Навіть не віриться, що минуло вже стільки років від початку мирних акцій у мирній країні. 21 листопада 2013 року в Франківську, як і в інших містах, розпочалася Революція Гідності. На Вічевий майдан прийшло з півсотні небайдужих студентів та активістів, які хотіли одного – України в Європі. Спробуємо згадати перші дні Євромайдану й тих, хто починав його у Франківську, пише Репортер.
Зустрічаємось на Вічевому
У четвер, 21 листопада, уряд оголосив про те, що Україна призупиняє процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС, яку мали укласти на саміті у Вільнюсі (Литва). Ця новина викликала обурення багатьох українців.
Вже ввечері того ж дня у соцмережах з’являється повідомлення від тоді журналіста Мустафи Найєма із закликом до друзів і знайомих прийти на Майдан Незалежності. Прийшли кілька сотень киян. Люди почали розкладати намети.
У Франківську в ніч на 22 листопада, близько першої години, також через соцмережі самоорганізувалася активна молодь. З півсотні людей, переважно студентів, зібралися на Вічевому майдані.
Серед них була другокурсниця польської філології Прикарпатського університету Наталія Федоришин. Згадує, що з подругою Тетяною Василик сиділи вдома і побачили твіт від знайомої, яка скликала виходити у підтримку студентів Українського католицького університету.
«Я написала Максиму Кицюку повідомлення, ми тоді разом були у ФРІ (Фундація регіональних ініціатив), мовляв, Львів виходить, що нам робити, – пригадує Наталя. – Він відписує: «Зустрічаємося на Вічевому». Коли ми приїхали, там вже попідтягувалися різні люди. Десь з пів сотні. Максим, пригадую, приніс якісь листівки. Ми тоді стояли всю ніч і думали, що робити далі».
Зранку підтягнулося більше народу. Сформувалася команда із студентів і громадських активістів: Максим Кицюк, Тарас Случик, Наталія Сербин, Наталія Федоришин, Михайло Джогола, Андрій Чепіль, Сергій Сивачук, інші.
Студенти – рушійна сила
Михайло Джогола розказує про першу акцію, яку придумали активісти. Мовляв, таку собі квазілегальний італійський страйк. Він тоді навчався на четвертому курсі у ПНУ.
«Вранці, може, з 20 людей протягом 30 хвилин безперестанку ходили по пішохідному переходу у районі Майзлів, – пригадує Михайло. – Трохи заблокували місто, але донесли свою думку, що влада закриває шлях Україні до Європи. Десь 60 % розуміли, проти чого ми, а 40 % не сприймали ситуацію, були налаштовані агресивно, бо їхали на роботу чи у справах. Ми також спершу думали, що, може, не варто аж так радикально діяти, а варто було піти десь під адміністрацію».
Далі найпершим завданням було підірвати студентів, які завжди є рушійною силою. Серед активістів були студенти різних вишів і кожен отримав завдання – вивести своїх.
«Наша частина почала з Прикарпатського, – пригадує Джогола. – Просто вранці пройшлися по кабінетах і сказали, що ми йдемо з акцією протесту проти не підписання асоціації з ЄС. Так, я був староста групи, повідомив кафедру, всіх викладачів. Ні один викладач з інституту історії і політології не мав нічого проти, а навпаки. Ми пройшли пів міста величезною колоною, позривали голоси нашими слоганами. Коли вийшли на сходи біля фонтану, я побачив, що прийшло стільки людей, що вони не вміщаються на площі. Тоді це було так сильно, бо думав, що нас значно менше. Зрозумів, що наші думки потрапили куди потрібно. Нас розуміють і підтримують».
Для Наталії Федоришин знаковою була акція, яку вони проводили на Вічевому. Пригадує, тоді десь у регіоні побили журналіста, тож вони вирішили розказати й відреагувати на це. Молоді люди стояли із закритими руками та зав’язаними руками.
«Мені було страшно, що нема ніякої відповідальності, що таке може трапитися з кожним, можуть просто побити за правду, прийти за будь-ким із нас, – розказує Наталія. – Тоді й Максима були побили і порізали ноги. Був реальний страх, але ми його не показували. Коли Максим перебував у лікарні, ми по черзі ночували з ним, аби до нього хтось не проліз. Боялися за нього, за себе. Всюди ходили разом, уся наша ініціативна група людей, навіть ночували разом».
До теми: День Небесної Сотні. Фільм-спогад журналістів, які були свідками розстрілів на Майдані (ВІДЕО)
Максима Кицюка побили й порізали йому ноги вночі 29 листопада. Напередодні, 28-го, на саміті Східного партнерства у Вільнюсі всі надіялися, що Янукович підпише асоціацію. Але цього не сталося. Тож наступного дня на Вічевому зібралося понад 20 тисяч людей. Франківський Євромайдан скандує «Ганьба!». Максим закликав усіх їхати на Київ. До речі, за вісім років його справу так і не перекваліфікували з хуліганства на щось суттєвіше та, звісно, не знайшли винних.
У ніч на 30 листопада «беркутівці» жорстоко розігнали Євромайдан в Києві. Були травмовані десятки протестувальників. 1 грудня у столиці зібралося більше мільйона обурених українців…
До теми: Чотири роки тому на Майдані загинув Сергій Дідич. Фільм-розслідування Громадського (ВІДЕО)
Далі було все – бійня на Банковій, арешти, Криваве Водохреща, Небесна сотня, повалення режиму Януковича, анексія Криму, Донбас і війна. Боротьба ще триває.
Майдан дав сміливості
Ті, хто починав майдан у Франківську, не зрадили його цінностей. Вони й далі продовжують працювати над тим, аби змінювати країну на краще.
Наталія Федоришин каже, що завжди була ідеалісткою, але майдан додав їй сміливості говорити й писати про те, що неправильно чи несправедливо. Наприклад, після майдану, незважаючи, що ще доучувалась в університеті, дівчина засипала інформаційними запитами керівників свого вишу, писала про корупцію у ньому. Каже, за це її зненавиділи викладачі.
«Після майдану якось пропав страх, а що зі мною буде, якщо я напишу? Що мене заплюють, – говорить вона. – Але я знаю, що пишу правду – чого мені боятися?».
Нині вона молода мама і виховує двох донечок.
Читайте також:
Михайло Джогола нині є аналітиком руху «Чесно» та має справу з децентралізацією.
«Працюємо над створенням тих самих громадських, молодіжних організацій, дорадчих органів, – говорить Джогола. – Створюю разом з громадами і колегами механізми прозорості бюджетних процесів, адже мешканців громад, як і будь-кого, цікавить питання грошей, тим більше бюджетних».
Показник здорового суспільства
З початку війни до червня 2017 року Максим Кицюк працював на Донбасі у гуманітарній місії з місцевим населенням. Потім переїхав до Києва – займався децентралізацією та створенням територіальних громад. Потім знову повернувся на схід – у програму ООН з відновлення та розбудови миру. Працював від ООН в Іраку експертом з комунікації та доступу до публічної інформації. Передавав той досвід, який здобув за останні роки в Україні. Каже, цього не сталося б без Революції Гідності. 24 лютого повернувся до України.
Для нього 21 листопада – історичний день, який згадує з теплом. Але додає, що революція ще триває, бо становлення здорового суспільства це процес, що не має кінця.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.