Мишко Адамчак – сопілкар карпатського гурту «КораЛЛі» із позивним «Лемко». З 2015 року Мишко є добровольцем медичного батальйону «Госпітальєри» та вивозить поранених з передової. Часто співає їм, аби відволікти від болю. Сопілку «Лемко» завжди возить з собою і на фронті, і в мирному житті.
Свій легендарний «Аркан» Адамчак зіграв і «Репортеру», після того, як розповів нам все про війну, свою найтяжчу ротацію та настрої у визволених містах.
– Мишко, твою гру на сопілці в окопі бачив весь світ. Це була запланована акція чи спонтанно зняте відео?
– Сопілка зі мною завжди – в наплічнику, в машині, в бронежилеті – тому я зазвичай не планую, коли гратиму.
Це було під час нашого контрнаступу на Київщині. Кожен наступ – це однозначно втрати, бо легше оборонятися, ніж наступати. Тому госпітальєри завжди мають бути готові до евакуації.
Працювала наша артилерія, але ми отримали відповідь від ворога й пострибали в окоп. Відповідь була слабенька, але ми чекали. Був гарний погожий день, співали пташки, і я подумав, чому б не додати ще свого співу. Хтось із моїх побратимів почав записувати відео, а потім скинув мені.
Думаю, саме через те, що відео було справжнє, воно так розлетілося по світу й відгукнулося в серцях людей.
– Як ти потрапив у «Госпітальєри»?
– Це було ще на початку 2015 року. В кінці 2014-го я пройшов тактичні й медичні вишколи. Час був такий, що хотілося бути готовим до будь-яких ситуацій, в тому числі й до бойових дій. Хоча я вже мав певну медичну підготовку, бо працював гірськолижним рятувальником у Карпатах.
У січні 2015-го знайомі волонтери попросили відвезти автомобіль на фронт. Я погодився і з’ясувалося, що на Донеччину я привіз реанімобіль госпітальєрам. Там познайомився з Яною Зінкевич і залишився на першу ротацію на кілька місяців.
– Якою була твоя мотивація залишитися?
– Як і будь-яка свідома патріотична людина я хотів захищати свою землю, свою країну. Цього бажання було більше ніж достатньо.
– Чи є для тебе різниця між війною, яка почалася у 2014 році та великою війною сьогодення?
– Особливої різниці нема. Єдине, якщо тоді були думки, що з того боку воюють українці, можливо, наші брати, то зараз такої думки в принципі не існує. Що ж стосується роботи госпітальєрів, то зараз бойові дії в рази інтенсивніші, а ми, як правило, завжди там, де «прилітає» регулярно.
– А що за цей час змінилося у «Госпітальєрів»?
– По-перше, дуже багато людей здобули бойовий досвід. Також у нас зараз багато сертифікованих медиків, парамедиків, інструкторів. Ми вже самі проводимо професійні тактичні та медичні вишколи. І ми маємо базу, можемо за тиждень-два, умовно, навчити людину з вулиці.
Особливість госпітальєрів у тому, що ми не є бойовим підрозділом. Але ми їздимо зі зброєю і маємо можливість себе захистити.
Ми маємо всі знати, як діяти, якщо в нас на шляху з’являється ворожа ДРГ або починається обстріл. Водій мусить знати, куди завезти машину. Всі інші мають знати, як вискочити з тієї машини й куди бігти, щоб не потрапити під вогонь. Всі ці моменти пропрацьовуються, але основні навики здобуваються, як то кажуть, в бою.
– Пам’ятаєш свого першого пораненого?
– Це було дуже давно. Здається, в січні 2015 року в Пісках, але деталей не пригадую.
Але я й не пам’ятаю від наших поранених, а їх було дуже багато, якогось скиглення. Дуже часто вони терплять неймовірний біль, але тримаються дуже мужньо. Відчувається їхня сила.
– Як ви якось їх підтримуєте морально під час транспортування?
– Так, ми робимо все можливе – жарти, співи. Під час транспортування на сопілці не дуже зручно грати, але й таке бувало. Робимо все, що не шкодить і може підняти бойовий дух чи трошки відволікти від болю.
– А найтяжчу ротацію можеш пригадати?
– Це було в липні цього року. В нас були проблеми з раціями й ми дізнавалися про «прильоти», коли довкола нас вже починали падати перші “гради” й міни. Було складно не тільки фізично, а й психологічно.
Наприклад, починаються «прильоти», а ми в цей час перебуваємо в будинку. Будинок – це не укриття й одне попадання снаряда є критичним. Тому ми у повному спорядженні під обстрілами мусили бігти 15 метрів, аби стрибнути в погріб. І так по кілька разів на день, що доволі виснажує.
Я коли повернувся з цієї ротації, то мені буквально цілий тиждень хотілося лежати на ліжку. Я навіть зайвий раз у магазин не хотів виходити. Мозок потребував як психологічного, так і фізичного відновлення.
Взагалі в підрозділах, в нашому зокрема, є практика, коли бійці на передовій знаходяться два-чотири тижні, а потім мають можливість побути хоча б два тижні на базі, аби психологічно оговтатись.
І є ще така штука, коли людина довго «на нулі», то звикає потроху до обстрілів і, наприклад, забуває вдягати каску. А це дуже серйозна штука і через це буває багато втрат.
– Як особисто ти відновлюєшся після ротацій?
– В мене є така річ, що, коли я сідаю на мотоцикл, то максимально кайфую й відновлююся. Я ніби заряджаюся швидкістю та легкістю.
Ну і звичайно музика допомагає. З нашої команди не тільки я у війську, а й наш трембітар – Андрій Чепіль. Тож виступати у повному складі в нас зараз немає змоги, але ми все одно проводимо репетиції, бо важливо залишатися в формі
– Багато військових зараз розповідають, що чекали на повномасштабне вторгнення. Ти теж про це знав?
– 23 лютого я повернувся з концерту до Боярки, де живу останні кілька років, і війна застала мене там. Військовий рюкзак був готовий. Після того, як я вивіз близьких у безпечний район, діяв по інструкціях.
В нашому батальйоні ще за місяць до повномасштабної війни були чіткі інструкції на випадок вторгнення. Ми знали, хто й куди має прибути, якщо «ляже» зв’язок. Тобто ми готувалися до цього, але, скажу чесно, я до останнього не вірив, що це трапиться. Перші дні в мене навіть була думка, що, можливо, це сон.
– На позиціях, мабуть, трапляються контакти з місцевими. Чи змінилася якось їхня риторика?
– Я відчув різницю між людьми, які зустрічали нас у звільнених селах на Київщині і у звільнених селах на сході України. Це колосальна різниця.
На Київщині не було жодного кривого погляду, а на сході пропаганда все ж таки своє зробила. Звісно, там є наші люди, які нам раді, але ментальність в нас дуже сильно відрізняється. Але знову ж таки, це не тому, що вони погані, а тому, що їм десятиліттями вбивали в голову ворожі настрої. Проти систематичної пропаганди не встоїть жодна адекватна людина.
– В нас є шанс повернути цих людей?
– Так, але для цього в держави має бути чітка та злагоджена стратегія із жорсткими покараннями за антиукраїнську діяльність. Ми занадто довго говорили, що мова не на часі й «какая разніца», а тепер маємо результат.
– Щоб ти порадив людям, які кажуть, що втомилися від війни?
– На щастя, в моєму оточенні таких нема, бо я спілкуюся з людьми, які з 2014 року працюють на благо та перемогу України.
Думаю, що на людей, які нібито втомилися від війни, навіть не будучи до неї якось причетними, не варто витрачати свій час. Не варто до них апелювати, нехай живуть собі далі у своєму болоті.
Авторка: Ірина Гаврилюк
