Хотіла стати кондитером, а нині гатить з гармати по «орках», — так виглядає максимально стисла біографія 24-річної конотопчанки Тетяни Чубар.
«Вогонь! Вогонь!» — ці слова на коротенькому відео, знятому в середині української самохідної гаубиці 2С1 «Гвоздіка», голосно повторює боєць з довгими віями, що виглядають з-під чорного грубого шлемофона. І «Гвоздика», слухаючись, здригається від чергового пострілу. А боєць посміхається, знову перевіряє приціл і повторює «Вогонь!»
Головним героєм цього відео стала 24-річна Тетяна Чубар з Конотопу, що на Сумщині, — саме її, навідницю гаубиці, зняв під час артилерійського бою приятель. І виклав на відеохостинги 16 квітня. За наступні п’ять днів ролик з цим «ангелом» української артилерії сукупно набрав 1 млн переглядів.
НВ вдалося зв’язатись з Чубар телефоном під час невеликої паузи в її фронтовому житті, — зі свого підрозділу жінка-військова виїхала до батьків, у яких зараз знаходяться двоє її дітей.
Чубар неохоче говорить про приватне життя, але щиро (проте, у межах дозволеного) ділиться тим, чим живе на військовій службі.
— Ви колись були кондитером, а потім пішли в ЗСУ. Як так сталось?
— Ще коли мені було 10−11 років тато дуже хотів, щоб я пішла в армію. Взагалі я хотіла вивчитися на медика, на хірурга, піти в армію по медичній лінії. Але в мене не вийшло, тому що батьки розлучилися. Я розуміла, що фінансово ми не потягнемо. І вивчилась на кухаря-кондитера. Але тільки мені виповнилось 18 років, я пішла в армію — не лікарем, а просто ким було.
— А ким було?
— Я була статистиком у медичній роті у 2017 році. Потім — декрет [за другою дитиною]. Як вийшла — пішла в реактивну батарею, теж у 58-му окрему мотопіхотну бригаду ім. гетьмана Івана Виговського, — номером обслуги. Це заряджальник.
— Зараз ви в екіпажі?
— Після декрету, вже в 2019 році, я пішла в екіпаж [у самохідній артилерійській установці (САУ) екіпаж складається з командира гармати, номера обслуги, навідника і механіка-водія]. Коли дзвонила командиру, не було посади. Я прийшла і кажу: хочу назад, на службу, все. Костянтин Сергійович Вітер [командир] відповів: у мене є посада тільки номером обслуги. Там треба носити снаряди. Я кажу, що готова: треба — буду носити, треба — буду все робити. Бо хочу назад повернутися.
На той час мені казали: ото тобі воно треба? В мене вже була УБД [документ учасника бойових дій]. Але не з цього приводу я йшла назад в армію. Мені просто подобається, я себе тут знайшла.
Рідні не хотіли, аби я служила. Але я стояла на своєму і пішла на контракт.
— Це важка робота: треба піднімати снаряд у декілька десятків кілограмів, заряджати?
— Так. У реактивній батареї, коли я була, не допускали мене до снарядів. Що могла своїми силами, то я робила. Я там була на посаді радіотелефоніста: куди пхнули, туди і є. «Ти дівчина, куди тебе до снарядів». Я кажу: мені все одно, — треба, буду робити. В мене нема такого, що от я не хочу, або ще щось. Треба — буду.
— Ви були в цьому екіпажі, займалися радіозв’язком, а потім пішли вчитися на навідника?
— Так. Я стояла на посаді радіотелефоніста, та допомагала у штабі, в самохідному дивізіоні.
— А чому?
— Я розумію, що в мене двоє дітей. Я далі хочу вчитися ще на офіцера, але поки ще не можу, бо мене і так вдома не буває. Мене зовсім діти бачити не будуть. Але я хочу далі просуватися в цьому.
— Чому саме навідник?
— Так вийшло, що питають у мене: «Поїдеш на наводчика на самоходке вчитися?» Я кажу: «Поїду». Мені постійно все цікаво, щось нове. Я вчилася два місяці [в учебці] в Немирові та вже два роки як навідник.
Читайте також: Головнокомандувач ЗСУ розповів історію трьох друзів з Івано-Франківська, які боронять Україну
— Що було найважче у навчанні? Що саме для навідника найскладніше?
— Там треба вкладатися в час і не переплутати: є «відмітитись», а є «навестись». І навідники часто це плутають.
— А що це таке?
— «Відмітитись» — це ми крутимо панорамою [зміна положення приціла], а «навестись» — це ми крутимо баштою [зміна положення гармати завдяки обертанню башти, в якій вона встановлена].
Мене «ганяли», — там все вкладається в час: треба робити дуже швидко.
— В артилерії багато жінок?
— Є багато жінок в артилерії, але вони стоять на різних посадах. У нашому дивізіоні, в нашій бригаді стоять дівчата на посадах у танках.
— Вже брали участь у бойових діях?
— Так. Приблизно це Чернігівська область. Орки їхали однією і тою самою дорогою, що туди, що назад. Вони намагалися добратися до Києва. А ми їх зустрічали, скажімо, з квітами — з «Гвоздиками» — на великий дорозі.
— У Гвоздики не найбільший калібр — 122 мм. Але її постріл може зруйнувати 3−5 одиниць техніки одночасно, якщо та йде колоною?
— Так. Навіть осколковий [постріл] — осколки розлітаються при ударі. А якщо ще влучаємо у велику будівлю, де стоїть купа техніки… Туди кинути уповільнений снаряд, то він пробиває дах, падає, ударяється — і це все вибиває всередині красиво.
— Що за час війни було найважчим?
— Ми одного разу виїхали на позицію. Команда така: «П’ять швидкими — і додому». Це означає п’ять снарядів швидко відстріляти. Тільки зробили це, — нова команда: «Ще п’ять швидко, але уповільненими снарядами». Навіть командир гармати тоді став допомагати подавати снаряди, аби все зробити у темпі. Він подає, заряджальник заряджає, я наводжусь, — стріляємо. Як тільки усі п’ять пострілів зробили, — одразу почали тікати, навіть ствол на ходу складали. І вже чуємо — летить нам у відповідь. На декілька метрів встигли від’їхати, — і почався обстріл нашої позиції. Ми, слава Богу, встигли звідти від’їхати.
— «Гвоздика» не має броні, як у танка. Тому влучення у неї снаряда — це трагічно.
— Так. Це одразу братська могила.
— САУ стріляє на 15 км, тобто, у вас прямих зіткнень з ворогом не може бути?
— Артилерію захищає крок піхоти. Був такий момент, що ми працювали у 4 км від ворога.
— Які ваші основні цілі?
— Колони, ДРГ [диверсійно-розвідувальні групи]. Якось ДРГ вийшло, а наші теж пішли на розвідку. І вони попали на ДРГ. А ми працювали за 4 км від них. Там весело було.
— Зараз ви у відпустці?
— Це не відпустка. Мене відпустили трохи до дітей, щоб я їх побачила. Бо в мене одному 7 років, у перший клас пішов, а другому ось буде 4 роки в травні.
— Що відбувається на фронті?
— Зараз там, де ми перебуваємо, слава Богу, поки що тихо. Я думаю, що нас кудись ще кинуть, — де ми будемо працювати і давати відсіч ворогу.
