Командир окремого гранатометного взводу 28-ї бригади, один із чотирьох синів родини з Франківщини, був… заарештований за те, що ходив на Майдан, бо служив тоді хлопчина в Головному управлінні розвідки МО України.
Там, де зараз розташований підрозділ, в якому служить Василь, в бліндажах неподалік Красногорівки Донецької області немає телефонного зв’язку. Тому домовитися про зустріч, навіть коротеньку, Василю важко. Волонтери, які везуть йому допомогу, також в прямому сенсі слова витягають хлопчину з позицій через інших бійців, пише Цензор.
Мені просто пощастило, що командир взводу мав нараду в штабі батальйону, тому нам і вдалося зустрітися. Половину нашої розмови Василь відверто відігрівався у машині. Договоривши, ми підвезли Василя максимально близько до позицій, де він зараз несе службу. В темряву і морозну ніч хлопчина пішов повз хрести і надгробки – через величенький цвинтар. І лякало не це, а те, що за цим бійцем, як за тисячею наших військових, з околиць окупованого Донецька пильнують живі вороги.
“НАША РОДИНА НЕ ЗНАЛА, ЩО СТЬОПА ВОЮЄ, ДОКИ ЙОГО НЕ ВБИЛИ”
-Нас у родині четверо синів. Я народився другим. У мене між старшим братом і третім, Степаном, по два роки різниці. Ваня наймолодший, він з’явився на світ через сім років після Стьопи.
-Хто першим з вашої родини пішов на війну?
-Наскільки я знаю, Стьопа потрапив в Іловайськ. Поки я доїхав в Донецьку область, він вже з оточення виходив. У серпні, числа двадцятого, я був у Дебальцевому. Саме туди відправили 25-ий батальйон “Київська Русь” після формування. Наша родина не знала, що Стьопа воює, доки його не вбили… Останній раз брат мені зателефонував в мій день народження, перед своєю смертю, 22 вересня…
-Хто сповістив вам, що Степан загинув?
– Спочатку подзвонили мамі. У мене телефон був виключений, під Дебальцевим вже постійно велися серйозні обстріли, я не міг відповідати на дзвінки, бо ми корегували вогонь 128-ої бригади. Коли наступного дня включив телефон, побачив сорок чи більше пропущених дзвінків. Набрав маму. Вона мені і сказала, що Стьопу вбили. Потім мене набрав координатор з ДУКу з Дніпра, він сказав, що брат підірвався в Пісках. Коли ми відкрили домовину, було зрозуміло, що стався підрив, бо тіло брата було в опіках… Коли я склав хронологію, зрозумів, що хлопців спочатку обстріляли з кулемета. Намагаючись сховатися від куль, вони з’їхали в кювет і потрапили на міну…
-Брат, як і ти, був на Майдані…
-Так. Він приїхав в середині грудня. А я був свідком усіх подій з самого початку. В той час якраз служив в Києві, у Головному управлінні розвідки… Коли все починалося, мені подзвонив батько, сказав: там щось буде. Я пішов подивитися, побачив зовсім молодих людей. Першим, з ким я познайомився на Майдані, був Устим Голоднюк, той самий хлопчина зі Збаража, якого снайпер застрелив 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській. Це він був в голубому шоломі миротворця… 29 листопада ми разом з Устимом стояли біля пам’ятника засновникам Києва. Нас обох там і побили. Його винесли звідти з розбитою головою. І мене також, побитого, викинули з епіцентру і лишили. Я сам дійшов до швидкої. Мені зламали два ребра. Голову я прикрив руками, згрупувався. Тому саме ліву руку мені натовкли так, що на ній ще довго білого місця не було – вся в гематомах. Я її стиснути не міг. Устима я побачив, коли йому в швидкій надавали допомогу. Він пізніше навіть не пам’ятав, що ми з ним знайшлися у медиків. Кожного дня ми з ним зізвонювалися, домовлялися, де зустрінемося, коли я прийду після служби, він розповідав мені, яка на Майдані ситуація.
Якось Устим познайомив мене з своїм батьком. Той якраз приїхав в столицю, відігрівався біля бочки з правого боку від стели. Устим йому сказав: “Це Вася. Нас разом побили 29 числа”. Він на мене подивився: “Ребра загояться. Все буде добре”. І ми кожний пішли по своїх справах. А вже коли я опинився на війні, Володимир почав мені допомагати, хоча я намагався ніколи нікого ні про що не просити. В день виходу з Дебальцевого ми постійно з ним говорили. Він страшенно переживав за мене, набирав постійно, питав, де я, що зі мною. Коли я їду додому, намагаюся до нього заїхати. І це завжди як сніг на голову. Якось мені відкрила бабуся Устима із словами: “Мені якраз Устим наснився. Каже: “Я ж прийшов”. І тут ти стукаєш”…
“ВИРІШИВ ПІТИ В БРИГАДУ, ЯКА ДИСЛОКУЄТЬСЯ В ОДЕСІ. ШУМ МОРЯ ХОТІВ ПОСЛУХАТИ”
-Чому ти ходив на Майдан? Ти ж міг отримати наказ і опинитися з того боку барикад, стати проти мітингувальників? – питаю Василя.
-Майдан же був аполітичним. А конституція захищає моє право після служби робити те, що я вважаю за потрібне. І мене хвилювало те, що там відбувалося. Я, як і інші мітингувальники, був проти союзу з Росією. Я за незалежність нашої країни, за можливість висловлювати свої думки. Але моя поведінка не схвалювалася. І мене… заарештували. Сталося це 13 лютого. 18-го числа в терміновому порядку мене вивезли в Рівне. Тому я не потрапив на Інститутську, мене не було поряд з Устимом…
-Стьопа також активно брав участь у подіях Майдану?
-Мені тоді було 19 років, а йому 17. Він приїхав після штовханини на Хрещатику в середині грудня. Тоді зібралося багато людей з Тернополя. Він також примчав, був гарно озброєний, мав кийка. Я знав, що він десь є, ми бачилися пару разів. Але кожний був зайнятий своїми справами. Стьопа відразу доєднався до бійців “Правого сектору”, жив з ними в будівлі профспілок на п’ятому поверсі. Він навіть на іспити не поїхав вчасно. Додому поїхав якраз перед розстрілами.
Після мого арешту я не міг ні з ким спілкуватися, бо у мене телефон забрали. Мене терміново перевели в ГУР в Рівному. До речі, у мене на службі був друг, його батько мав велику посаду в СБУ, то я його “завербував” на Майдан. Потім він втік у “Правий сектор”. Його заднім числом звільнили із ГУР. Перед оточенням Дебальцевого він оформився в мій батальйон, де і я тоді служив, – 25-ий батальйон “Київська Русь”.
Читайте також: Оксана змінює світ. Відома журналістка з Франківська відкрила благодійну онлайн-школу
Коли почався Крим, я написав один рапорт, вимагаючи, щоб мене перекинули на кордон з півостровом. Потім війна почалася в Донецьку, Луганську, Слов’янську… Коли я написав третій рапорт, мені сказали: ще один напишеш – звільнимо. “Добре”, – відповів я. В ті дні якраз почала працювати гаряча лінія міністерства оборони. Я зателефонував туди і сказав: “Чого це мене не відправляють на війну?” Впродовж тижня знайшли добровольчий батальйон, який вирушав із тренувального табору “Десна” на Донбас. Це якраз була “Київська Русь”. Через десять днів я нарешті був на війні.
-І потрапив в оточення…
-З якого вийшов в ніч з 15 на 16 лютого. 8 числа вночі ми отримали інформацію, що прорвалася диверсійна група ворогів до Новогригорівки. Їх ніяк не могли вибити з двоповерхового будинку, який вони зайняли. Наш арт-розвідник Зелений зібрав всю інформацію. Він бачив як один туди пробіг, потім ще один. Таким чином вони потроху накопичували боєприпаси у тому будиночку. Зелений мене спитав: “Добре бачиш вночі? Тоді поїхали в штаб на Хрест, аби доповісти всю ситуацію”. Примчали туди, а там нікого немає, тільки черговий офіцер. Доповіли, що ми спостерігаємо. Попередили: якщо вночі не виб’ємо цю групу, буде оточення. Зеленого я залишив в штабі 25-го батальйону, щоб він корегував вогонь ззовні. Він попереджав мене: “Якщо ситуація затягнеться, ви не виїдете звідти завтра-післязавтра, через три доби будете виходити пішки, машинами це зробити просто не дадуть”.
До теми: Формула крові. Калушанин Ілля Тітко написав книгу про війну, аби вона допомогла ще комусь (ФОТО)
Я поїхав назад. Світало. В Логвиновому переді мною запустили освітлювальну ракету – може чекали більшу машину чи колону техніки. Побачили, що їде лише джипчик, і пропустили. Я передав слова Зеленого, що о шостій ранку потрібно обстріляти конкретні цілі. В 7 ранку мені дзвонять з 54-ої бригади: “Що ви там, в оточенні?” Та яке оточення, я ж тільки-но заїхав у підрозділ. “Та все, – мені пояснюють, – щойно розбили колону 128-ої бригади, яка намагалася ввійти”. Я бігом у наш штаб – туди вже також передали цю інформацію…
До 13-го числа ми просиділи на своїх позиціях, а потім нас зібрали: треба виходити. Ми мали іти двома групами на Новогригорівку. На три дні розбили путь, визначили три точки збору. Коли ми пішли, зв’язку вже не було, бо провода перебило. В першу ж ніч ворожий міномет розбив нас на дві групи, які пішли різними шляхами. Група, в якій був я, рухалася в напрямку Новогригорівки. Там наче знаходився 40-ий батальйон. 79-а бригада двома БТРами заїхала і зайняла оборону в підземному переїзді. Ми рухалися групою до Новогригорівки, побачили що рухається техніка назустріч нам. “Зараз побачать нас і розстріляють”, – єдина думка була, бо розумів, що не важливо чиї їдуть БТРи, це наша чи ворожа броня. Я як стояв, так впав – і завмер. Лежав сумкою до дороги. Думав, якщо почнуть стріляти, хоч спочатку в сумку влучать. Проїхали ті БТРи. Ми ще почекали. Пішли далі.
Читайте: Кислота, ніж, терпіння. Як франківські музейники рятують архіви УПА (ФОТО)
В Новогригорівці стояв батальйон “Кривбас”. У них ми відсиділися до ранку. Через добу нам вдалося вийти на бійця нашого батальйону з позивним Маклауд – він залишався в оточенні, як і Анатолій Адамовський. Вони навіть в оточенні намагалися відбити вулиці міста! Відчайдухи! З 14 на 15 лютого ще одна наша колона проскочила з-під Дебальцевого. З Поляни також вийшла колона 128-ої бригади.
Приїхав газон – щоб нас вивезти. Ми знали, що дорогу на Новогригорівку вже перекрили. Коли ми були в безпечному місці, дізналися, що після нашого переміщення “Кривбас” прийняв бій, у них на рахунку було шість вбитих сепарів. Але один наш десантник загинув.
Читайте також: Розвідник «Горіх». Йосип Курліщук з Косівщини починав у 14 років зв’язковим УПА (ФОТО)
Колона почала вихід з Поляни приблизно о 22.00. В колоні було два БТРи, бензовози, два КаМАЗи. Проїхавши Новогригорівку, колона збилась з дороги, змушені були розвертати її та їхати в іншу сторону. Колону обстрілювали двічі. В селі Нижньолозова колона потрапила в засідку. По всій довжині дороги стояли керовані фугаси і в один момент вся колона почала вибухати. Мене зачепило уламком від ВОГа, БТР підірвався двічі. З нашого БТРа вийшло семеро чоловік. В десантному відсіку БТРа вивозили “300-тих”. Всі вони загинули, коли БТР підірвався… А ми ішли пішки. Мороз був сильний. Але це краще, ніж якби було болото. Якраз землю притрусив сніг, а ми були в маскхалатах, завдяки чому стали не такі помітні. Там я зачепив розтяжку, а вона, на щастя, не зірвалася. Чи, ставлячи її, вусики роздьорнули, але не поміняли чеку. Не знаю. Старшина 101-ої бригади притримав її. Через три години ми вийшли до 30-ої бригади. Звідти нас на Луганське вже забрали “таблеткою”, а потім швидкою всіх відвезли в Бахмут. Потім з Адамовським вийшли ще семеро бійців нашого батальйону. Вони ще пораненого з собою забрали…
До серпня 2015 року я залишався в батальйоні, а потім пішов вчитися в академію. Чотири роки присвятив навчанню, після чого потрапив у 28-му бригаду. У мене був хороший рейтинг .Тому мав можливість обирати місце служби. І вирішив піти в бригаду, яка дислокується в Одесі. Шум моря хотів послухати. І не помилився. В ППД бригади – сто метрів і море.
-Але ж чи є час насолоджуватися морем в ППД? Ось зараз ми зустрічаємося в Донецькій області…
– А ми – лицарі зимового походу, взимку постійно на війні. Влітку повернемося знову до моря.
Більше читайте за посиланням.
