Маленька, самі кістки і суха жовта шкіра. В рубінових очах божевільний блиск. На спині великий горб. Руки довгі — нижче колін. Опиралась на коштур і важко дихала. Щаслива Жаклін, так вона сама себе називала. Стара. Як сама Вічність. Як сама Зелена Долина, невеличке містечко, в якому жила.
Люди-птахи з Зеленої Долини називали Жаклін Залізною Бабою. Її боялися. Обходили стороною невеличкий зруйнований часом замок в романському стилі, стилі предків людей-птахів. Люди-птахи з Зеленої Долини вірили в те, що Залізна Баба водиться з нечистою силою.
Ніхто й ніколи ще не бачив тіні Залізної Баби. У підвалах свого замку Залізна Баба тримала страшних тварюк, і коли на небі з’являвся повний місяць, мешканці Зеленої Долини не спали і аж до самого ранку здригалися від жахних криків і гуркоту.
Багато людей-птахів за останні тисячоліття покинули Зелену Долину, а ті, що залишилися, жили в постійному страху, передчутті чогось недоброго. І з дня на день чекали смерті від пазурів страшних тварюк, що жили в підвалах замку Залізної Баби, Леді Смерті.
Була осінь. Холодний південний вітер безжально розправлявся з деревами, і за якийсь тиждень вони стали голими.
І пішов дощ. Дні коротшали, а ночі довшали. Мертву Зелену Долину наповнили неприємні різкі запахи. Люди-птахи після заходу сонця перестали показуватися надворі. В їхні душі вселився жах, бо ті, що наважувалися після заходу сонця вийти на вулицю, назад більше не поверталися. Вранці їх знаходили мертвими. З роздертим животом і виїденими нутрощами. А біля трупа знаходили чиїсь великі сліди. Сліди страшних тварюк з замку Залізної Баби, Леді Смерті.
Пішов сніг. Зелену Долину замело. Вдарив мороз. Все в Зеленій Долині замерзло, лиш над дахами будинків людей-птахів клубився чорний дим.
Люди-птахи почали вмирати від голоду. Ніхто більше й не думав про те, щоби покинути Зелену Долину. І в самій Зеленій Долині ніхто не з’являвся. Про неї забули. Як на ранок забувають кошмарні сни.
Прийшла весна. Зелена Долина стала мертвою зоною — вимерла.
Леді Смерті зігнала своїх страшних чудовиськ у підвали замку і закрила на замки. Жаклін змінилась. Тепер вона була молода і красива.
Жаклін почала збиратися в дорогу. Одного літнього сонячного дня Жаклін покинула Зелену Долину у яскраво?червоному мерседесі. Минуло тридцять мільйонів років. Космічні війни закінчились, і тепер в Галактиці Трьох Сонць панував мир і спокій. Ніякої крові.
Стояла зима. Ось уже тиждень, як потепліло. Сніг розтанув, блистів вологий асфальт. Небо без жодної хмаринки. Та Місто сумне. До весни ще далеко.
У підвалі над баром «Затишок» сидить на залізному ліжку без матраца скелет. У напівтемряві. Дивиться в маленьке віконечко з вибитою шибою — і курить довгу товсту жовту сигару. В черепі велика дірка — просвічується, зелені очі сумно блищать. На шиї, закинутий через плече, жовтий довгий шарф, на кактусі жовтийкапелюх. На скелета дивиться щур. Великий, мов кішка. В його душі скелет викликає два почуття: страх і цікавість. Скелет відриває погляд від вікна.
—?Ну, чого так на мене вилупився?
І манить пальцем щура до себе. Щур боязко наближається, загіпнотизований поглядом зелених очей. Скелет ловить щура і відкушує йому голову. І кістки хрумкотять під гострими білими зубами. Висмоктує мозок і кров, а все інше випльовує під ноги, де в калюжі крові корчиться тільце щура.
Скелет посміхнувся своєю невиразною посмішкою і сказав:
—?Це сподобалось би Жаклін.
Важко встав, заскрипів кістками і став підніматися кам’яними сходами вгору. Зайшов до бару з чорного ходу. Сів за столик, кришку якого з голубого оргскла тримають на головах три чорні демони. На стінах бару висять маски і скальпи людей-птахів, а в їхніх черепах горять свічки. Чадять. Стоїть мертвий холод, присмак гіркуватої кави і самотність.
—?Що будете замовляти, пане? — голос в офіціанта-робота різкий, неприємний, відразливий.
—?Пити. — Голос у скелета приглушений втомою і розчаруванням: — Кухоль Мрій.
Скелет знає, що сьогодні знову нап’ється. І піде блукати вулицями Міста, шукати свою Жаклін. Скелет відчуває, Жаклін десь поруч, в Місті. Йому сьогодні снився сон. Жаклін.
МИ СИДІЛИ В ПАРКУ НА ЛАВОЧЦІ. ДЕРЕВ’ЯНІЙ, ПОФАРБОВАНИЙ В ОРАНЖЕВИЙ КОЛІР. ПАДАВ ДОЩ. КОЛЬОРОВИЙ ДОЩ. МИ ТУЛИЛИСЯ ОДНЕ ДО ОДНОГО. МИ СЛУХАЛИ МУЗИКУ, Й МУЗИКУ ДОЩУ, Й ЗАВИВАННЯ ВІТРУ. І ПЛАКАЛИ. МИ БУЛИ ЩАСЛИВИМИ.
ЖАКЛІН, НЕВЖЕ МИ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ЗУСТРІНЕМОСЬ?
А ЩО?
ЖИТТЯ СКЕЛЕТІВ НЕ ВІЧНЕ. СКОРО Я РОЗСИПЛЮСЯ, ЖАСМІН. З МЕНЕ ЗАЛИШИТЬСЯ ЛИШ МАЛЕНЬКА КУПКА СІРОГО ПОПЕЛУ.
—?Офіціант!
—?Слухаю, пане.
—?Ще кухоль МРІЙ.
Сутеніло.
Хитаючись, скелет вийшов з бару на вулицю і, потупивши погляд сумних очей собі під ноги, побрів у парк, де багато птахів, звірів. Сів на лавочку. Озером плавали човни. В них виднілися закохані пари.
Зливалися в одне ціле. На хвилях колисався місяць і зорі. Ставали великою рожевою кулею.І ця куля піднімалася в зоряне небо — і там лопалась. І на небі з’ являлася ще одна зірка.
Жаклін так сьогодні й не прийшла до Озера Любові. Скелет так і не почув її легкої космічної ходи, так і не побачив її очей. Скелет підвівся.
Прямо перед ним зупинилась пара закоханих, двоє дівчат, одна в білому-білому платті, друга в рожевому-рожевому, взялися за руки. В очах дівчат блищали сльози.
Мовчки поцілувались.І за якусь секунду велика рожева куля понеслась у зоряне небо.
Скелет посміхнувся, помахав великій рожевій кулі рукою. І побрів геть. В ніч. Назустріч вічній самотності.
—?Це просто депресія. Ми вас вилікуємо.
—?Навіщо? Мені й так не зле, — сказав. І заплющив очі. Так краще бачити невидиме. А це не всім дано.
