У 1989 році квартира Надії Стасів-Лук’яненко у Франківську стала штабом Української Гельсинської спілки (УГС). Тут збиралися політв’язні, молоді патріоти, просто цікаві франківці та навіть заслані провокатори.
Тут організовувалися різні акції, шилися прапори й готували у народні депутати Левка Лук’яненка. Творилась демократична історія Франківська, а ще – її особиста історія, пише Репортер.
Знали, хто чим дихає
Вже багато років Надія Лук’яненко живе у невеликому селі під Києвом. Переїхала туди з Франківська влітку 1990 року, бо Левко Лук’яненко дуже просив. Але про це далі.
У телефонній слухавці бадьорий голос. Пані Надія розповідає про те, що відбувалось на Прикарпатті за два роки до Незалежності.
Родом вона з патріотичного села Дубівці Галицького району. У 1940-х там було дуже багато вивезених та арештованих. Її стрийка Петра Озарка розстріляли у 1944 році у криївці в селі Тумир Галицького району. З ним ще був один повстанець.
«І це все відклало відбиток на наші погляди. У родині ми завжди говорили на патріотичні теми, – говорить пані Надія. – Мій брат Олег Озарко у 1973 році був засуджений за читання книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Засудили на два роки за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував у каменоломнях у Сокирянах Чернівецької області. Я їздила до нього на суд, потім на суд Богдана Ребрика. Коли верталась з тих судів, була така натхненна їхньою сміливістю, що в автобусі голосно розказувала про все. А всі просто мовчали».
Якось у січні 1989 року Надія верталась з Франківська потягом разом з односельчанкою Катериною Савчук. Та відбула заслання у Сибіру. З потягу жінки йшли пішки полем і говорили.
До теми: Тисяча добровольців. Як 30 років тому франківські рухівці та армійці готові були стати проти танків (ФОТО)
«Ми знали одне одного, які в кого погляди, тож вона мене запитала, чи не хочу я увійти в УГС, – пригадує Надія Лук’яненко. – Я відповіла, чому б ні, бо чула про спілку, але мало про неї знала, тож хотіла почути більше».
Надія мала прийти наступного дня, у понеділок, до квартири на Павлика Морозова, 15 (нині вулиця Озаркевича). Там жила Оксана Попович, яка була двічі арештована та пройшла радянські табори.
«У тій квартирі була вона, Катерина Савчук, Петро Марусин (тоді голова обласної організації УГС) і з ним ще двоє чоловіків з Бурштина, – пригадує пані Надія. – Мені було дуже цікаво їх слухати. Розказували, чим вони займаються, що УГС заснована на базі Української Гельсинської групи, утвореної ще 1976 року. За основу ставила права людини».
Після зібрання Надія запропонувала збиратися у неї вдома, адже її квартира була значно більше і жила вона сама. Старша донька вийшла заміж і мала своє житло, а молодша тоді вчилась у Києві.
Прапор сам не буде
Тож потім збиралися в її помешканні на Мічуріна, 5 (нині вулиця Симиренка). Згодом вона стала секретарем УГС. Каже, під час «перебудови» дихати стало трохи вільніше. Згадує, як з 1986 року з товаришами ходили колядувати до своїх – від хати до хати. Влаштовували творчі вечори в її помешканні, завжди починали з пісні на слова Шевченка «За байраком байрак». Але у 1989 році ті вечори були вже не такими творчими.
«Нам було мало того, і я тоді писала листівки, клеїла їх на зупинки, на дерева, запрошувала охочих на зустрічі УГС, – згадує Надія Лук’яненко. – Вказувала адресу, свій телефон. І справді, до нас пішли люди. В той час у Франківську організовувалися й інші демократично налаштовані спільноти, зокрема, науково-культурне товариство «Рух», товариство української мови тощо. Але наша УГС була радикальнішою. Приходили активніші, сміливіші. Приїздили з Бурштина, Богородчан, Коломиї, Надвірної. Ми теж почали їздити та організовувати спілки по районах».
Працювала вона тоді начальницею цеху на швейній фабриці. Директор підприємства й секретар парторганізації знали, хто збирається в її квартирі. Нічого не говорили. Правда кілька разів викликали у профспілку, мовляв, що вони носяться з синьо-жовтим прапором? Казали, що зараз ще не час.
«Е, ні, кажу. Прапор сам по собі не буде. Якщо ми з ним зараз не будемо ходити, то він ніколи не буде», – переповідає пані Надія.
Також про зібрання знали у КГБ, бо слідкували, засилали провокаторів.
«Один студент з медінституту – Мирон – кілька разів наголошував, що нам потрібна зброя, – каже Надія Лук’яненко. – А ми знали, як тільки спіймають на зброї, – одразу засудять. Наш шлях був демократичний. Одного разу йшла з роботи, то мене перестрів високий кремезний чоловік і каже: «А Мічуріна тут вулиця?». Я сказала, що так, і він мабуть до мене. Розказав, що приїхав з Чернівецької області, хоче поспілкуватися. Я йому все розповіла про УГС, що ми ставимо за мету демократизацію суспільства, вивчаємо історичні факти, дані про злочинну суть комуністів. Розмовляла спокійно, абсолютно не криючись. Він розвернувся та пішов. Думаю, це був хтось з органів, якийсь керівник».
Ще на її квартирі готувалися до акції у Воскресінцях. Нагадаємо, що 14 травня 1989 року там під час відкриття пам’ятника Шевченку вперше в області привселюдно підняли український прапор. Його вночі напередодні шила пані Надія.
До теми: Спецоперація на Коломийщині та відлуння ратуші. Як на Прикарпатті піднімали перші прапори (ФОТО)
Того ж року на Зелені свята готували акцію з вшанування Січових стрільців у Франківську.
«Роман Круцик і Орест Смицнюк мали знайти дерев’яний хрест і закопати, – згадує пані Надія. – У тій акції багато долучилась церква, приїхали великі групи зі Львова. Йшли колоною з вокзалу, а там вже стояли омонівці з палицями. Нас не зупиняли. То була найбільша акція 1989 року».
Дурний не знає, що він дурний…
Також у квартирі пані Надії збиралися й під час виборчої кампанії Левка Лук’яненка. Балотувався до Верховної Ради від Франківська.
Розказує, що вперше він приїхав сюди у листопаді 1989 як голова виконкому УГС. Збиралися у будинку на Парковій. Надію запросили на збори, але та спізнилась через роботу.
«Заходжу, дивлюся, сидить чоловік, вже старший, і щось розказує, – пригадує вона. – Представили, що це Лук’яненко. Я його раніше чула на першому з’їзді «Руху» в Києві. А тут вже побачила. Говорив, що буде балотуватися від нас, мовляв, як ми дивимося на це? Підтримали, сказали, що будемо працювати».
Вибори Левко Лук’яненко виграв з результатом 54 %. Це було 4 березня 1990 року.
За словами пані Надії, тоді на Прикарпатті було 12 кандидатів і лише один від компартії, а решта – від демократичних сил.
Під час кампанії Лук’яненко приїздив на зустрічі з виборцями, які завжди були цікавими. Виступав на шкірзаводі, швейній фабриці, у клубі залізничників, у будинку політосвіти, у кінотеатрі «Космос», на заводі «Позитрон». Всюди його супроводжувала пані Надія.
«На шкірзаводі виступає, каже: «окупація», «окупанти», «Україна має бути незалежною», що він відсидів 27 років, що перший раз був засуджений до розстрілу, – пригадує Надія Лук’яненко. – І тут піднімається юристка заводу і питає його російською, чи він не збожеволів. А Левко спокійно їй відповідає: «Дурний не знає, що він дурний, це люди можуть сказати». І всі зааплодували, бо відповідь була коректна та правильна. Та юристка не могла собі уявити, що все, що він розказав – правда. Ще одна зустріч була у будинку політосвіти. Там його спитали, як він ставиться до Леніна, як до генія? «Геніальний злочинець», – відповів Лук’яненко».
Пані Надія каже, що тоді до Франківська він завжди приїздив якийсь сумний. Тільки вийшов з тюрми. То вона з друзями намагалася огорнути його турботою, хоч краще одягнути. Вибрали йому костюм, сорочки. Жартували, що це їхній внесок у депутата.
Цю людину лишати не можна
Вже після виборів Надія зустрілась з Левком на Закарпатті – у Хусті, в день вшанування битви на Красному полі. У 1939 році там був бій між підрозділами Карпатської України та угорськими військами.
«Підійшов до мене, запитав, як справи, – розповідає Надія Лук’яненко. – Після того він часто дзвонив мені на роботу. Мене розшукували по фабриці – Київ викликає! Давав завдання, я їх виконувала, розказувала про те, що робиться в місті. А як їхала до Києва з моделями чи на ярмарки з фурнітури, то бачилися з ним. Раз спитав, чи не хотіла б я переїхати до Києва, бо хоче, аби я була поруч. Ми завжди говорили на «Ви». Я ніколи не думала, що можу стати його дружиною».
А 1 вересня 1990 року вони розписалися. Надія звільнилася з роботи та переїхала в село під Києвом. Разом прожили 28 років. Три роки тому Левка Лук’яненка не стало.
«Не можу сказати, що це одразу була любов або якась дуже вигідна ситуація для мене, бо я добре жила і у Франківську, – каже пані Надія. – Я була одержима його патріотизмом. Найбільше боялася залишити його, бо бачила, що цей чоловік геть не практичний у житті. Його ідеї, його робота на благо країни займала весь його час. Побут його майже не цікавив. Не цікавило, що він їсть, що буде їсти завтра, як він одягнений. Я просто побачила, що цю людину не можна залишати саму. Біля нього треба більше тепла, створити умови для нормальної роботи. У нас був тандем. Він працював, а я допомагала. І ми прожили дуже цікаве, культурне та спокійне життя – в такий буремний час».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.