У селі Красноїлля Верховинського району з 1993 року діє стаціонар для постійного проживання людей похилого віку. Місцеві називають просто – будинок для перестарілих. Тут через різні життєві ситуації знайшли притулок понад 20 бабусь і дідусів. Хтось лишився сам і потребує догляду, а когось вижили діти, онуки…
Коли рятують телекамери
Красноїлля – це приблизно 20 км від райцентру. Кажуть, тут колись росла якась особлива ялиця – «красно» – чи то червона, чи то дуже красива. Саме тут, серед гір, у великому двоповерховому будинку знаходять притулок самотні люди.
Дім розташувався попри дорогу, майже на початку села. За ялицями, у садку, під горами. Краса, правда. З дороги видно велику терасу, на якій сидить багато жіночок у кольорових хустинах і дідусі, що підпираються куштурами й затягують цигарковий дим. Трохи дивуються чужим, але не питають, звідки, хто, лиш посміхаються. Відвідувачі тут не часті, тому раді всім. Ніби надіються, що прийшли до них. Так – ми прийшли до них.
Ганна Демидюк проводить екскурсію закладом. Вона тут відпрацювала роки бухгалтером, потім завідуючою, а зараз – директор територіального центру. Як вертається з роботи з Верховини, то завжди найперше повертає сюди. Без перебільшення – щиро переживає за притулок і його мешканців. Каже, у районі є 370 самотніх людей. Тих, хто потребує постійної сторонньої допомоги, направляють у Красноїлля. Більшість мешканців будинку, говорить пані Ганна, у них і доживають свого віку.
Зараз тут мешкає 21 людина. Хто не конфліктний, то живуть по двоє у кімнатах, а вередливі – по одному. «Люди звикли жити самі у своїй хаті й тут їх уже не перевчиш», – говорить Ганна Демидюк. Також розповідає, що заклад уже не раз намагалися закрити, мовляв, пригляділи землю. Приходили різні люди, замки на дверях ламали. Тоді пані Ганна телефонувала потрібним людям, приїхала підмога з телекамерою – обійшлося.
«Потім знову хотіли продати, то помогла одна жіночка з Кабміну, – розказує Ганна Демидюк. – Її бабця у нас жила. Жінка не могла у Київ її забрати, то влаштувала до нас. Дякуючи їй, тоді нас також лишили у спокої».
Господарські будні
З усіх мешканців будинку стягують 75 % пенсії на харчування, медикаменти та різні речі, які потрібні стареньким. Держава платить за світло і дрова. І все.
Також у будинку живе чоловік, родичі якого далеко, не можуть за ним доглядати, то оформили його сюди. Для тих, у кого є рідні, послуги платні. Місяць у центрі обходиться у 1600-1700 грн. на все про все.
Тут є шість санітарок, медсестри, кухарі. Вони всіляко допомагають стареньким. Завідуюча Богдана Маротчак каже, в них не буває, що хтось робить лиш якусь одну роботу – кожен допомагає усім. Працівники навіть тримають свиню. На зиму заколюють, коптять ребра, закривають тушонки. Їздять на базар, закуповують огірки, помідори, роблять закрутки – тобто викручуються як можуть.
Вдома краще не завжди
Стукаємо в кімнату до Григорія Літвицького. Чоловік родом з Вінниччини, одружився у Коломиї, потім дружина вигнала. Перебивався, де міг, нарешті потрапив до верховинського кризового центру, а звідти його направили сюди. Пан Григорій каже, що як сюди зайшов, то одразу відчув себе вдома.
У нього в кімнаті дуже охайно. За словами завідуючої, дідусь навіть свариться на персонал, аби роззувалися, коли заходять до його кімнати.
Чоловік радий гостям, показує свої скромні апартаменти. Каже, тут колись був склад, то він помагав ремонт робити і вже потім тут оселився.
82-річна Олена Дронійчук у кімнаті живе одна. Сказати, що у неї там ідеальна чистота, – нічого не сказати. Прибирає щодня сама, нікому не дозволяє, бо все одно зроблять не за її смаком. У неї підлога аж блищить, все навколо вишито, вигладжено, вибілено, ще й накрохмалено.
«Що вам буду казати, добре тут, – говорить бабця, – але вдома ліпше. Як ми з чоловіком ґаздували! Всьо мали, лише дітей не було. Потім він помер, а я лишилася сама».
За словами Ганни Демидюк, тут – що не людина, що тяжка доля. Розказує про пана Михайла, той має і дружину, і сина. Але син у тюрмі, а жінка сильно п’є. Коли вона буває твереза, то пан Михайло вертається додому.
Марія Сливчук – з Красноїїлля. Жила з онуком, але той любить вживати алкоголь, тому втекла від нього до притулку.
Василь Маковійчук – тутешній старожил. Чоловік відрізняється від інших мешканців закладу, дуже вже діловий, як начальник. Тут його жартома називають завгоспом. Змалку лишився сиротою, скитався по інтернатах, поки не прийшов сюди. Помагає, дивиться, що де зробити, підказує. Усе щось хоче пристарати – дійсно, як до власного дому.
Живуть у будинку дуже цікаві бабуся й дідусь – подружжя. Бабці 83, а її чоловіку – 67. Бабця, кажуть, страшенно ревнива. А дідок ще такий, що любить позачіпатися, до танцю взяти, а бабка вже й із ціпком біжить і б’є, але не діда. Старенькі опинилися тут, бо їх вижили з хати приймаки.
І сльози, і сміх
На першому поверсі закладу є кімната-капличка. Вся застелена рушниками, завішана образами, заставлена штучними квітами. Раз на два тижні приїздить священик, відправляє службу. Тут не рідко й читають над покійниками. Коли похорон, то буває, родичі забирають тіло, а як нема кому, то працівники ховають самі.
«Була у нас історія, то згадуємо зі сміхом і сльозами, – розказує пані Ганна. – Померла бабка з Білоберізки, мала ще якихось родичів, то завідуюча зідзвонилася з ними, аби приїхали поховали. А вони то їдуть, то не їдуть. А тіло у каплиці. Ми, довго не думаючи, замовили яму, купили труну і все, що треба до похорону, дяк псалтир відчитав. Я ще у сільраду дзвонила, що як дасть тим родичам бабчину землю, то не лишу голову в спокої. І вже мав прийти священик ховати, і тут вони дзвонять, що їдуть забирати. Приїхали. Малою машиною. Так вони ту труну зверху на багажник поставили і везли аж у Розтоки. Отакий сумний сміх…».
Виходимо на вулицю, на терасу. Краєвид – неймовірний. Димлять гори, світить сонце. Тут на лавочках вже по своїх місцях порозсідалися старенькі. Ще й старий облізлий кіт біля них.
«Як вам тут живеться?», – питаю. «Та отак, як бачите, – каже один дідусь. – Сидимо, відпочиваємо, бо в молодості так наробилися, що он що собі заробили».
Інколи працівники закладу вмикають стареньким великий магнітофон, що чути на всі гори. Кажуть, дуже люблять слухати покійного верховинського музиканта Романа Кумлика та згадувати, як то було колись.
Comments are closed.