Деталі інциденту мені невідомі, але, тричі на день прогулюючись до озера й назад, я починаю думати про зниклих безвісти. Причина саме такого, а не іншого ходу моїх мимовільних думок з’явилася наприкінці минулого тижня.
Того вечора випадкові очевидці нібито бачили чоловіка, який «ішов під воду». О такій порі (була 19:25) уже цілком темно, тому мені важко уявляти, наскільки виразно все проглядалося. Рятувальники на човнах узялися за роботу відразу ж після виклику. Йде шоста доба їхніх пошуків із послідовним обстеженням кожного квадратного метра озерного дна: повільне просування ледь підмерзлою водяною поверхнею й ретельне обмацування баграми того, що внизу. Там десь має бути людина, пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.
Вони нічого не пропустили? Хіба може бути цілковита певність у тому, що отак на дотик відчуєш потопельника? Але ж і водолази вже походили дном – і нічого. Та й ехолокатор же задіювали.
Зниклого немає.
Наближаючись до озера, я щоразу загадую, чи знову побачу здалека човни рятувальників. Швидше за все його вже витягли, бо скільки ж можна, думається мені. Якщо човнів не буде, то його вже значить витягли. Але човни є. І в цьому щось незбагненне.
Читайте також: Юрій Андрухович: Елегія післяноворічного ранку
Втім, є ще один варіант. Наближаючись до озера, я сподіваюся, що от саме зараз, на моїх очах, вони його нарешті знайдуть. Як це виглядатиме? Я стану свідком чого? Якихось вигуків, помахів, сигналів? Зачеплене якимись гаками, ніби взяте на абордаж, бідне тіло знову покажеться денному світлові? І хіба в цьому випадку правильно називати їх рятувальниками? От про що я подумки запитую, наближаючись до озера.
Люди зникають по-різному. Хтось одного разу заходить у ліс і більше не повертається. Хтось зупиняє першу-ліпшу таксівку – і від’їздить нею назавжди. Когось, як і тутешнього озерника, забирає вода, когось успішно заливають бетонним розчином. Є непогані можливості розчинитися чи то в сірчаній, а чи в соляній кислоті. Не кажучи про архаїчні методики з бабаями й циганами, що в них на такий випадок завжди під рукою спеціально пошиті безрозмірні мішки.
Можна піти далі й узагальнити, що існування людини як таке, либонь, і зводиться до завжди одного й того ж: був та й нема. Зник. Вийшов і не прийшов. Або точніше: зайшов і лишився. «До весни не знайдуться», – казали в Якутії про заметених снігами в середзим’я. «До весни» означало до червня-липня.
До теми: Юрій Андрухович: На саме Різдво
Існують офіційні норми, згідно з якими людину ставлять у розшук, а відтак і знімають з нього. Знімають не тому, що людина знайшлась, а тому що навпаки – вже не знайдеться. В кожного з нас є значно більше шансів зникнути, аніж бути знайденим. Наближаючись до озера, я щоразу згадую і про це. Тобто я починаю думати, що от якийсь час вони ще тут поплавають, ці човни з так званими рятувальниками, – ще тиждень, другий, третій, світлові дні ставатимуть довшими, тож і їхні чергування довшатимуть, відтак настане весна, а той, кого вони все шукатимуть, так і не з’явиться. А коли врешті, ближче до літа, з озера спустять усю воду, то виявиться, що його там ніколи й не було. Ну бо не з’їли ж його риби!
І загалом не полишає відчуття абсурдності того, що відбулося й відбувається. Починаючи з версії про сварку з дівчиною і спонтанне самогубство у відповідь. Закінчуючи цим очевидним безсиллям системи, держави, її служб. Усе таке неефективне, ніби в чорній комедії про кретинів біля керма. Усе таке сюрреальне, ніби фільм, накручений претензійним аматором і оголошений шедевром артгаузу: озерна імла, повільне до примарності ковзання рятувально-пошукових човнів Харона, групки спостерігачів на березі. До речі, на якому з них – іще на цьому, чи вже на тому, другому?
Як тут не шукати глибшого сенсу? Метафізичного чи хоч би метафоричного? Не шукати неможливо, але і знайти також.
Читайте: Юрій Андрухович: Шпаціруючи
Певного дня вони перестають обмацувати дно. Просто плавають човнами й дивляться у воду. Очевидно, в розрахунку, що він і сам спливе. Тим часом синоптики обіцяють морози, місцями навіть люті, й озеро от-от замерзне, а підводні течії в ньому тимчасово зупиняться. Тож, якщо він там усе-таки є, то лежатиме ще довго під крижаною товщею, недоторканий і недоторканний, скутий холодом, у нерухомості й очікуванні, ніби льодяний принц. Аж поки не надійде хоч якесь потепління, а з ним іще один шанс на звільнення.
Comments are closed.