У ці дні і, що не менш важливо, ночі ми увійшли вже всьоме. Іноді й не віриться, що це відбувалося з нами. Цікаво, як воно тим, котрі стояли там до останнього і не загинули. Віриться їм чи не віриться.
Тим, котрі загинули, зрозуміло як, пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.
18 лютого в Києві закінчилося дивне вдаване перемир’я й відновилося протистояння – як багато хто передчував, остаточне. Свої дії силовики назвали операцією «Бумеранг», хоча природнішою для них була б яка-небудь «Атвєтка». Вони заманили великі юрби протестувальників, переважно учасників т. зв. мирного наступу, не захищених навіть дерев’яними щитами й бодай якимись пластиковими шоломами, серед них і жінок, на підступи до парламенту, а відтак контратакували великими силами і з різних напрямків, вулицями Грушевського, Інститутською та прилеглими провулками. Вже пополудні вони підійшли впритул до Майдану, змітаючи на своєму шляху барикади і добиваючи поранених. Остання функція, добивання, більшою мірою покладалася на бандитню, свого часу мило прозвану тітушками. До шостої вечора Майдан було затиснуто в задушливе щільне кільце. Протягом найближчих годин мало статися найгірше – цілковитий його розгром.
О сьомій ми відкрили виставу хвилиною мовчання. Ми були не там. Не в Києві, а у Фра, на сцені лялькового.
Читайте також: Юрій Андрухович: Ми так любили Хуліо
Штурм розпочався о восьмій з хвилинами. Ми саме виконували останню строфу Антоничевого вірша «Сурми останнього дня». Останню строфу останнього дня. На всю залу ми були єдині, хто ще не знав: почалося. Коли невдовзі наше дійство закінчилося, глядачі підвелись і зааплодували з якимось особливим надривом. Ніби також востаннє. Периметр Майдану в цю мить уже горів. Це була остання надія його захисників – непролазна димова завіса зі спалюваних автомобільних шин, деревини, ганчір’я та всього, що трапляло під руку. Той вогонь був розпачем.
А ще тієї ж ночі я бачив інший вогонь, і він був вогнем відплати: в моєму місті горіла будівля есбеу. Вона ж – будівля кагебе. Вона ж – будівля ґестапо. Я вирішив, що навіть заради цього видовища варто було дожити до такої розпачливої ночі.
Київський Майдан якимось дивом її вистояв.
До теми: Юрій Андрухович: На дні
Наступного дня було, як і нині, 19-те, й ми згідно із планом повинні були зіграти ту ж виставу в Тернополі. Перед мостом на Дністрі в Нижневі з’явився імпровізований блокпост: місцеві хлопці, озброєні дрючками і, мабуть, вилами, стерегли, щоб жоден підрозділ силовиків не прорвався на Київ зі заходу. Вони лягли б їм під колеса, я не маю жодного сумніву. Така в ті дні це була країна, такий це був народ.
Тому поруч із нами неслися в київському напрямку – хто чим міг, переважно автобусами – повсталі люди. Деякі саме в ті дні зібралися на Майдан уперше. Деякі наступного ж дня загинуть.
У Тернополі ми розпочали свою репетицію в «Перемозі», але за якісь пів години змушені були її перервати. Про це попросили наші місцеві технічні помічники. Їм стало відомо, що Бульваром Шевченка невдовзі має рушити процесія з упокореними беркутами. Всі хотіли бачити цей тріумф повсталого люду над ненависною владою. Так в обложених середньовічних містах водили коридорами ганьби вимазаних дьогтем і викачаних у пір’ї полонених ворогів. Я досі не знаю, чи тих тернопільських беркутів таки захопили в полон, а чи вони перейшли на бік революції з власної волі. Мабуть, були й такі, й інші. Їхню сіро-плямовану колону вели центральним бульваром міста. Вони крокували – вже готові до каяття, знезброєні та з непокритими головами. Їхні щити й шоломи стали трофеями. Їхній автобус був увесь обписаний революційними гаслами.
Читайте: Юрій Андрухович: Не троль, а тріль
Мине якісь пів року – і на цю процесію надійде атвєтка з Донецька, якраз на День Незалежності. Але тут не про неї, це майже мимовільний відступ.
Після вистави нам знову аплодували стоячи. Того вечора свічка, запалена у фінальній сцені, не здалася банальною.
Вночі після вистави ми разом із найкращим другом контрабасом запакувалися до потяга Чернівці – Київ, бо наступний спектакль планувався вже у столиці. Але ми так нікуди й не поїхали. Потяг зі станції в Тернополі не вирушав – годину, другу. Підтвердилися чутки про те, що залізничне сполучення заходу країни з Києвом заблоковане. Влада розуміла: Майдан буде безперервно поповнюватися новими повстанцями саме з того напрямку. Галицько-Волинське князівство не без підстав уявлялось їй головним людським ресурсом смуты. Офіційною причиною зупиненого на невизначений час залізничного руху назвали «розмиття колії на дільниці Тетерів – Коростень».
Ми так і позасинали в зупиненому потязі.
Коли на ранок 20 лютого ми висідали з нього все в тому ж Тернополі, вагонний провідник, солідарно на нас поглядаючи, сказав: «Я би ту гадину з Банкової отако би цими своїми руками повісив.»
Слова були дуже злі, але від них мені нестерпно захотілося стиснути того буковинського дядька у вдячних братніх обіймах.
Comments are closed.