Лейтенант Володимир П’яза загинув 8 березня поблизу населеного пункту Роздолівка Донецької області. Командир взводу гірсько-штурмової роти віддав своє життя у бою з російськими окупантами. Наступ ворога бійці стримали, пише Репортер з посиланням на пресслужбу 109 батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Володимир П’яза народився 24 січня 1985 року в Чернівецькій області. Стрілецькокутську школу закінчив із золотою медаллю. У шкільні роки ходив на скрипку, мав слух і гарний голос. Далі вчився в Чернівецькому університеті імені Федьковича на економічному факультеті. Після одруження вони разом з дружиною переїхали жити до Снятина.
“Володя мав багато планів. – каже дружина Оксана. – Дуже розумний, врівноважений і старанний, усе робив своїми руками. Любив гори, практично кожних вихідних влаштовував дітям походи та прогулянки, все продумував, вираховував.
Казав що має бути на війні, щоб ми жили в безпеці. Коли я казала йому: «Подумай про дітей», то відповідав, що якраз тому він і «там». Сім’ю любив безмежно. Дуже переживав за побратимів, старався підтримати. Ніколи не жалівся і не жалів себе, коли міг комусь допомогти. Кажуть, герої не вмирають, але його нема вже для тих, хто його любить і потребує. Разом ми були – одне ціле».
У нашій роті Володя з’явився майже від початку війни – у березні, – згадує побратим Володимира П’язи. – Він одразу зарекомендував себе як витривалий, надійний та професійний військовий, зайняв посаду командира взводу. Брав участь у звільненні Київської області, воював на Луганщині та Донеччині. Неодноразово був нагороджений різного рівня нагородами за мужні та героїчні вчинки під час війни. В найскрутніші хвилини завжди знаходив вихід зі складної ситуації, словом і ділом підтримував побратимів. Мав кілька поранень, які, здавалось, лише додавали йому завзяття. Завжди з посмішкою: в буденних справах, окопах, відбиваючи штурми противника.
Друзі можуть розказувати про Володю вічність.
«З Володею ми були сусідами, – згадують Віталій та Ліля, – ближче познайомились 2012 року на Великдень. З першої зустрічі ми стали не просто сусідами, а близькими друзями, він і його сім‘я були для нас, як члени родини. Хрестини дітей, дні народження, свята та й будні – ми були завжди разом.
Володику, я так його завжди називала, коли просила про допомогу чи вітала зі святами. В допомозі він ніколи не відмовляв. Завжди усміхнений, спокійний, врівноважений, цілеспрямований, а головне – щирий та з великим серцем.
Щонеділі вони з дружиною та дітьми відвідували Богослужіння й батьків. Він був хорошим сином та онуком. В хаті, в якій вони жили у Снятині, практично все зроблене його руками. Він завжди приїжджав з роботи і ставав щось майструвати – і в нього це дуже добре виходило.
Як батько для своїх дітей він був прекрасним, я жодного разу не чула, щоб він крикнув на Юлю чи Віталіка, він завжди розмовляв спокійно. Володя дуже любив і цінував свою сім‘ю. Вони завжди відпочивали разом, могли зненацька зібратись і поїхати в гори з наметами або на річку, завжди разом, завжди усміхнені.
Володя любив Україну, знав добре історію і завжди впевнено висловлював свою позицію. Хочу сказати, що він жодного разу не був за межами України. Завжди говорив, що в Україні є безліч красивих місць.
Він був справжнім патріотом своєї країни.
З початку війни, коли він пішов захищати нашу країну, ми йому дзвонили й писали, і жодного разу він не жалівся на втому чи щось інше, був на позитиві. Пам‘ятаю, одного разу ми говорили через відеозв‘язок. У мене сльози на очах, а він посміхається і каже, все добре, ми переможемо! Він завжди посміхався…
Коли ми дізнались про трагічну смерть Володі, для мене та мого чоловіка це стало важким потрясінням. Ми не хотіли в це вірити. Декілька днів були одні спогади, які душили сльози. І зараз при одній згадці плачу, бо не можу повірити в те, що сталось, не можу повірити в те, що така чудова людина, якій ще жити й жити померла від рук агресора.
Володя віддав своє життя за майбутнє України, за майбутнє дітей та всіх українців і ми повинні бути гідними пам‘яті загиблого Володимира і не опустити знамено його боротьби ні перед якими негараздами.
Наш доземний уклін батькам Володимира, ви виростили справжнього чоловіка, людину, яка любила не тільки рідних, а й близьких, а найбільше любив Україну.
Тепер ти – Ангел, але вічно живий у наших серцях».
Володя був із тих людей, які приносять світло у світ, кажуть побратими. І позивний у нього відповідний – Факел. Усміхнений, мужній, цілеспрямований, невибагливий, люблячий, надійний, щирий та з великим серцем. Його любили як Людину, Побратима і Командира. Зараз він допомагає нам з небес, а ми в пам’ять про Володю можемо перейняти одну з його рис, щоб і самим стати кращими.
