Віктор Чернов воював з 2015 року. Поки він боронив країну, його сина Ростика взяла під опіку рідна сестра. Віктор знайшов себе у військовій справі. Любив сина, піклувався про родину, але щоразу поновлював контракт і повертався до побратимів.
Був снайпером-розвідником. Загинув 23 квітня 2022 року під час танкового обстрілу. Віктору було 44 роки. Нині його одинадцятирічний син – не за роками дорослий. Він мріє, як тато, стати снайпером і вбивати ворогів, пише Репортер.
Захистити синочка і країну
Віктор Чернов народився у Калуші. Був старшим із трьох дітей. Коли сім’я залишилася без батька, він уже з 19 років почав працювати за кордоном.
Віктор, як старший брат, замінив мені батька. У нас з братом доволі велика різниця у віці – 11 років. Він був для мене прикладом, підтримкою та опорою. Був привітною, щирою, чесною людиною, – говорить сестра Лєна Абрамець.
Віктор працював у Чехії на різних роботах – на складах, на будові. Брався за все, бо час був складний. У 2010 році одружився. У них з дружиною Мариною народився син Ростик. Аби забезпечити сім’ю, знову поїхав на заробітки.
Коли Віктор був за кордоном, дружина померла від інфаркту. Сестра Лєна з рідними організовували похорон Марини.
Найрідніша для неї людина – її бабуся – на той час була у лікарні. Їй навіть не одразу сказали, що Мариночка померла, бо бабуся була у складному стані. Вона дізналася, вже коли Марину поховали. Бабуся померла за кілька днів після того, – розповідає Лєна.
Вона й взяла Ростика під свою опіку. Йому тоді був лише рік і кілька місяців.
Попри те, що Віктор залишився сам з маленьким сином, він у 2015 році добровольцем пішов на війну.
Він мене поставив перед фактом, що йде воювати. Було дуже страшно за нього. Я відговорювала. Але мене ніхто не слухав. Я відмовляла і до останнього сподівалася, що він передумає, – говорить Лєна Абрамець. – Але він так твердо прийняв це рішення, що ніхто не міг на нього повпливати. Він готовий був залишити єдиного синочка, щоб захищати країну, боротися за наше краще життя на сході.
Коли Віктор Чернов вперше повернувся додому у відпустку, то дуже шкодував, що не закінчив військового училища, не отримав військової спеціальності. Сестра каже, Віктор на війні себе знайшов.
Складалося враження, що йому тут було важче, знаючи, що там його побратими. Він знав, яка там біда і коли був тут, то мав відчуття провини, що живе тут спокійно, а там хлопцям – важко. Я неодноразово це від нього чула, – каже Лєна Абрамець.
Ніколи не скаржився
У цивільному житті Віктор Чернов на довго не затримувався і поновлював контракт, аби повернутися на службу. З 2015 року й до вторгнення постійно перебував в АТО, а потім – ООС. За словами сестри, за сім років Віктор був вдома в сукупності роки два.
Ростик татові дуже радів. Навіть якщо Віктор приїжджав ненадовго, то ті дні він старався максимально провести з сином, з сім’єю. Дитина тягнулася до нього, він хотів якомога більше часу провести з татом. І ми дуже раділи, коли він приїжджав у відпустку. Не мало значення, чи на кілька днів, чи на один-два місяці.
Перед останнім контрактом Віктор Чернов був вдома майже вісім місяців. У жовтні 2021 року оформляв документи, щоби знову піти на службу. Сестрі вже тоді сказав, що буде велика війна.
Я завжди поважала це в ньому. Зараз, коли вже його не стало, мені шкода, що він особливо нічим не ділився зі мною. Старався оберігати нас, щоби менше знали, менше переживали, – говорить Лєна Абрамець. – Він ніколи не скаржився на те, як йому важко, страшно, які вони там голодні. Багато чого не розказував.
Віктор Чернов під час вторгнення воював на Бахмутському напрямку у складі 24 окремої механізованої бригади, в якій служив від самого початку. Був снайпером, але в його підрозділі не було такої професії, тому за документами служив водієм.
Ми бачили новини, що робилося в містах, а що відбувалося на полі бою, навіть уявити не могли. Переживала за брата значно більше. Ми домовилися, що як тільки буде можливість зв’язку, аби він писав, що з ним все добре, що він живий і здоровий, – каже Лєна.
Не мав коли лікуватися
8 березня 2022 під Бахмутом Віктор Чернов отримав поранення. Ворожий танк з невеликої відстані розстріляв їхні позиції. Віктор отримав осколкові поранення в обидві руки. Першому повідомив братові, аби сестра не переживала й не плакала.
Я відчувала, що щось не так, переживала, дзвонила без перестанку. Молодший брат знав, але не хотів мене лякати, бо не розумів, наскільки складне поранення, – розповідає Лєна. – Віктор не відповідав на мої дзвінки, бо, мабуть, був тоді в операційній. Дуже в цей час хвилювалася і знаходила всі можливі контакти, щоби зв’язатися з ним, зрозуміти, куди поранений і що з ним сталося.
У Дніпрі його прооперували, але не змогли дістати усі осколки й направили у львівський госпіталь. Потім вже зателефонував сестрі, сказав, що живий, що отримав поранення в руки. Уламки були глибоко. Більші дістали в Дніпрі, менші – у Львові.
Я розповіла Ростикові про поранення тата, але вже пізніше, аби на емоціях не передавати дитині страх та переживання. Сказала вже коли його переводили з Дніпра до Львова, – каже Лєна. – Ми з Ростиком їздили до нього в гості. Були дуже раді його бачити. Незважаючи на поранення, переживання на війні, був радісним, піднесеним, що залишився живим.
Після поранення Віктор Чернов ще проходив реабілітацію в Трускавці та навчання на Прикарпатті. Але на все це мав лише неповний місяць. 5 квітня повернувся на фронт.
Він не був достатньо реабілітованим. Не був готовим, але дуже переживав за своїх хлопців. Ми тут купили йому машину, гвинтівку. Він був зарядженим емоційно, – говорить Лєна Абрамець. – Ми всі плакали, просили. Я розуміла, що він може ще залишитися на реабілітацію. У нього відкрилася виразка, він міг ще підлікуватися. Але він сказав, що набере із собою таблеток і буде там лікуватися. Бо тут лікуватися немає коли…
Сум і злість за Вітю
Востаннє Лєна розмовляла із Віктором вранці 23 квітня. Він перед тим повернувся з важкого завдання. Того разу говорили дуже довго. І Лєна записала їхню розмову на екран телефона. Того ж дня Віктор загинув.
Він попередив, якщо день-два не буде виходити на зв’язок, то не переживати. Залишив усі контакти побратимів, до яких можна звернутися, якщо він – не на зв’язку. 24 квітня я все ще чекала дзвінка, сама дзвонила, писала. Почала переживати, – розповідає Лєна Абрамець. – 25 квітня він теж не вийшов на зв’язок. А 26 мені вже подзвонили з військкомату. Вони ще навіть нічого не озвучили, я вже зрозуміла, що сталася велика біда.
Я більше ніколи не побачу тата, ніколи не зможу його обійняти чи щось йому розказати, – говорить син Віктора Ростик. Він мріє стати військовим, як тато. – Я хотів би продовжити справу тата. Мені подобається розвідка, я б хотів як тато стати військовим снайпером. Україну треба захищати від нечисті.
Тепер Лєна – найближча його рідна людина. Ростик росте з її п’ятирічним сином Давидом. Жінка каже, для неї немає між хлопцями ніякої різниці – обох ростить як своїх синів, обом розповідає про Віктора, життя якого забрали вороги.
Хлопці біжать до нього на стометрівці, гладять, обіймають. Спочатку хвилина суму, а потім злість, що вороги забрали нашого Вітю, – говорить Лєна Абрамець.
Авторка: Ольга Суровська
