«От ти стільки часу їх приймаєш і не втомлюєшся так, як на роботі в звичайному режимі. Бо там всі приходять на позитиві. Нема жодного, щоб прийшов з похмурим лицем», – розказує Ірина Онуфрак про свою роботу на Запорізькому напрямку. Іра – стоматологиня з Івано-Франківська, яка їздить з мобільним кабінетом лікувати зуби бійців нашої 102 бригади ТрО.
Не до зубів
Вперше на Запорізький напрямок Ірина Онуфрак поїхала у квітні цього року. Пригадує, що спочатку приходили хлопці з незначними проблемами, а хто й просто на консультацію. Але таких було буквально декілька. Ну а потім запрацювало сарафанне радіо – «ідіть, бо робить». І почалося…
З чим приходили? Там пломба вилетіла, там зуб зламався, там коронка злетіла. В кожного своє. Роботи було достатньо. І це легко зрозуміти.
По-перше, на Запоріжжі просто жахлива вода, – пояснює Ірина. – По-друге, хлопці не завжди мають можливість почистити ті зуби. Ми всі розуміємо, в яких вони умовах: то на позиціях, то на чергуванні. Їм в той час не до зубів, скажемо так».
Перша «зміна» тривала тиждень. Другий виїзд був уже на два – у червні.
І за такий короткий термін ситуація змінилася кардинально. Більше хлопців знало, більше зверталося і це вже були більше хірургічні прийоми, коли треба видаляти зуби. Були навіть такі пацієнти складні, яких відправляли в Запоріжжя, – згадує лікарка. – От був пацієнт, 37 років, на жаль, ліва сторона, верх, від клика до восьмого зуба – все треба було видаляти».
Читайте: Жінки на війні. Як Марта Дем’янчук з Івано-Франківська воює за незалежність
Тут потрібне було ретельне обстеження, КТ, треба було дивитися, що там робиться з гайморовою пазухою, бо видаляти це все у швидкій, то можна було просто спричинити кровотечу, пояснює лікарка.
Каже, що в них вже була налагоджені контакти з лікарями і в тому ж Запоріжжі, і в Дніпрі. Тож домовлялися, аби приймали таких складних пацієнтів.
До речі, ми надавали допомогу не тільки військовим, але й цивільному населенню. Другий виїзд, то вже було село, яке ближче до позицій, – розповідає Ірина Онуфрак. – І там місцеві приходили, батьки навіть дітей приводили. Бо їм реально нема куди звертатися, треба їхати в інші села чи міста».
Прийом тривав з 9.00 до 18.00, бувало і 10, і 12, і 14 людей на день. Але каже, там так не стомлювалася, як на звичній роботі.
Та бо хлопці наші усі такі на позитиві. Я про жодного не можу сказати, щоб прийшов похмурий. Це люди, які мені піднімали настрій, – розповідає Ірина. – От приїжджає машина, їх 4-5 вискакує. Один вчора лікувався, а нині він їх привіз. І все: Дмитрівно, робіть перекур – їжте морозиво, пийте водичку, лишайте того бійця, бо жарко. І такі вони жартівливі й завжди з піднесеним духом».
Машина й ще машина
Коли почалося повномасштабне вторгнення, каже Ірина, вона для себе прийняла рішення залишитися в країні та помагати, чим може. Зайнялася волонтерством, тим, яке їй найближче – возила медикаменти на військкомати: Верховинський, Косівський, Надвірнянський.
В якийсь момент до мене звернувся Олександр Бітлян, медик із 102 бригади, спитав, чи я можу помогти ліками на медичний пункт, – пригадує Ірина. – І так я познайомилася з медиками бригади і зі старшим лейтинантом медслужби Андрієм Гаманом».
А далі зрозуміли, що треба суттєвіша допомога. Що от є стоматологиня, яка готові лікувати хлопців, тож треба мобільний стоматкабінет. Стали працювати в цьому напрямку.
Читайте: Замаскуй воїна. Франківські волонтерки шиють «чугайстриків» для бійців (ФОТО, ВІДЕО)
І знову ж таки Олександр Бітлян зв’язав нас з Сергієм Мозговим. Він українець, наразі очолює Асоціацію «Україна – Сардинія. Заради миру». І за сприяння асоціації приватних практикуючих лікарів – вони помагали з документацією – ми отримали ту машину від Асоціації».
Машина приїхала у квітні 2023 і там дійсно було достатньо стоматологічного обладнання.
Буквально через тиждень ми сформували той кабінет. Змонтували установку, все обладнання, все необхідне», – пригадує лікарка.
У два попередні виїзди Ірина працювала одна. Каже, без помічника важко, але вже як вийшло. Зараз, буквально за тиждень-два, готується знову їхати. У планах на цей раз з нею поїде ще один лікар.
А ще зараз у роботу йде друга машина швидкої.
Наразі стараннями Андрія Гамана і за сприяння командира 102 бригади Володимира Мартинюка була надана позаштатна санітарна машина, яка не використовувалася, – пояснює Ірина. – Там потрібно зробити електрику, так само устаткування – багато всього. Ще ремонт. Але вона буде набагато краща, комфортніша й зручніша. Тобто, ми все таки готуємося до гірших умов – зимових.
Зараз екскомандир 102 бригади полковник Володимир Логвіненко вирішив фінансово допомогти з переобладнанням. І є головний сержант Микола Гуцуляк, т.в.о заступника начальника штабу 102 бригади з мобілізаційної роботи, який також долучився фінансово».
Війна не відпускає
На питання, чи не було страшно їхати на війну, Ірина на мить задумується.
Сказати, щоб я переживала? Не дуже. Можливо, тому що вже знала всіх медиків, знала, що там надійні люди. Не можу цьому дати конкретного пояснення».
Але після поїздки чітко побачила, що змінила своє ставлення до життя.
Найголовніше, що у людини може бути – це життя. Ми тут про побут думали, про якісь матеріальні цінності, гналися за тим. А коли ти приїжджаєш туди, то розумієш, що цінність життя ні з чим не порівняти».
Ці виїзди ще більше впевнили Ірину в правильності того, що вона робить. Каже, відчуває, що мусить їхати і цю справу не залишить до кінця війни.
Читайте: Голоси війни. Юлія Ястребова про окупацію Херсонщини та волонтерство як спосіб порятунку
Я чим зможу, тим буду помагати. Я лікую їх там, вони приїжджають у відпустку – лікую тут. І в мене з ними безперервний контакт, я живу тим духом разом з ними».
Лікарка пояснює, що на Запоріжжі у мобільному стоматкабінеті не завжди є можливість зробити все, що треба. Тому роблять в основному невідкладні речі.
Вони дають на одного пацієнта годину. Там нема коли розтягувати ті прийоми, нам необхідно надати першу допомогу – де є гостробольові, де критична якась ситуація, де є сколене чи ріже… Звісно, протезною роботою ми там не будемо займатися. То я й питаю хлопців, а коли у відпустку? От тоді прийдеш до мене і ми все доробимо. Вони приходять – з цукерками, з квітами, завжди зі своїм позитивом».
Хоча каже, крізь той позитив бачить, як їм непросто – так, тут сім’я, друзі, але духом вони всі там. «Адаптація важка навіть для мене, що я там приїхала – поїхала, а що говорити про тих, які півтора року воюють».
Авторка: Женя Ступ’як
