Івано-франківський художник Ігор Волошин роздаровував веселі шаржі. Авторські та давні українські казки, байки, оповідки про чортівню розповідав молодий колоритний казкар Петро Буяк. А ще мож було розмалювати, себто датися, щоб розмалювали писок чи якусь іншу частину тіла кольоровими фарбами. Досхочу наїстися сирних коників. Дарма, що ті коники пахнуть якось не дуже – то гуцульська екзотика! Коли бабця починала розповідати як «тоті коники помагають бути здоровим», хотілося ще і ще. Думалося: а може накупити для цілої родини, аби ніхто не хворів?…
Від медитації до чортів
Українські, буковинські, подільські, гуцульські солярні знаки, а також китайські, арабські чи щось монгольське малювали художники Ярема Стецик та Андрій Васильєв. Яремчанський ді-джей Ярослав каже, що тут працюють професіонали, тому він не вперше робить у них замовлення. Цього разу – «транс». «Так називається медитація у буддистів, що в перекладі означає «заглиблення», – говорить Васильєв. – У малюнковому варіанті – це сполучення декількох ієрогліфів». Багато молодих художників вправлялися в етнічних мотивах.
«Граючий кухоль, зліплений з білої глини – то подарунок друга, який часто їздить по різних фестивалях, – розповідає франківець Петро Буяк. – А цей тамбуринчик, зроблений в єдиному екземплярі на одному із шешорських фестивалів». Усі ці невеличкі, проте дуже екзотичні інструменти Петро возить із собою по всіх-усюдах. Вони завжди стають у пригоді, коли той розповідає казку. Одна з авторських свіжоспечених казок Буяка – про діда, який був на селі таким собі клоуном. Наприклад, замість коней він міг прив’язати до фіри корову і так возити сіно. Коли ж до діда прийшов чорт, аби поквитатися, вони разом почали дудлити горілку. Звісно, для чорта все закінчилося дуже несподівано…
Філософська зброя
Пройти повз косівчанина Романа Стринадюка неможливо. Він може годинами розповідати про своє вбрання, власноруч зроблену кожну дерев’яну, металеву чи шкіряну річ, яка доповнює його образ як справ-жнього гуцула. «Кожде гуцулєтко любить мати пістолєтко», – каже пан Роман і показує свою роботу – пістоль, з яким він об’їздив чимало світу. За кордоном Стринадюк буває частенько, бо запрошують, як майстра народної творчості, щоб поділився своїми вміннями.
«То є кремінна зброя, але там немає отвора. Тому це називається сувеніром, – говорить Стринадюк. – Якщо просвердлити дірочку, то буде вогнепальна зброя». Кожна річ у пана Романа має свою легенду. За його словами, порохівниці виготовляли з коровячих рогів, оленячих. Круглі, точені, прямокутні, різні. «Зброя, яка не стріляє, має свою філософію. Нею можна замилуватися, як картиною», – бережно обертаючи виріб, майстер розповідає про кожну деталь, що вималювана на рушниці.
Авторська гумореска про «козєчий» бізнес, різні приповідки, небилиці, безконечні історії з гуцульського життя – то для Романа Стринадюка, як горішки. От тільки болить його, що українське зникає. Каже старий гуцул, що «забагато ідіотів» на керівних посадах.
Більше свободи
Ще багацько гарного-різного було. Ввечері виступали наші «Кораллі», «Очеретяний кіт», «ДримбаДаДзига», «Антитіла», «Цвіт кульбаби», гості з Білорусі та Німеччини. Усе наповнювалося музикою і танцями майже до рання.
Багато часу, простору і ще більше свободи. Певно, саме це найдужче манить у фестивальні тенета бажаючих подрайвувати, потанцювати, поспілкуватися чи навіть попереливати з пустого в порожнє – з тими, хто розуміє з півслова, навіть якщо бачишся з ним (нею) уперше. Враження від побаченого і почутого люди вислов-лювали найрізноманітніші.
У неділю третій фестивальний день співпав зі святкуванням 222‑річчя Яремчі. Звісно, гостей і туристів значно побільшало. Фестивалю це лише додало драйву.
