорні, пухир лопнув. А так все в нормі. Правда, вже тиждень голоду. Сигарети теж закінчились. І вилазку не зробиш, і русні ходить по 3–4 людини. Треба чекати, небезпечно. Атакувати — здати свою точку. А так живий. Амінь, – зі щоденника Володимира Гудіма за 15 грудня.
«Вилазь, ми свої»
Після поранення Гудім пробув на цій позиції ще фактично місяць. Останній тиждень він уже не мав їжі. Терпець уривався — він вирішив ризикувати та лізти просто через поле, яке вочевидь було всіяне мінами.
Ранок. Думав сьогодні йти, але згадав, що свято святого Миколая. Думаю, як стемніє висуватись. Посадкою не підеш, бо русня сидить. Буду йти полем. Може заміновано, але іншого шляху нема. Будем надіятись, – зі щоденника Володимира Гудіма за 19 грудня.
Але відступ він щодня відкладав. То через сніг, то через дощ — на полі ж багнюка чи ожеледь. За кілька днів, коли він виліз у пошуках їжі, його помітили.
Я виповз, аби обшукати того русака. Може, хоча б цигарки знайти. Бо, як кажуть, покурив — ніби і їсти не так уже хочеться. Підповз, чую крик: “Вставай, іди сюди!” – російською. Я відразу пригнувся, думаю, ну може не мені кричать. А потім знову: “Вставай, іди сюди!” — і вже постріл над головою. І тут я зрозумів, що це вже точно мені.
Чоловік подумав, що це росіяни. Піднявся, а потім стрибнув назад в окоп, до якого було метрів зо п’ять. Та десь за півтори години він уже почув біля свого окопу: «Вилазь, ми свої. Тільки руки вперед».
Як військові сказали потім Володимиру, по ньому не стріляли, бо в приціл побачили на шапці тризуб.
І тут — хлопці свої… Наша форма, все… Вони: “Хто такий?” Я кажу: 22-га. А вони відповідають, що теж 22-га. Кажу, слава Богу! Я так зрадів… Але першим ділом сказав: “Дайте щось пожерти”.
Як виявилось, росіяни звідси відступили ще тижнем раніше. Він чув по рації вночі, що йде зміна, але не йняв віри. Його лякала російська мова.
«Я кажу: надія вмирає останньою»
Володимира Гудіма знайшли 22 грудня. Перший дзвінок він зробив матері: живий-здоровий.
«Живий-здоровий» — фраза, якою закінчувався чи не кожен допис у його щоденнику. Володимир каже: цими словами він сам себе підтримував.
У мене була впевненість, що я буду жити. І це мене тримало. Знаєте… Надія є завжди. Страшно, як-то кажуть, усім. Але треба думати про хороше.
Перепитую: «Ви лишилися в таких умовах і думали про хороше?»
Ну а про що думати, — відповідає чоловік. — Знаєте мудрі слова? Якщо ти не впевнений у собі, ти вже на 50% програв.
За цей час він втратив 15 кілограмів. «Це найкраща дієта», — додає Володимир і сміється. «Я ж кажу: треба шукати в усьому позитив!» А я собі дивуюся: неймовірно. Звідки після всього береться той позитив?
Мені от дзвонили родичі хлопця з моєї роти, який безвісти зниклий. Розпитували, чи я щось знаю. А я лише кажу — він пішов по воду і не повернувся… Де він — я не знаю. Але я кажу: надійтесь. Надія вмирає останньою.
Це один із двох побратимів Тихона, які досі вважаються зниклими безвісти. Не вдалося забрати й тіло загиблого товариша на тій злощасній позиції. Адже за неї досі тривають бої.
Читайте: Марія Луцик з Тлумаччини чекає зниклого безвісти батька, аби познайомити з онучкою
Якоїсь же своєї винятковості чи геройства Володимир не відчуває і просить, аби його історію не прикрашали, щоб вона «не обростала міфами». Хоча, каже, його таки нагородили медаллю «За відвагу в бою».
Розумієте, геройство моє, або, я б краще сказав, заслуга — в тому, що я зразу не покинув свої позиції. Не втік. Хіба що в цьому. А так… Тисячі хлопців так само воюють, захищають… Якусь винятковість ситуації я не відчуваю. Бо на моєму місці міг бути кожен.
Авторка: Оксана Іваницька
Comments are closed.