Неможливо забути, як у дитинстві тік час. Як позачасся уживалося із мучівним ледве-переміщенням великої стрілки щойно подарованого годинника. Її зрушення впродовж години було ще важче зауважити, ніж розгортання виноградного листя на балконі або псування води у флаконі з квітами. Десь тоді мені явилося дивовижне одкровення одного дня. Дня як реального існування. Але це були ще дуже дитячі винаходи. Нема нічого іншого, нічого повнішого від пробудження вранці до умисного чи неумисного засинання недалеко від ночі, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Свою справді розгорнену ніч я пережив аж в умовах, наближених до бойових, стоячи на ненормально довгій варті. Вона вражала – та довжелезна різноманітна ніч – відкриттям того, як все може мінятися за час свого тривання, у якому не бачиш жодних перспектив. Ніякого очікування не було. Ніяких уявлень про те, як має і може бути далі. І це розгортання, немов незафіксовану ерекцію папороті, неможливо було пояснити самому собі.
Через багато років і навіть десятиліть стало виразно зрозуміло, що найважчою річчю у порозумінні старших і молодших є саме той часовий вектор тривання, який не надається до передачі вербальним способом.
Хоч речення також вимушені розгортатися у часі.
Намагаючись щось розповісти про минуле, яке є очевидним, людям, які того минулого попросту не застали, наражаєшся на кілька рівнів гордині, яка дивним чином протискається у голкове вушко упокорення. Бачиш, що попри всі старання, попри безліч вивірених методів трансляції і адаптації пізнання, ніяк не вдається реставрувати епоху певного світосприйняття. Передаєш кості давнішого часу, з яких кожен слухач творить власного мамута. Того, який буде доречним артефактом теперішньої історії.
Читайте Тарас Прохасько: Вони вже все знають
Знову ж про рівні. Про поверхи. Про точку росту тисячолітнього дерева, яка розвивається на самому вершку, незважаючи на усі переживання стовбура, кореневої системи і нижніх верств галуззя з придатним листям. Це так, як у так званих історичних фільмах.
Перший рівень – реалії.
Яким що було на вигляд у той чи інший час. Другий рівень складніший. Він стосується історії звичаїв. Передовсім стосовно реалій. Скажімо, одежа. Не її естетичні особливості, а ставлення до матерії. І як це ставлення змінювалося. І як більшості, котра не зважала на рух стрілки, постійно здавалося, що так було завжди. Або інше – ставлення до смертей близьких і жертв, покладених за певну ідею, за якусь дуже важливу абстракцію.
Важко тепер зрозуміти, що відчували вдови, сироти, батьки тих, кого війна забрала на початку двадцятого століття, в середині того ж століття. Здається, що емоції і переживання, їх назви і вияви, їх інтенсивність є тим, що не міняється, що є основою людської натури. Але то тільки так здається, бо світоглядні звичаї, які перебувають у незримому розвитку, є тією найцікавішою компонентою, тим контекстом і тими обставинами, які роблять кожну базову емоцію неповторною у розгортанні тривання людськості і людяності.
Та найнепридатнішим до історіографії є поверх третій.
На ньому неважливим є з’ясування – чому. Чому саме так у саме такий час? Там виникає питання інше – як. Як прожити неймовірну кількість днів у житті. Що це взагалі таке – жити якусь там кількість років, незважаючи на обставини. Просто – як можна тривати попри все?
Чи можливо розповісти про час? Про двадцять років таборів, про рік одного і того самого, про місяць любові, про тиждень очікування, про годину голоду, про чотири хвилини під водою, про дві секунди вибуху.
Читайте Тарас Прохасько: Най ся діє наша воля
Колись ми з художником, якого за п’ятнадцять секунд ударили так, що він уже двадцять років перебуває у постконтузії, почали займатися медитацією. Двадцять хвилин тривав сеанс. Двадцять хвилин я дивився на те, як він сидить на столі. Дуже довго, як на мене, спостерігати за непорушністю. А що було там, у ньому всередині… Який часовий пояс?
Comments are closed.