Успішного спортсмена, активіста, депутата міської ради Віталія Мерінова знав, напевно, весь Франківськ. Його енергії та завзяття вистачало на багатьох. З 24 лютого Віталій Мерінов став на захист країни, своєї сім’ї, маленької доньки Леї.
Віталій Мерінов був гранатометником 50 полку Нацгвардії України, відважним та надійним побратимом, веселим і щирим товаришем. 31 березня його серце зупинилося через фатальне бойове поранення, отримане 29 березня. Йому було 32 роки, пише Репортер.
Був як батько
Побратим Андрій познайомився з Віталієм ще у 2012 році, коли вперше прийшов на бокс у спортивний клуб “СПЗ”. Думав за прикладом Віталія робити спортивну кар’єру, але не склалося. Втім, з першого дня вторгнення в Україну вони були разом – і на злагодженні, і на передовій.
Він прийшов 24 числа, я – 25. Заходжу у військову частину, дивлюся – Віталік є! Так почали служити разом. Пройшли навчання і десь за три тижні 19 березня 2022 року нас відправили в Мар’їнку, – говорить Андрій. – Він завжди брав все у свої руки, казав, як правильно зробити. Ми навіть його більше слухались, ніж командира.
З першого дня вторгнення хлопці старалися триматися разом. Так у Мар’їнці разом і отримали перші поранення. Спершу на позицію заступили Андрій з побратимами, а за три дні до них у підкріплення відправили й Віталія.
Ми тримали ту лінію оборони сім днів, там і отримали поранення. Йому уламок залетів у ногу, а мені – в спину. Ми пройшли десь 1,5 км пішки на евакуацію. А в госпіталі з ним ще більше здружилися, – розповідає Андрій. – Віталій був мені – як батько, завжди в усьому помагав. Ми були дуже раді, що разом будемо проходити службу. Були найближчими там.
Завдяки своєму авторитету Віталій Мерінов легко збирав гроші та допомогу для свого та інших підрозділів.
Він міг дістати все – від спорядження до автомобілів. Навіть з госпіталю допомагав “кордівцям” і своєму брату Сергію, який теж воює. Був налаштований воювати, гнати ворога з нашої землі.
Ми з ним говорили, що нам треба захищати нашу державу, бо хто, як не ми, – говорить Андрій.
Після реабілітації Віталій та Андрій потрапили на злагодження на полігоні у Франківську, звідти – у Вараш Рівненської області, на охорону державного об’єкта. Потім – на передову в Луганську область.
Свою любов до спорту й лідерські якості Віталій Мерінов проявляв і на війні. Ще під час залагодження взявся організовувати фізпідготовку для побратимів.
Був авторитетом для хлопців, мав лідерські якості, відповідав за нашу фізичну підготовку як майстер спорту України. Позивний у нього був – “Мер”. Майбутній мер наш мав бути, – згадує побратим Мирослав. – Коли ми влітку на злагодженні готувались до виїздів, Віталій щодня проводив нам зарядки, тренування. Він привіз боксерську грушу, зробив килимок для боротьби. Все було, як має бути: турнік, бруси, штанга. Займалися спортом і готувалися відповідно.
Відважний і відповідальний боєць
Після злагодження хлопці провоювали на Луганщині півтора місяця. Андрій та Віталій не за власним бажанням, але розділилися. Віталій намагався перевестися в підрозділ до Андрія, але не встиг.
Віталік був в окопі, а в мене інша специфіка була. Я до нього часто приходив, підтримував на позиції за потреби. Він реально дуже довольним був, що є цей зв’язок, дружба, підтримка, – каже Андрій.
Побратим Мирослав згадує Віталія щирим, рішучим. Каже, з нього всі брали приклад. Він завжди їхав на позицію старшим.
Ми його прикривали, адже в нього було РПГ – йому треба було висуватись. Ну і він, звичайно, теж нас прикривав. Ми могли на нього покластися, – говорить Мирослав. – Як боєць він діяв акуратно, але водночас і відважно. Завжди був веселим, підтримував наш бойовий дух, мотивував. Скучав за боксом, за школою своєю, підтримував з ними зв’язок. Йому скидали відео, як хлопці та дівчата тренуються, він підказував, хвалив їх, звичайно.
Востаннє Мирослав і Віталій бачилися під час бойового завдання в окопі 11 березня. Того дня Мирослав отримав осколкове поранення. Віталій Мерінов надав йому допомогу.
Там не суттєво було, але все ж таки він зреагував вчасно і зробив все, як має бути. Потім, коли мене евакуйовували, ми потисли один одному руку, обійнялись і пообіцяли один одному, що побачимося. На жаль, не сталось, – каже Мирослав.
Побратим Андрій згадує, що останній раз він бачив Віталія на відпочинковому пункті перед виїздом на бойове завдання. Віталій спав, Андрій не хотів його будити, бо знав, що товариш має йти на позицію.
Я вже якраз виїжджаю, а він мені СМСку кидає: “Братан, я тобі чіпси виніс, а ти вже поїхав”. Я от досі жалію, що його тоді не побачив, – говорить Андрій. – Того дня я почув по рації, що “Мер” заходить на позицію, і більше я його не бачив. Вже ранком почув по радіостанції, що Віталік – важкий поранений.
Віталій Мерінов отримав уламкове поранення в ногу 29 березня.
Зі слів побратимів, його дуже довго евакуйовували, бо позиція була віддалена. Під вогнем його відкопали, надали домедичну допомогу, наклали турнікет.
Всі думали, що все нормально буде. Але коли ставили турнікет, то бачили що кров вже не текла, бо йому порвало багато артерій, – говорить Андрій. – Евакуацію зробили швиденько, але дорога до медиків була далека. Він ще міг спілкуватися. Це така людина, яка завжди мала сили на все. Коли його евакуйовували, він сам на ноші ще виліз, намагався спілкуватися в машині.
Віталія забрали в лікарню – спершу в Лиман, а потім в Дніпро. Два дні лікарі боролися за його життя. Але серце не витримало.
У лісах під Кремінною, що на Луганщині, у нас була дуже небезпечна ділянка. У ворога була перевага з озброєнням, – каже побратим Мирослав. – Ми тримали оборону, позиції були простріляні. На жаль, було багато бойових втрат.
Тато в церкві спить
Віта Мерінова, дружина Віталія, дізналася про те фатальне поранення чоловіка не одразу. Каже, його побратими не знали, як їй це повідомити.
Аж пізно ввечері брат написав, що Віталік – легко поранений і що толком нічого не знають, бо там ось сильний обстріл був і багато поранених, – говорить Віта. – Не знала, ні куди його везли, ні що там. Наступного дня ми почали активно шукати, бо не могли знайти, в якій він лікарні. Коли знайшли його, то сказали, що стан був дуже поганий, серце зупинялося декілька раз.
Віта була впевненою, що Віталій – сильний, спортсмен, що його серце точно витримає.
Але медики не могли зупинити кровотечу. Його ввели у штучну кому, знайшли найкращого судинного хірурга. Дві операції провели. Близько опівночі повідомили Віті, що треба чекати ранку.
Брат Віталія Сергій, який теж зараз воює, поїхав прямо до нього в лікарню. Близько 02:00 брат ще побачив його, Віталій був у комі. А десь о третій його серце зупинилося. Віті подзвонили вже вранці.
У мене був такий ступор, що навіть сльози не текли. Друзі приїхали, мама, – каже Віта. – Не знаю чого, в мене була така злість на нього, як він це допустив?! Він завжди казав, що має заради кого жити, що має бути обережним заради своїх найдорожчих дівчат… Кожного разу перед виїздом на позиції казав: я буду обережним, я знаю, заради кого я маю бути обережним. В останньому повідомленні ще написав “Люблю вас”. Вони виїхали, ми попрощалися і все… Зараз я вже відпустила, не злюсь на нього.
Маленькій доньці Віталія та Віти Леї – лише два роки. Останній рік вона більше бачила тата по відеозв’язку. Але коли Лея побачила тіло Віталія в церкві, впізнала, махала йому, усміхалася.
Вона сказала тоді, що тато спить. По теперішній день, коли ми щось згадуємо за тата, я кажу їй, що тато на небі. А вона каже: ні, тато в церкві спить, – говорить Віта. – Я навіть уявити не могла, що він міг бути таким ідеальним батьком. І він сам казав, що не знав, що так можна любити дитину. Писав, що ми – його сенс життя. Для мене теж нас троє – це і був мій сенс життя. За той рік ми ніби звикли, що постійно на зв’язку, завжди знала, що він відпише, подзвонить. Зараз навіть просто його СМС бракує дуже.
Віталій Мерінов не сидів у тилу, а реально воював
Він дуже всіх любив! Особливо свою доньку! Навіть на позиції він молився не тільки за себе, а й за всіх нас. Коли був командиром, завжди ставився з розумінням. Не маю навіть слів, наскільки він всіх розумів та підтримував. Він, напевно, єдина людина, яка все робила з чистим серцем і думкою про Бога. Він був завжди для нас прикладом в усьому, – згадує побратим з позивним “Радік”, з яким Віталій Мерінов був разом в окопі під час того фатального поранення.
Побратим Андрій розповідає, що Віталій на війні часто знімав відео. Казав, якщо його вб’ють, то хоч збережеться запис, аби показати доньці, що він воював.
Хотів, щоб пам’ятали його, щоб його згадували, що не сидів в тилу, а реально воював, захищав нашу державу. Той телефон загубили під час евакуації, – говорить Андрій. – Його всі будуть згадувати. Такої людини як він, вже не буде. Був сильним. Не боявся взагалі нічого, робив роботу, яку кажуть. Він завжди молився і знав, що все буде добре.
З першого дня вторгнення у підрозділі Андрія і Віталія було шість хлопців, з якими вони разом їздили на бойові. Троє загинули ще в Мар’їнці. Віталій – під Кремінною. Нині в живих залишилися тільки Ігор та Андрій.
Є фотографія, де ми разом їхали в автобусі, сміялися, все нормально було… В мене весь телефон забитий фото з Віталіком. Відколи я приїхав, то кожного дня – в нього на цвинтарі. Вдома не можу сидіти взагалі. Приїжджаю до нього, з ним поспілкуюся і легше стає, – каже Андрій.
Інакше бути не могло
Я дуже просила в перші дні, щоб він мені приснився, щоб щось пояснив. Мене дуже мучила ця несправедливість, чому так сталося, бо ж він обіцяв бути обережним, – говорить Віта. – І він мені такий сумний снився, казав, що все нормально, треба жити далі. І коли я вже ніби прийняла цю ситуацію, що інакше вже не буде, що інакше не могло бути, тоді він перестав мені снитися.
Віта з Віталієм в юності жили по сусідству, так і познайомились, почали зустрічатись, згодом і одружились. Любили подорожувати, мали багато планів. Поки Віталій Мерінов боронив країну на війні, Віта допомагала йому вести справи у Франківську. Вони навіть разом виграли грант на розвиток ветеранського бізнесу. Тепер Віта намагається продовжити його справу сама.
Це було моє перше кохання і останнє. Я за ним була, як за кам’яною стіною. Могла нічого не боятися, ні за що не турбуватися. Знала, що він вирішить усі питання, всі проблеми, які можуть бути в мене, у нас з дитиною, – говорить Віта. – Він завжди казав, що треба йти до кінця і перемагати. Це глобально прозвучить, але він мріяв змінити цей світ. Починаючи з чогось мінімального, але він робив великі зміни. Йому подобалось впливати на молодь, залучати до спорту, якісь активності розвивати. Він зрозумів, що треба йти в політику, щоб це можна було змінити на вищому рівні.
У 2014 році Віталій Мерінов був у зоні АТО у складі Нацгвардії України. Тож з початком вторгнення пішов захищати Україну, сім’ю, інших варіантів навіть не розглядав.
Дружина каже, знала що його нічого не зупинить.
24 лютого він з самого ранку зразу зв’язався з військовою частиною, що підійде, куди треба, і після обіду вже поїхав. Я знала, що нічого не зміниш, що він буде стояти до кінця і куди будуть всі його хлопці їхати, туди й він, – говорить Віта.
Після звістки про загибель Віталія Мерінова його товариші зареєстрували петицію на присвоєння йому звання Героя України. За кілька днів петиція зібрала необхідні 25000 підписів. А згодом таке ж звернення підписали й депутати міської ради Івано-Франківська.
Для мене це дуже важливо. Він для нас у будь-якому випадку – герой. Він і до війни для мене був героєм. Під час війни це просто підтвердилось. Для мене важливе і отримання звання героя і взагалі просто пам’ять про нього, – каже Віта. – Він багато хороших справ зробив, багато людей про нього добре відгукуються. Мені просто тисячі людей писали повідомлення, і це мене якось трохи заспокоїло, що він такий значущий слід залишив у нашому місті, в нашій країні. Таке враження, ніби він спішив жити. Він стільки всього зробив за свій вік, що мало хто за життя встигає.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.