Володимир Ємельянов був старшим солдатом розвідувального взводу в 72 механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Загинув 24 лютого цього року під Вугледаром. Йому було 30 років. Про Володю розповіли його молодший брат Василь і друг Тарас Квітик, пише Репортер.
Улюбленець бабусі
Володимир родом із села Козарі Рогатинського району. Там ходив у перший клас. Згодом сім’я переїхала до Івано-Франківська, але часто приїздила у село до бабусі.
Він був любимчиком моєї баби. Завжди робив те, що вона його просила. А я – збуй. Пам’ятаю, завжди казали чистити бульбу від кільців. Він брав відро і чистив, а я з хлопцями гнав на Дністер. Він завжди був відповідальним, – пригадує брат Василь.
Любив рибалити, відпочивати на річці, збирати гриби та ходити в гори. Залюбки грав у комп’ютерні ігри та читав, особливо захоплювався фентезі. Ходив у спортзал.
Він був брат як брат. У дитинстві часто щось не могли поділити. Я його нервував, а він – мене. Завжди билися за комп’ютер, але він мені його уступав, а сам йшов читати електронну книжку. Мені дуже його бракує, – каже Василь.
Володимир Ємельянов закінчив школу №22 з червоним дипломом. В університеті нафти і газу здобув освіту еколога. Працював консультантом у “Фокстроті”.
Він любив техніку. Завжди був доброзичливим до клієнтів: не впарював, а підказував найкращий варіант, – розповідає Василь. – Я говорив з його колегами по роботі, людьми, які хотіли підтримати, коли він зник. Усі згадують тільки хороше.
Згодом Володя працевлаштувався на підприємстві “Карпати”, де був контролером якості продукції.
Ніколи не скаржився
З першого дня повномасштабної війни Володимир підтримував ЗСУ донатами та вірив у перемогу. Влітку на роботі йому та колезі вручили повістки. Пішов у військкомат та повідомив рідних, що йде в армію.
З 1 липня 2022 року проходив навчання на полігоні на Львівщині, потім – три тижні готувався до війни у Великій Британії. Пізніше був у Кураховому, що на Донеччині: тиждень жили там, а на тиждень ходили на нульові позиції. Володя був розвідником.
У його друга Тараса Квітика, з яким товаришували ще зі школи, немає сумнівів, що обов’язок перед Батьківщиною Володимир виконував сумлінно.
Володя ніколи не відмовлявся від завдань, які йому ставили. Хоробро пішов боронити наш край. Він був максимально лояльний до настанов, якій йому давали. Якщо казали мовчати, то він нічого не розповідав. Навіть про те, що його відправили на передову, я дізнався, коли він уже зник, – говорить Тарас.
Друзям та батькам Володимир Ємельянов говорив, що на війні у нього все добре: “Є, де спати, є, що їсти, все нормально”. Ніколи не скаржився.
Не говорив про якісь страхи чи хвилювання. Все тримав у собі. Писав мамі: “Не переживайте. Все добре”. Я тепер переглядаю фото, які він мені кидав. Там настругана бульба, голубці, огірки, оселедець. Я тішився, що хоч вони там, але Свята вечеря в них була домашньою, – згадує брат Василь.
Тим часом рідні та друзі зібрали кошти та придбали тепловізор для його взводу. Василь планував передати ще посилку з Польщі, де активно допомагає нашим біженцям від початку війни.
Дива не сталося
21 січня Володимир Ємельянов ще розмовляв з мамою. Голос був помітно сумнішим. 24 січня 2023 року він зник безвісти під Вугледаром. Звістка про це прийшла через тиждень.
Брат шукав будь-яку інформацію у соцмережах. Батьки заповнювали різні заявки. Сім’я та близькі надіялися, що Володя живий. Василь сподівався побачити фото полоненого, але живого брата у російських пабліках, адже там натрапив на відео захисника, з яким прикарпатець виконував останнє завдання. Розпитував людей, які опинилися у схожих ситуаціях, військових, що могли щось бачити або чути. Та дива не сталося.
Володимир Ємельянов помер від осколкового поранення під час контрнаступу під Вугледаром. Їх закидали гранатами. Родич, який був на позиції за три кілометри, розповів родині, що Володя у якийсь момент залишився сам. Він йшов на завдання з двома побратимами: один з них нині у полоні, інший – з пораненням у госпіталі. Володя до останнього залишався на позиції та просив по рації про підмогу.
У мене не було відчуття, що щось має статися. Пишався ним. Він казав, що зустрінемо його з перемогою як героя. Вдома його й зустріли як героя. А у мене ніби відкрита рана, яка не перестає боліти, – каже брат.
Близькі досі не можуть повірити у смерть Володі.
Він обіцяв зробити сюрприз, приїхати на ротацію навесні. Навесні його і привезли. Я сумую за його підтримкою. Коли я хворіла, то завжди допомагав, не хотів, щоб важке носила. Він був моєю опорою, – розповідає мама Світлана.
Був спокійним, доброзичливим, щирим хлопцем. У компанії його в останню чергу уявляли б з автоматом. До того ж, раніше він в армії не служив.
Знаєте, про кожного свого знайомого – рідного, друга, брата, сестру – можна сказати як хороше, так і погане. Але Володя був одним із тих, про кого згадати щось погане неможливо або дуже важко. Він усе сприймав як є. Був абсолютно доброю людиною. Допомагав, коли треба. Його поважали. Був працьовитий, ніколи не відмовлявся від роботи, завжди досягав поставлених цілей. Був сумлінним та міцним духом, – згадує Тарас Квітик.
Поховали захисника у Чукалівці на Алеї Слави. Батьки поки залишили кімнату сина без змін: одяг, комп’ютер – усе на звичних місцях.
Володя був просто хорошим другом і за цим я буду сумувати. З ним хотілося проводити час, спілкуватись. Незважаючи на те, що ми дізналися про загибель та відбули похорон, біль, повага, любов, хороші почуття досі не відпускають, – каже Тарас Квітик.
Авторка: Марія Гурецька
