Медики, як священики?

Буденна історія

На цілому світі нема нічого гіршого за хворобу дитини. Тим більше тоді, коли ти про це нічого не знаєш. Того дня дворічний син Захарчик ліг спати абсолютно здоровий, однак вночі його почали душити приступи ларингіту. Батьки про цю хворобу на той момент ще нічого не знали. Хлопчик відчайдушно тягнув ручки до матері, дихаючи через раз, не плачучи, не видавлюючи з себе жодних звуків.

«Швидка» приїхала доволі швидко і поставила розгубленим батькам діагноз. «Давайте сюди свою дитину, ми її вколемо, щоб хоч до реанімації довезти», — сказала лікар швидкої допомоги. Нині мати Захарчика Наталія Колковська зауважує, що лікарі її в той момент таким чином «добре» заспокоїли. Приїхавши в дитячу лікарню, виявилося, що в реанімації немає місця, тому їх поклали в звичайну палату. Була четверта ранку, як дитині зробили всі процедури. Зранку прийшов лікар, призначили лікування.

Відтак лікар написала у листок призначення, що дитину треба «прокапати» не раніше, ніж через 12 годин, тобто о 15-ій год., щоб зняти набряк. Нині Н.?Колковська стверджує, що лікар їй дозволила відлучитися до 15 год. додому, щоб зібрати речі. І вона, як і обіця­ла, повернулася вчасно. Однак головний лікар лікарні Неля Ходак каже, що та самовільно залишила стіни лікарні разом з тим вона ще й запізнилася більше, ніж на годину.

Н.? Колковська каже, що в чергової вона застала старшу медсестру, яка вже до того встигла їй крикнути «Не рипайся», коли та намагалася ввійти до маніпуляційної для того, щоб поцікавитися, що їй робити. Та, за словами матері, навіть не потрудилася заглянути у листок призначення, а одразу почала кричати, щось на кшталт того, що у них всі процедури зранку і нема чого ходити невідомо де. Відтак відмовила матері надати допомогу дитині.

Порадившись з чоловіком — депутатом міської ради Володимиром Колковським — вона вирішила запитати ім’я та посаду цієї медпрацівниці. Виявилося, що медичний персонал закладу не готовий давати їй таку таємну (?) інформацію. Зате от з’ясувалося, що вони вже не проти давати дитині допомогу і Захарчика врешті-решт прокапали. Невдовзі приїхав батько дитини, з’явилися лікарі, які намагалися заспокоїти матір тим, що під кінець робочого дня у працівників «здають» нерви.

Нині, згадуючи інцидент, батьки Захарчика розповідають, що вночі пережили величезний шок, побачивши свою маленьку дитину у напівпритомному стані. Вони намагалися не зважати ні на те, що працівники «швидкої» не досить адекватно з ними розмовляли, ні на умовити в самій лі­кар­ні. Відтак батько Захарчика, коли приїхав до лікарні, просто зірвався. Він питав про психологічний стан працівниці і про те, чи це нормально, що з його дитиною поводяться отак? Н.?Ходак, правда, ще зауважує, що він їм пригрожував, кажучи, що вони тремтітимуть при одному лиш згадуванні його прізвища і т.?д. А про сам інцидент вона говорить так: «Зустрілися дві базарні баби».

Шукати раду

Вже на наступній сесії міської ради батько Захарчика Володимир Колковський дав депутатський запит, в якому попросив звернути увагу на факт сумнівного обслуговування його дитини. 

Однак, міський голова Віктор Анушкевичус назвав таку поведінку медиків неприпустимою, зауважив, що міська медицина ще ніколи не отримувала таких великих коштів від міста, як тепер, і що не можна, аби одна людина підривала авторитет усієї медицини. Зрештою, мер навіть пообіцяв винести долю цієї людини на розгляд сесії.

На це, звісно, можна було б зауважити, що насправді таких випадків набагато більше. І хамське поводження ми зустрічаємо ледь не по всіх медичних закладах міста, області, держави. Наприклад, працівники поліклініки №?3 постійно збирають біля своїх порогів черги людей, полюбляють розмовляти по телефону і водночас давати консультацію. А найбільше, що притаманне працівникам охорони здоров’я — це постійно йти на обід, каву чи вимушену перерву у робочий час. Ми звикли до цього, миримося, бо, здається, без цього нікуди. Натомість, головний лікар міста Тарас Масляк зауважує, що якщо ми це сприйматимемо як належне, то йому не вдасться навести лад. Ми мусимо говорити про це, писати звернення і скаржитися. Тільки так ми щось змінимо.

Доречно зауважити, що працівники дитячої лікарні у відповідь написали на депутатську комісію листа, в якому скаржаться на поведінку депутата Колковського. На це варто лише зауважити, що в той час пан В.?Колков­ський захищав свою дитину як батько, а не як депутат. І всі ми прекрасно знаємо, в якому стані буваємо тоді, коли на терезах стоїть життя чи здоров’я нашої дитини. Н.?Ходак, правда, заспокоює, що нічого поганого з дитиною не сталося, а отже, взагалі, нема про що говорити.

Лікарня — не ресторан

Слід також зазначити, що Наталя Колковська є матір’ю трьох дітей, а окрім того чекає на ще одне дитятко. Відтак можемо тільки здогадуватися, чи нормальним є, що вона пережила в такому стані. «Медики мають бути добріші від священиків. Вони мають бути чуйні до людських проблем. Люди в лікарню не приходять просто так, бо лікарня — не ресторан і не магазин. Сюди люди звертаються за допомогою, вони можуть бути емоційно збуджені, заклопотані чи навіть мати проблеми з психікою… А таке ставлення, яке іноді собі дозволяють деякі медики до хворого, незважаючи на те, в якому він стані чи з якими емоціями, є неприпустиме», — такими словами коментує проблему Тарас Масляк. Також він зауважив, що всі працівники охорони здоров’я раз на рік проходять повне медичне обстеження, включаючи і психолога.

Разом з тим головний лікар міста наголошує, що, прийшовши в охорону здоров’я міста вісім місяців тому, він запровадив ідентифікатори. Відтак це входить у виконання службових обов’язків працівників охорони здоров’я від головного лікаря до санітарки. «Це треба вимагати, а за відсутність — наказувати», — каже він, наголошуючи, що обов’язково спитає в керівництва лікарні, чому працівники їх не носять. Через кілька днів після того, як все це сталося, ми були в цій лікарні та, на жаль, ідентифікаторів так і не помітили. Чому так? — поцікавилися ми у головного лікаря. На це Н.?Ходак зауважила, що це не входить у їх службові обов’язки і нічого таким чином вони не порушували. Однак, якщо так треба, то вони їх носитимуть. В цьому місці нам, звісно, стає цікаво: чи то Н.?Ходак не почула про впровадження ідентифікаторів, чи то Т.?Масляк забув конкретно її повідомити про це.

Тож загадкове ім’я старшої медсестри, яка не одягла ідентифікатора і не назвалася, так і залишилося невідомим. Навіть Тарас Масляк, який говорить про відкритість наших медиків, не відважився нам його назвати.