Олег Токарчук — директор стабілізаційного пункту. Хоча за документами такої посади не існує. Але коли медики декількох бригад організували цей стабпункт, саме Олега призначили ним керувати — бо в мирному житті мав управлінський досвід.
Яйце і напис «Хто ми без писанки?» на його футболці — невипадкові. Токарчук — із Коломиї, міста, яке вважається центром писанкарства і в якому є музей писанки. До 24 лютого Олег був заступником міського голови, а до того багато років працював у місті головним лікарем. За фахом — травматолог, розповідає Громадське.
Фото: Богдан Кутєпов
Лікар, заступник мера, директор стабпункту
У Коломиї було фізично легко, а тут важко (показує на серце — ред.). А тут мені легко. Попри те що це робота 24/7 і були періоди, коли ми спали по три години на добу. Але було легко, бо ти знав, що робиш те, що маєш робити, — ділиться чоловік.
Цей стабпункт може пропустити через себе за добу 200 поранених. Але він існує, каже Токарчук, для тих трьох-п’ятьох, які б не змогли доїхати до Слов’янська чи Краматорська — найближчих міст, де розташовані госпіталі.
На цьому столі з п’яти тисяч померло людей п’ять. Це дуже мало. Тут працює така команда професіоналів, так напрацьовані процеси, що якщо людина приїхала сюди живою — усе буде зроблено, щоб вона була жива.
Ми не тільки можемо стабілізувати людину. Якщо їй потрібна буде кров, а в нас не буде, хтось із працівників ляже і здасть свою кров. Це було неодноразово, — каже Олег.
«Це — психіатрія»
У цей час до стабпункту під руки заносять бійця. Кладуть на каталку просто в коридорі. Він широко розплющеними, ніби скляними, очима дивиться в стелю.
Токарчук присідає біля нього. Починає мацати живіт. Видимих поранень чи крові нема.
— Скажи мені чесно, братику, були тяжкі обстріли?
— Були, — ледь-ледь чутно.
— Тебе ніхто не бив — по животі, по грудях? Це важливо, скажи. Я нікому не скажу.
— Не бив.
— Які в тебе з командиром стосунки?
— Нормально.
Токарчук підводиться і ставить діагноз: «Це — психіатрія».
Серед присутніх лікарів є невролог, який також підтверджує, що вже раніше бачив цього бійця з тяжкою формою депресії, яка буквально паралізує його. Каже, прописували йому сильні антидепресанти, але, як видно, ситуація знову повторилася.
«Мою фотографію можна зразу до путіна!»
Далі коридор наповнює цілий кагал бійців. Хтось із легким пораненням, хтось із контузією. Лікарі розбрідаються коридором. Питають, що в кого болить. Комусь бинтують руку, комусь — ногу.
— У вас контузія? — перепитує медик чоловіка, що сперся до стіни.
— Контузія — то не те слово, — відповідає чоловік.
У нього штани в крові.
Побачивши фотоапарат, додає: «Мою фотографію можна зразу до путіна, щоб знав, що я ще ся верну. Запишіть і прямо в москву передайте».
Двері знову відчиняються. На ношах несуть пораненого. Токарчук біжить. У бійця щось із ногою.
— А ви знеболювальне не колете? — питає благально.
— Колем, колем, котику. До речі, легкий перелом у тебе. — Токарчук мацає ногу, констатує, що перелом закритий і він буде накладати шину.
«Дивіться другу ножку»
За трохи — знову важкий поранений. У нього на ногах нема кількох пальців. Чоловіка кладуть на стіл у «Протишоковій 2». По білій підстилці швидко цебенить кров. Він непритомний.
Одні медики промивають рани, замотують чистим бинтом. Інші роблять прокол біля шиї і вводять ліки. На чорній, мов сажа, руці — датчик кров’яного тиску.
— Дивіться другу ножку, — каже Токарчук колегам після того, як вони забинтували поранену.
І від цього пестливого «ножку» стискається серце. Сам лікар тим часом починає робити УЗД. Другу ногу теж забинтовують.
Далі під проводом Токарчука юна волонтерка Першого добровольчого мобільного шпиталю Олена з позивним «Таро» робить під пахвою бійця розріз.
— Тут розрізаєш, тут повільно тиснеш, давай, давай, у тебе все виходить, — підбадьорює Токарчук свою молодшу колегу.
Читайте також:
«Кульбан» тримає оборону. Як нацгвардієць з Прикарпаття воює з перших днів вторгнення
Ця маніпуляція називається «дренування плевральної порожнини».
Звідси пораненого повезуть у госпіталь до Слов’янська. А його порізаний одяг відсортують. Переглянуть ретельно всі кишені. Якщо знайдуть патрони чи гранати, заберуть. А особисті речі — гроші, телефони, іконки, фотографії, документи — складуть у прозору торбинку з прізвищем бійця і відправлять далі з ним.
Зіпсутий одяг спакують у чорні великі мішки й винесуть надвір. Поруч зі входом до стабпункту з чорних мішків, набитих порізаним взуттям і одягом поранених, а ще тряпчастих нош, просякнутих їхньою кров’ю, вже виріс цілий терикон.
Коли одних відвезли до госпіталів, а інших ще не привезли з «нуля», у стабпункті настають хвилини спокою.
На годиннику — далеко за північ. Олег Токарчук під’єднує свій телефон до портативної колонки й на повний голос підспівує: «Танцюй зі мною повільно, хай зачекає світ божевільний», не приховує задоволення.
Читайте також:
«Діти навіть не плакали». Начальниця поїзда Галина Соловей про перші евакуаційні рейси (ФОТО, ВІДЕО)
Поміж каталок, нош та інвалідних візків волонтерка ПДМШ ім. Пирогова Олена Школьна із позивним «Таро», яку він кілька годин тому вчив робити дренування плевральної порожнини, танцює разом із Лєрою з 54-ї бригади.
І якщо заплющити очі, то на мить можна уявити собі «божевільний світ» в іншому антуражі. Світ без війни і росіян, які цю війну почали.
