25 вересня учасник експедиції “Арка Карпат” через усі Карпати — від Румунії до Словаччини — іванофранківець Богдан Ославський прийшов у Братиславу — останнє місто маршруту. Увесь гірський шлях завдовжки 2 300 км мандрівник здолав за 97 днів.
Про особливості соло-подорожі, те, чим різняться Карпати у різних країнах, чому варто остерігатися пастуших собак в Румунії і чого в горах бракувало найбільше, мандрівник розповів Суспільному.
Я пройшов Карпати ниткою одного маршруту і побачив, як вони змінюються. Найбільш важливо і цікаво було пройти їх з однієї точки в іншу, побачити, які вони. І як це взагалі — зміряти ногами цей шлях. Мені було цікаво побачити Карпати, як щось одне, — Богдан Ославський.
Ти приїхав в Івано-Франківськ 27 вересня. Що відчував одразу після повернення додому: радість, бо повернувся, чи сум, бо подорож скінчилася?
— Десь посередині. Я б сказав, що ні те, ні те. Порожнеча — точніше слово. Я прийшов, видихнув, мені добре, я можу відпочити, але так, є якась порожнеча. Ти до кінця не розумієш, чим тобі зайнятися, хоча є робота, яка дуже чекає. У мандрівці — в тебе чітка ціль і зрозумілі кроки до неї. Ти ідеш, ідеш, ідеш, маєш пройти скількись-то кілометрів, поїсти, відпочити, помитися, випратися. А зараз — просто вдома, і ти не знаєш, куди себе подіти.
Читайте до теми
Чого найбільше бракувало під час подорожі?
— Коли ти собі вдома живеш, тебе не сильно турбує погода: штормить то штормить, дощі то дощі. Але коли ти в горах, особливо перші кілька тижнів, ти відчуваєш залежність від умов. Це, може, єдине, чого бракувало від цивілізації — незалежність від природи, відчуття безпеки, яке в тебе є вдома. Але це не надто сильна потреба. А що було головне і найсильніше, чого по-справжньому бракувало — зустрітися з близькими людьми: з дружиною, з рідними, з друзями.
Спочатку це було так солодко, як думати про заборонений плід. Ти розумієш, що ти ще скоро ні з ким не зустрінешся. І про це думати, з одного боку, ніби роз’ятрювати рану, а з іншого — таки дуже солодко. І коли важко, коли ти сам, далеко в горах, то ці речі відчуваються сильніше й ти набагато краще розумієш, як ти любиш близьких людей, як вони тобі потрібні, наскільки вони важливі.
Коли й чому ви з Арчі вирішили розділитися?
— Ми розійшлися орієнтовно у центральній Румунії. Трохи менше, як через місяць спільного походу. Чому? Бо з часом зрозуміли, що занадто різні й по-різному дивимося на цей шлях. Якось Арчі сказав дуже мудрі слова, які я часто згадую. Сказав, що коли ми дійдемо до кінця разом, то може виявитись, що ні я, ні він не буде по-справжньому щасливий від експедиції.
Це було водночас заплановано і незаплановано. З одного боку ми вирушили, як одна експедиція, планували разом прийти до Братислави. Але ми також розуміли, що це довга подорож, що нас є двоє людей і ми багато часу будемо тільки удвох, бо є великі, справді безлюдні переходи. Тому ми вирушили з двома наметами, двома “кухнями”, кожен укомплектував харчі, як сам хотів. Вразі чого, чи емоцій, чи здоров’я, чи ще яких форс-мажорів, кожен із нас міг бути незалежним. Ми враховували, що можливо доведеться розділитися, якось так воно й сталося.
Що іще пішло не за планом?
— Щодо подорожі, то я йшов класичним маршрутом, без якихось радикальних відступів. Не за планом пішло харчування. У нас була класна сублімована й сушена їжа від партнерів, грамотно прораховане меню. Ми мали м’ясо, горіхи, каші, солодощі, сухофрукти. Але через два-три тижні я зрозумів, що потрібно їсти все більше і більше. Такого жодного разу не було в походах на 10 днів. А тепер організм встиг багато віддати, й постійно просив “добавки”. Ти з’їв і хочеш ще, з’їв і хочеш ще. В якийсь момент “Арка Карпат” для мене перетворилася на гастротур. Згодом я так усе перепланував, аби частіше перетинати села, де можна докупити харчів. Максимально наїдався фруктами, пив кефір і йогурти. Завжди добирав із собою м’яса і дуже багато печива. Мені взагалі дуже добре “заходили” різні печенька. З часом я вирівняв харчування, й коли повернувся додому, то не надто схуд.
Як проходив твій типовий день?
— Ти прокидаєшся о пів на шосту, о шостій або о сьомій. Залежно, коли світає — восени я прокидався трохи пізніше. Вилазиш зі спальника, спаковуєш його. З намету я вилазив нешвидко, частіше вдягався всередині, бо на дворі ще доволі прохолодно та мокро. Далі ставиш пальник і кип’ятиш воду, щоб приготувати сніданок. Готував переважно у відкритому тамбурі, не вилазячи з намету. Поки воно все кип’ятиться і париться, збираєш інше спорядження. О половині восьмої, а пізніше і о восьмій чи половині дев’ятої вирушав.
Ну і йдеш, поволі набираєш темпу. В оцьому “йдеш” насправді — дуже багато всього. Але якщо коротко говорити про те, як минає день — ти йдеш.
Увечері кудись приходиш, де планував ночувати або, де не планував, але вже доведеться. Розкладаєш намет і відпочиваєш. Тобі хочеться посидіти, подивитися на небо, на гори, на зірки, просто полежати.
Яку відстань долав в середньому за день?
— 25-35 кілометрів.
Погода не розчарувала?
— Погода була, як на замовлення. При тому, що були гради, зливи, бурі. Але воно собі лило, штормило й минало. Не так, що затяжні зливи більше тижня. Лише десь в кінці серпня-на початку вересня, коли зайшов у Словаччину, і далі йшов Польсько-Словацьким кордоном, то там майже тиждень лило немилосердно. Дощ, злива, мжичка, мряка, злива, дощ. Безперервно. Ти навіть хмар над собою не бачиш, просто сірість, з якої ллє. Земля набрала багато води, а я ще й був у загалом заболочених Низьких Бескидах. Отак і йдеш болотом, намагаєшся знайти клаптик твердої землі під намет.
А на початку подорожі, у Південній і Центральній Румунії, було страшенно спекотно. Кажуть, цього літа багато де була аномальна спека. Але то нічого, якось адаптувався.
Чи часто користувався Інтернетом?
— Спочатку я йшов майже без Інтернету, тим більше, без телефонного зв’язку. Користувався тільки там, де була цивілізація і Wi-Fi. Це — плюс-мінус раз у десять днів. В Україні, ясна річ, мав Інтернет, де ловило. В Польщі йшов подібно, як у Румунії. Щоправда, цивілізація з Wi-Fi там — частіше. У Словаччині купив собі місцеву сімку і більш-менш був на зв’язку. Де ближче до села — там ловило, там міг довше переписуватися з людьми. Телефон використовував переважно як навігатор, але й слухав багато аудіокнижок.
Які моменти мандрівки вважаєш найважчими?
— Бувало, йдеш і вітер з ніг збиває. Мокро, холодно, пальці німіють, страшно дує, а ти пробираєшся тими каміннями. Але то таке. Найважче — коли підвертаєш ногу й не дуже можеш іти. Бувало, що нога пухла. У мене таке ставалося тричі. Три рази нога боліла і йти було дуже складно. Одного разу — на початку в Румунії. Але якось ішов, ішов і нога віджила. Вдруге — на Боржаві. Я навіть не помітив, коли це сталося. Просто ні з того ні з сього почав шкандибати, й швидко ставало дедалі гірше. Не знаю, чи то я знову підвернув, чи десь перевантажив і стара травма “наздогнала”. Зрештою зробилося зовсім зле, і два дні мусив відлежатися у Воловці. Після того, я щодня почав добре розминатися, бо зрозумів, що може бути біда. Третій раз я вже не потягнув чи то підвернув, а сильно побив ногу. Десь за тиждень до Братислави. Відразу думав, що все дуже погано. Але виявилося, що це краще, ніж потягнути. Бо нога, хоч і боліла, але добре мене слухалася, стояла стабільно.
Як часто перетинався з людьми під час подорожі?
— Я не скажу, що з кимось дуже спілкувався. Хіба кількома словами міг перекинутися. Але в Румунії я зустрівся з трьома поляками, які теж проходили “Арку Карпат”. Нам було про що поговорити. І ми часто перетиналися дорогою, навіть в один день прийшли у Братиславу.
Зустрічав в Румунії одного хлопця з Нової Зеландії, який теж ішов “Арку”, але із Братислави до Оршови. Співчував йому, бо я вже йшов до легшої частини шляху, а він — навпаки. Він був такий, як з кіно: бородатий, обдертий, не скажеш, що легкохід, бо він мав дуже специфічний вигляд. На ньому був здоровенний рюкзак, до якого поначіпляв усякого барахла, якихось компасів напівсувенірних. Ішов зі здоровенним, як у Гендальфа, патиком замість трекінгових палиць. Запитував мене про ведмедів і собак.
Коли ти йдеш таким маршрутом, тобі частіше трапляються люди, які хтозна-звідки, і, які теж плентаються дуже далеко. Раніше, коли виходив десь на два дні в наші Карпати, чомусь такі люди не зустрічалися. Або просто з ними не говорив, не знав.
Чи трапилася з тобою під час мандрівки якась смішна історія?
— Не думаю, що це смішно, але якщо вже треба щось розказати. Мав із собою один вовняний баф, з тоненької, літньої вовни. Я його любив, міг використовувати замість шапки. Якось я загубив його. Ввечері довго його шукав, перепорпав все в рюкзаку (чи не сховався десь у спальнику, наприклад) — нема. Вже змирився — ну нема, то нема. Минув день чи два. І я зрозумів, що він — у мене на шиї. Я дуже довго отак із ним ходив, спав. Просто розумієш, що ходиш із ним на шиї, як із ланцюжком з хрестиком. Не помічаєш його.
З архіву
А сумна?
— В Румунії, в той період, коли я був дуже голодний, я зайшов у село, аби добрати їжі. На щастя, там ще в селах є магазини. Під сільськими магазинами завжди є столики, за якими сидять чоловіки і п’ють. Ще на Закарпатті у селі був “магазин з кафетерієм”.
Питаю: “Їсти щось маєте? Може, хот-дог чи канапку?” Вона відповідає: “Нема нічого”. Я кажу: “А пише “кафетерій”. “А “кафетерій”, — каже продавчиня, — то горівка на розлив”. Насправді це — про багато магазинів. І в Румунії теж, що не магазин, то “кафетерій”.
І щось я собі тоді в Румунії взяв, якийсь шматок ковбаси. Є таке, що запаковую в рюкзак, а щось, — просто сідаю на лавочку під магазином, і давай “пакувати” в себе. Аж бачу — пес. Так жалісно на мене дивиться, їсти просить. І так мені його шкода, що ледве не плачу. Коли я був голодний, то сам ходив, як звірина, рухався від їжі до їжі. Я з радістю купив би йому шматок ковбаси. Але насправді не міг йому дати нічого їсти, бо він, бездомний, пішов би за мною. А це — небезпечно.
В Румунії — багато ведмедів, і, якщо з тобою буде пес, то це — ризик. Пес може дорватися до ведмедя. Насправді не знаєш, як він поведеться, але є ризик, що побачить ведмедя, почне гавкати, розізлить його. А коли зрозуміє, що він дорвався, то побіжить до ніг “господаря” і тобі — кінець. Врешті приїхала до магазину якась жінка, побачила того пса й згодувала йому круасан. Пес його схопив і побіг за магазин. Я був страшенно щасливий.
Яких звірів бачив?
— Бачив одного ведмедя, змій, якщірок, лисів. Найбільше бачив оленів, вони часто просто перебігають дороги, стежки. У Словаччині, у мене таке враження, що ними просто кишіло — великими, малими.
В Румунії — дуже поширене вівчарство. З отарою — завжди собаки. Це — п’ять-десять здоровенних псюр, які зазвичай засікають тебе ще здалеку і біжать на тебе. Сильно, агресивно. Іноді відчуваєш їхні пащі майже впритул. І це такий щоденний стрес, з яким ти живеш. Пси, як я вже казав — здоровенні. Писав один поляк, який проходив “Арку Карпат” двічі: “Схрестили ведмедя з кабаном і мають пастушого пса”.
Спочатку ми зупинялися, але ця тактика недобре себе показала, бо собаки беруть тебе в коло і гавкають. Якщо це триває довго, то вони просто стоятимуть навколо. Тому краще просто йти і вдавати, що їх нема. Поволі відчепляться.
Пастухи поводять себе по-різному. Деякі дуже класно, совісно відганяють собак, переводять тебе через отару. А буває, щось він там присвиснув і пішов в інший бік, йому все одно, що десять його “алабаїв” скачуть на людину. І це — кожного божого дня. Так, бувало, що кілька днів без собак, але значно частіше — по-декілька разів. Якось я нарахував п’ять таких сутичок.
Чим відрізняються Карпати в Румунії, Україні, Польщі і Словаччині?
— В Південній Румунії гори геть інакші, як у нас. Особливо хребти Фегераш, П’ятра Краюлуй, Бучеджі. Вони — високі, могутні, скелясті. Пятра Краюлуй — це таки зовсім скелі: трохи йдеш, трохи лізеш.
На переході з Південної у Центральну Румунію гори вже більш схожі на українські Карпати. Горби з лісами, вище зони лісу — жереп, луки. Там теж росуть афини, ожини. Гори переважно не дуже високі, але деколи дуже дикі — ні стежки, ні маркера.
Вже північніше, ближче до України, гори знову високі, особливо масив Родна (Родняни). Там дуже красиво, багато озер, води. Родняни трохи скелясті, але й доволі трав’янисті. Вони теж зовсім не схожі на наші Карпати.
Про українські говорити не буду, бо всі знають, всі бачили.
А далі я йшов польсько-словацьким кордоном, пізніше — через Бескиди в Польщі, і в районі Баб’ї Ґури звернув у Словаччину. Польські Бескиди не надто високі й не надто суворі, і не дуже відрізняються від українських гір. У Словаччині найбільше мені запам’ятався масив Мала Фатра. Висотами й протяжністю він приблизно такий, як наш Свидовець, але має геть інакший вигляд.
Що ближче до Братислави, то гори нижчі, але вони теж по-своєму класні. Дуже затишні, мальовничі, навіть коли висоти не перевалюють за тисячу метрів.
Де краще облаштовані туристичні маршрути?
— У Румунських горах є точки, улюблені серед туристів (Фегераш, П’ятра Краюлуй, Родняни), а між ними протяжні масиви, де рідко зустрінеш людей. Але що ті, що інші, переважно добре промарковані.
Де більше туристів, там багато притулків. Є платні недорогі котеджі, де можна переночувати на ліжку, поїсти, помитися, підзарядитися. А є просто схрони: хатинка або купол, де немає нічого. Вони дуже потрібні, бо якщо тебе десь на Фегераші застане буря, то такий схрон може врятувати.
Вони трапляються кожні 10-20 кілометрів, як де. А ті платні притулки зі зручностями є чи не під кожною популярною горою. В Україні такого значно менше. У нас є окремі хати, як-от хата під Грофою, але їх немає як системи, аби можна було постійно на них розраховувати.
Найкраще із цим у Польщі, бо там є розвинена мережа притулків. Навіть у не дуже популярних місцях. Переважно –це солідні кам’яні споруди, часто з електрикою, опаленням, душем, нормальною їдальнею. Там можна переночувати орієнтовно за 45 злотих всередині або за 15 злотих розкинути намет на подвір’ї і скористатися душем, туалетом. Всередині таких ніколи не ночував, але часом розбивав намет на подвір’ї.
У Словаччині теж є щось подібне, але я не побачив системи і притулки не такі класні, як у Польщі. У Словаччині частіше трапляється комерційне житло з цінами 40-50 євро за добу. Доволі дорогі садиби.
А щодо маркерів на маршрутах, то з ними більш-менш все гаразд у всіх чотирьох країнах маршруту.
Як змінювався твій емоційний стан у різні відтинки подорожі?
— На початку було повно ентузіазму, але разом із цим, за перші 10 днів трохи дістало те, що дуже спекотно, не завжди є можливість помитися, організм ще не втягнувся. За кілька тижнів стало легше й тоді я полюбив це життя. Коли йдеш досить довго, то це не так, як вибратися в похід на вихідні чи на тиждень. Ти просто вже так живеш. Намет — твій дім, пальник — твоя кухня. Це життя почало дуже подобатися. Лише іноді надходила “хандра”, ближче до кінця. Мабуть тому, що стало легко і я розслабився. Але це справді лише іноді, а так загалом, то круто було до самого кінця.
Що дала тобі ця подорож як мандрівникові?
— Я відкрив для себе, наскільки це круто — подорожувати соло. Ще колись я подумав: “Ого, та я ж навіть сам ніколи в горах в наметі не ночував”. А потім, коли так склалося, що ми з Арчі розділилися, я думав, що то може бути якось лячно чи тривожно, але ні. Це було дуже “кайфово”.
Я пройшов Карпати ниткою маршруту і побачив, як вони змінюються. Найбільш важливо і цікаво було пройти їх з однієї точки в іншу, побачити, які вони. І як це взагалі — зміряти ногами цей шлях. Мені було цікаво побачити Карпати як щось одне.
Читайте до теми
На кулі через Карпати: повітроплавці встановили рекорд України (ФОТО, ВІДЕО)
Comments are closed.