—?Дивіться! Напився і спить собі непробудним сном. А у мене тільки чергування почалося.
—?Та ж ми не маємо коли, Миколо. В Польщу за продуктами їдемо.
Якось ніяково старався заперечити водій «Мерседесу». — Та й куди ж його з велосипедом посадимо.
—?Дуже вас прошу. Це ж по дорозі друге село. Закиньте в буду. Там біля паркана і зоставите. З мене могорич.
Діватись молодикам було нікуди і вони втрьох, явно з неохотою висунулися з вантажівки. Швагро міліціянта мирно похропував прямо на травичці з тіньової, протилежної від дороги, сторони будівлі. Скарлючена поза невеличкого на зріст на вигляд ще досить молодого чоловіка, який обома руками навіть і уві сні не відпускав свого велосипеда, явно викликала емоції жалю і співчуття. Легенький вітерець, підхопивши на свої крильця душок штибового перегару, засвідчував, що лежачий був на доброму підпитку. Здавалося, що з отим ровером вони були одного віку і зрослися намертво. Як хлопці, які тепер виступали в ролі вантажників, бо Микола був у формі і не покинув свого дорогоцінного поста, не старались роз’єднати міцні захвати пальців на рамі, їм це не вдавалося. Видно, що чоловік втратив уже не одного велосипеда, і був навчений на усе життя. Так і довелося завантажити обох разом. Велосипед увесь іржавий, без болотників, з товстезними колесами, гума на яких потріскалася від кількості років. Лишень золотистий напис «Харків» на колись, ще заводського пофарбування, чорному фоні пробивався через домінуючу іржу. Завантажили, закрили обидві половинки широчезних дверей, поїхали. Скільки тут тої їзди. Новенький «Мерседес» біжить швидко. Мотор заколисуючи, ледь чутно бринить. Опам’яталися при виїзді на об’їзну Львова.
—?Хлопці, а про міліціянтового швагра ми і забули, — стривожено промовив водій до заспаних пасажирів. — Що ж нам тепер робити? Через годину вікно на кордоні закриється. Продукти в Польщі чекати не будуть.
Недовго думу думали. Раз так вийшло, нічого не поробиш. Доведеться п’яничку у Львові залишити. Заїхали на вокзал. Витягли швагра з ровером і притулили до стовпа в привокзальному парку, а в кишеню запхали цілковиту гривневу п’ятдесятку і чимдуж до границі.
З місяць часу сплило, а совість, сягаючи коріннями сивої давнини, сверлячо-пульсуючою думкою, що мов розпростертими крилами опиралась на струменіючі до небес потоки утвердженої на цих теренах прадівської християнської моралі, невидимої, але відчутної кожному благородному серцю, що не кажіть, а таки мучить. Ось і наші хлопці не втерпіли. Приїхали подивитись, як там подорожній. Під’їхали до хати, яка вже маревом не раз поставала перед очима. Водій, щоб зав’язати розмову з дружиною, яка в цей час поралася на грядці біля хвіртки, дипломатично попросив покликати чоловіка, бо, мовляв, винні могорич і хотіли би віддати.
—?Нема мого Івасика вдома, — зашарівшись, промовила молодиця. — Поїхав у місто чобітки для старшенької донечки купити. Та й нащо йому отой могорич здався? Не випиває він більше. Оце на вродинах синочка ледве куми впросили, то три рази грам по двадцять перехилив.
—?Що ж сталося? — зраділий, що не дуже приємний трафунок щасливо закінчився, з явною зацікавленістю до нової історії запитав шофер.
Молодиця, немовби чекала такого запрошення до розмови, випросталася, виставивши прекрасні округлі, пружні груди і переповнена замужнім щастям, яке випромінювало її богемно-взірцеве обличчя, повела свою оповідку далі:
—?Сталася ця оказія з місяць назад. Знайшов таки і вишкрябав зі схованки усі копійки, остатні наші гроші. Сама я вже звикла з молока на воду перебиватися. Дітям до школи на обіди берегла. Як побачила, думала, що від розплачу на такім безвиході з розуму зійду. А йому хоч би що. Сів собі на ровер та й поїхав на пиво до Коломиї. З його слів я вже потім почула, що випив спочатку тільки дві гальби і хоч опісля, як він каже і доглянцував з колєгами випите самогонкою, але цього виявилося замало. Треба було ще добавити. Як він на отім дідовім роверку за півднини до Львова долетів, каже, що хоч убийте, не пам’ятає, але я тому не дуже дивуюся, бо вже навчена, що він як вип’є і як почне ще горілку шукати, то може й гори перевернути. Розповідав, що до пам’яті прийшов на львівськім вокзалі біля слупа з освітлюваним ліхтарем. Тут його ніби електрикою прошило. Про те, що він у Львові, то знав достеменно, бо два роки прослужив на Стрийській в гарнізоні, а як побачив кругом себе циган, то хоч був теплий літній вечір, його мороз по шкірі аж до п’ят протяв. З того страху залетів разом з ровером у поїзд до Коломиї. Так у тамбурі цілу дорогу і простояв, випросившись у провідника, бо казав, що грошей не має, але то не є правда, бо як я взяла штани до прання, то в кишені цілковиту п’ятдесятку найшла. І з тих пір вже не п’є. Боже милосердний, най ся святить той Львів. Опісля такої оказії якби святі хату перейшли. Уже й не думала, що життя може бути таке солодке і прекрасне. Я свого раніш не пам’ятаю, коли тверезим і бачила. Здавалось, що як на наше весілля напився, то вже потім тільки похмелявся. Але все, слава Богу, скінчилося. Цілий місяць я, як в чудодійному сні. Мій і спозаранку встане, і травичку худобині накосить, і в стаєнці все зробить. Що не кажіть, але ота робота чоловічих рук просить. А раніш аж згадати страшно. Усе одна та й одна. Діточки ще маленькі, а його і не допросишся. Тепер всюди ми обоє. І на городі мені допоможе. Обговорюємо всяку всячину тихо, спокійно, аж дивно, що без крику і слів тих, що вуха в’януть. А вночі як полягаємо, то й говорити стидно. Я вже не знаю як долі дякувати, що йому забаглося за львівським пивом зганяти. Ще зроду не була м у Львові. А тепер він все мені розказує про це місто. Як трохи з грошима зберемося, то обов’язково з’їздимо. Хочу у Львові, в Святому Соборі свічечку поставити і помолитися.
Хлопці стояли, як вкопані, немовби заворожені жіночою сповіддю. Потрібно було прощатися. Сідаючи в кабіну водій подумав, треба й собі з випивкою зав’язувати. А то все робота, після роботи друзі, а там і фляшка за фляшкою, а дітям, сім’ї приділити уваги часу не вистачає. Дійсно, а коли і я останній раз відпочивав з сім’єю. Все. Кінець. Беруся за розум.
Дав би Господь таке прозріння і іншим, щоб міг хоч трішечки передихнути наш квітучий край від тої алкогольної напасті.
В глибокій вірі в це уклінно прикладаюся, Господи.
Comments are closed.