24 лютого минулого року Андрій Черепій ще бив тату, аби підзаробити трохи грошей і відправити дружину з донькою за кордон. А сам – на війну, у 78 батальйон 102 бригади ТрО – бити ворога, пише Репортер.
Танчик із зав’язаним дулом
Зараз Андрій у Франківську. Продовжує службу на ППД – пункт постійної дислокації. У нього перебитий нерв лівої руки. У плече залетів осколок і роздробився на кілька частин. Один вийняли, а ще п’ять сидять. Лікарі поки не рекомендують чіпати.
На фронті Андрій був гранатометником. Зараз з такою рукою від нього користі мало, бо рука не піднімається, погана моторика.
Поранення Андрій отримав 11 жовтня, а 19-го у нього – день народження. Каже, тепер у нього в жовтні буде два дні народження.
Висів дрон, я по рації спитався – чий? – пригадує Черепій. – Відповіді конкретної не дали. І щось мені серце зайокало, думаю, треба лягати. Лягаю, і йде вибухова хвиля. Попало туди, де я стояв. Потім ще один, ще один. Щодев’ять секунд вони по тій позиції бабахали. Стріляв танчик.
Андрій нині усміхається, мовляв, те поранення собі приговорив. Сиділи якось з побратимами та мріяли про дім.
Бо тоді відпусток не давали, ми всі змучилися. Говорили, що додому – лише через поранення, – згадує Андрій. – Я кажу, пацани, зараз мені сюди прилітає осколок і я їду додому на 30 днів на реабілітацію. Поїхав на позиції, а через 5 днів осколок і прилетів. Усі ржали, що я спеціально.
На руці, де поранення, хоче набити собі тату. Там має бути маленький танк із зав’язаним дулом.
«Як я без татухи піду воювати»
Андрію 28 років і 14 з них він робить татуювання. Розказує, що вчився на собі, на другові. Згадує, що забив його татуюваннями до шиї. Той також військовий. Йому через те позивний дали – чи «Розмальовка», чи «Художник». У Андрія ж позивний “Череп” – від прізвища.
Комусь подобається малювати картини, а я малюю на тілі. Я знаю, як шкіра рухається, куди поведе лінію, – говорить Черепій.
Нині тату, поки чоловік служить, робить дружина Андрія – Тетяна. У них своя студія @cherepiy.tattoo. Андрій каже, вчив її екстремально. Просто якось записав до неї 12 людей і все. Навчилась.
Я одразу дію, в мене немає зайвих запитань, – усміхається Андрій Черепій. – Того, напевно, й пішов на війну, бо я не думаю довго. Якби думав, то досі б, напевно, думав.
24 лютого подзвонив брат дружини, мовляв, почалась війна і щось треба робити. Вирішили спершу вивозити дружин і дітей.
Я тиждень тому тільки з Америки замовив машину й узагалі на нулях. То як дружина з донькою за кордон без грошей поїдуть? – пригадує чоловік. – 24 я ще роблю татуху одному чуваку. Казав тоді, мовляв, війна війною, але як я без татухи піду воювати? Заробляю їм 200 доларів, саджаю в машину до родича. Кажу везти їх до границі, бо я йду служити. Швагро з кордону одразу поїхав у військкомат. Він служить з нами.
Андрій ще збирав потрібні речі. Його навіть не хотіли брати, бо обмежено придатний через проблеми з печінкою. Але той наполягав, що має йти.
Згадує, як виїздили на Донецький напрямок.
З нами в автобусі їхав капітан Сергій Лєсніков, позивний «Лєс», – пригадує Черепій. І він почав співати патріотичні пісні, по плечу кожного, мовляв, хлопці, не униваємо, ми їдемо на войну. Ми спершу були в тривозі, а потім він якось так зарядив. Він також був поранений. Зеленський дав йому орден Богдана Хмельницького.
У тату-майстрів буде багато роботи
Усі побратими хотіли, аби я бив татухи. Кажу, якщо ви замість мене в нарядах будете стояти, тоді без проблем, – сміється Андрій. – Але там не робив нікому.
Каже, рота – 100 людей, і кожен побратим хоче записатися.
Хоча вже робив декільком, хто був у відпустці. Герб, напис «Слава Україні», щось пов’язане з позивним, групу крові. Більшість таке роблять. А ще скандинавські символи, бо воно ближче до війни.
Зараз тому, хто не був на війні, я б герб не набив, – суворо говорить Андрій Черепій. – Бо тепер я розумію його значення. Колись в мене було багато клієнтів, які розказували мені про патріотизм, про те, як треба любити Україну. Зараз де вони? Багато бачу в Інстаграмі, що вони всі за кордоном з тими гербами ходять. Я би позабирав це в них.
Адже люди, які на війні і там набивають собі тризуб, вони знають його значення і дійсно носять його з гордістю. Вони навіть знають, як будуть за нього відповідати, якщо, не дай Боже, потраплять у полон. “Тобто, його зріжуть як мінімум, а максимум…” – каже Черепій.
Ті, хто нині прийде з шевроном 78 батальйону, то, звісно, що їм тату безкоштовно. Іншим військовим буде знижка.
До мене недавно приїздив клієнт, я йому бив руни. Від нього орки стояли за 100 метрів. Показував відео, як він з ним говорив, – розповідає тату-майстер. – Він сам, до речі, з Донбасу. Людина пішла воювати за свою землю. Каже, як приїду ще, то заб’ю собі ще ноги, бо хочу бути капець красивим. Я думаю, що у тату-майстрів буде багато роботи, коли всі повернуться, бо це купа емоцій. Потрібна буде адаптація місяць-другий, а далі все – як почнуть записуватися…
Франківські позиції та смак війни
Андрій дуже тепло розказує про побратимів. Його дружина каже, якщо хтось з них приїздить, то все – нема нічого важливішого.
Андрій розказує за побратима з щирою душею з позивним «Дєд», за «Дєнчика» – дуже моцного бійця. Як інші побратими дбали про нього та один про одного.
Я не можу харчуватися будь-чим через проблеми з печінкою, а тут – тушонка, – розказує Черепій. – А я не можу її їсти. То хлопці творог діставали, сала шматок. Наріжуть: «Андрію, йди їж». Вони знали, що я не те що не хочу, я просто не можу їсти все. От, один побратим не любив солодке, то підзбирає і мені віддасть. Це «Кіт». У нього такий позивний, бо він на дереві собі зробив пост.
Андрій каже, що вони там стали одною сім’єю. У батальйоні усі франківці, тому навіть позиції поназивали по-франківськи.
Якось вернувся з СП (спостережний пункт), дзвоню дружині, вона розпитує, де був, – пригадує Андрій. – Кажу – на вокзалі. «В сенсі? Ти що, додому їдеш?». Кажу, так, додому, але спершу на Пасічну. А то наступна позиція – Пасічна.
Поки дружина була у Польщі, каже, у нього було найкраще екіпірування. І своїм хлопцям замовляв. Побратими досі не знають, що це була не волонтерка, то Андрій для них купував.
Коли болів зуб і їхав до найближчого міста, то привозив піцу або суші для побратимів. З такою радістю, каже, то все їли, бо не вистачало смаку мирного життя. А от смак війни – це кава з землею.
Думаю, багато хто зрозуміє, – каже Андрій. – Там це стабільна штука. Зробив собі кавуську, бах – прильот, обсипипалося в каву. Такої кави іноді не вистачає. Недавно приїздив побратим, який мене евакуйовував. Наобнімалися. Думав, що він мені ребра поламає. Він тішився, що все добре, що я живий, бо дуже переживавва і молився. Каже, мовляв, сиди тут – навоювався. Хоча є дике бажання вернутися. Не так на війну, як до своїх хочеться. Та я б хотів, аби вони вернулися сюди, а не я до них їхав.
Авторка: Світлана Лелик
