Українська жінка та її гаубиця. Як воює навідниця самохідної артилерійської установки та мати двох дітей

Facebook
Telegram
X
WhatsApp

Хотіла стати кондитером, а нині гатить з гармати по «орках», — так виглядає максимально стисла біографія 24-річної конотопчанки Тетяни Чубар.

«Вогонь! Вогонь!» — ці слова на коротенькому відео, знятому в середині української самохідної гаубиці 2С1 «Гвоздіка», голосно повторює боєць з довгими віями, що виглядають з-під чорного грубого шлемофона. І «Гвоздика», слухаючись, здригається від чергового пострілу. А боєць посміхається, знову перевіряє приціл і повторює «Вогонь!»

Головним героєм цього відео стала 24-річна Тетяна Чубар з Конотопу, що на Сумщині, — саме її, навідницю гаубиці, зняв під час артилерійського бою приятель. І виклав на відеохостинги 16 квітня. За наступні п’ять днів ролик з цим «ангелом» української артилерії сукупно набрав 1 млн переглядів.

НВ вдалося зв’язатись з Чубар телефоном під час невеликої паузи в її фронтовому житті, — зі свого підрозділу жінка-військова виїхала до батьків, у яких зараз знаходяться двоє її дітей.

Тетяна Чубар

Чубар неохоче говорить про приватне життя, але щиро (проте, у межах дозволеного) ділиться тим, чим живе на військовій службі.

— Ви колись були кондитером, а потім пішли в ЗСУ. Як так сталось?

— Ще коли мені було 10−11 років тато дуже хотів, щоб я пішла в армію. Взагалі я хотіла вивчитися на медика, на хірурга, піти в армію по медичній лінії. Але в мене не вийшло, тому що батьки розлучилися. Я розуміла, що фінансово ми не потягнемо. І вивчилась на кухаря-кондитера. Але тільки мені виповнилось 18 років, я пішла в армію — не лікарем, а просто ким було.

— А ким було?

— Я була статистиком у медичній роті у 2017 році. Потім — декрет [за другою дитиною]. Як вийшла — пішла в реактивну батарею, теж у 58-му окрему мотопіхотну бригаду ім. гетьмана Івана Виговського, — номером обслуги. Це заряджальник.

— Зараз ви в екіпажі?

— Після декрету, вже в 2019 році, я пішла в екіпаж [у самохідній артилерійській установці (САУ) екіпаж складається з командира гармати, номера обслуги, навідника і механіка-водія]. Коли дзвонила командиру, не було посади. Я прийшла і кажу: хочу назад, на службу, все. Костянтин Сергійович Вітер [командир] відповів: у мене є посада тільки номером обслуги. Там треба носити снаряди. Я кажу, що готова: треба — буду носити, треба — буду все робити. Бо хочу назад повернутися.

На той час мені казали: ото тобі воно треба? В мене вже була УБД [документ учасника бойових дій]. Але не з цього приводу я йшла назад в армію. Мені просто подобається, я себе тут знайшла.

Рідні не хотіли, аби я служила. Але я стояла на своєму і пішла на контракт.

— Це важка робота: треба піднімати снаряд у декілька десятків кілограмів, заряджати?

— Так. У реактивній батареї, коли я була, не допускали мене до снарядів. Що могла своїми силами, то я робила. Я там була на посаді радіотелефоніста: куди пхнули, туди і є. «Ти дівчина, куди тебе до снарядів». Я кажу: мені все одно, — треба, буду робити. В мене нема такого, що от я не хочу, або ще щось. Треба — буду.

— Ви були в цьому екіпажі, займалися радіозв’язком, а потім пішли вчитися на навідника?

— Так. Я стояла на посаді радіотелефоніста, та допомагала у штабі, в самохідному дивізіоні.

— А чому?

— Я розумію, що в мене двоє дітей. Я далі хочу вчитися ще на офіцера, але поки ще не можу, бо мене і так вдома не буває. Мене зовсім діти бачити не будуть. Але я хочу далі просуватися в цьому.

— Чому саме навідник?

— Так вийшло, що питають у мене: «Поїдеш на наводчика на самоходке вчитися?» Я кажу: «Поїду». Мені постійно все цікаво, щось нове. Я вчилася два місяці [в учебці] в Немирові та вже два роки як навідник.

Читайте також: Головнокомандувач ЗСУ розповів історію трьох друзів з Івано-Франківська, які боронять Україну
— Що було найважче у навчанні? Що саме для навідника найскладніше?

— Там треба вкладатися в час і не переплутати: є «відмітитись», а є «навестись». І навідники часто це плутають.

— А що це таке?

— «Відмітитись» — це ми крутимо панорамою [зміна положення приціла], а «навестись» — це ми крутимо баштою [зміна положення гармати завдяки обертанню башти, в якій вона встановлена].

Мене «ганяли», — там все вкладається в час: треба робити дуже швидко.

— В артилерії багато жінок?

— Є багато жінок в артилерії, але вони стоять на різних посадах. У нашому дивізіоні, в нашій бригаді стоять дівчата на посадах у танках.

— Вже брали участь у бойових діях?

— Так. Приблизно це Чернігівська область. Орки їхали однією і тою самою дорогою, що туди, що назад. Вони намагалися добратися до Києва. А ми їх зустрічали, скажімо, з квітами — з «Гвоздиками» — на великий дорозі.

— У Гвоздики не найбільший калібр — 122 мм. Але її постріл може зруйнувати 3−5 одиниць техніки одночасно, якщо та йде колоною?

— Так. Навіть осколковий [постріл] — осколки розлітаються при ударі. А якщо ще влучаємо у велику будівлю, де стоїть купа техніки… Туди кинути уповільнений снаряд, то він пробиває дах, падає, ударяється — і це все вибиває всередині красиво.

— Що за час війни було найважчим?

— Ми одного разу виїхали на позицію. Команда така: «П’ять швидкими — і додому». Це означає п’ять снарядів швидко відстріляти. Тільки зробили це, — нова команда: «Ще п’ять швидко, але уповільненими снарядами». Навіть командир гармати тоді став допомагати подавати снаряди, аби все зробити у темпі. Він подає, заряджальник заряджає, я наводжусь, — стріляємо. Як тільки усі п’ять пострілів зробили, — одразу почали тікати, навіть ствол на ходу складали. І вже чуємо — летить нам у відповідь. На декілька метрів встигли від’їхати, — і почався обстріл нашої позиції. Ми, слава Богу, встигли звідти від’їхати.

— «Гвоздика» не має броні, як у танка. Тому влучення у неї снаряда — це трагічно.

— Так. Це одразу братська могила.

— САУ стріляє на 15 км, тобто, у вас прямих зіткнень з ворогом не може бути?

— Артилерію захищає крок піхоти. Був такий момент, що ми працювали у 4 км від ворога.

— Які ваші основні цілі?

— Колони, ДРГ [диверсійно-розвідувальні групи]. Якось ДРГ вийшло, а наші теж пішли на розвідку. І вони попали на ДРГ. А ми працювали за 4 км від них. Там весело було.

— Зараз ви у відпустці?

— Це не відпустка. Мене відпустили трохи до дітей, щоб я їх побачила. Бо в мене одному 7 років, у перший клас пішов, а другому ось буде 4 роки в травні.

— Що відбувається на фронті?

— Зараз там, де ми перебуваємо, слава Богу, поки що тихо. Я думаю, що нас кудись ще кинуть, — де ми будемо працювати і давати відсіч ворогу.

Підсумуйте за допомогою ШІ

Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

СХОЖІ НОВИНИ
гіга
медики лікарня (2)
Корн_3
ОСТАННІ НОВИНИ
На війні загинув прикарпатець Михайло Когут
На війні загинув 21-річний Сергій Ревега з Рожнятова
лабораторія дослідження
Знайти предків за 1000 років. Як прикарпатцям дізнатися про своє походження
суд
На Калущині директор фірми привласнив державні гроші під час ремонту бази "Заросляк"
виїзні бригади
Наступного тижня в громадах Франківщини знову працюватимуть виїзні бригади медиків (Розклад)
corgicino (1)
Кава і коргі. У Франківську підприємиця з Харкова відкрила затишне кафе (ФОТО)
піп іван сніг
Прикарпатців попереджають про сильний вітер, а у Карпатах випав сніг
шахед
Уночі росіяни атакували 138 ударними дронами та ракетою - є влучання
IMG_9653
Колядки, косівська кераміка та донати. У Франківську провели благодійне «Особливе Різдво»
бартка
Франківський футбольний клуб "Бартка" став чемпіоном України з ампфутболу
крилос аварія
У Крилосі двоє людей постраждали у ДТП
свічка
На війні загинули прикарпатці Микола Сліпенчук і Федір Галич
погода
Якою буде погода 14 грудня на Прикарпатті
Прокрутка до верху