Різдвяні традиції на Прикарпатті схожі, але, разом з тим, Бойківщина, Покуття і Гуцульщина мають свої відмінні звичаї. Десь підкидають кутю, десь роблять дідуха, а десь ворожать на заміжжя. Але всюди Різдво – це про родину, тепло і любов, пише Репортер.
Гуцули загадуть добрий рік
Традиції святкування Різдва на Гуцульщині відомі всій Україні. Тут коляда – це велике дійство, до якого довго готуються. Але гучні забави розпочинаються 7 січня, а от день напередодні проводять з родиною. Перед Святвечором треба дотримуватися певних обрядів, щоб привабити щастя й добробут.
«6 січня кожен мав роботу: дорослі накривали на стіл, дід тер мак у макітрі, бабуся щось готувала. А нас малих змушували лізти під стіл, кудкудакати, мекати, щоб удома велося господарство, – розповідає Меланія Строїч, родом з Верховинщини. – Ще бабуся казала дівчаткам носити дрова. Їх треба було взяти, не рахуючи. Коли вкидаєш до пічки, тоді вже рахуєш. Якщо парна кількість, то вийдеш заміж у високосний рік, а як непарна – то в якийсь інший».
Також обов’язкова традиція – обійти худобу перед Святою вечерею.
Це робить чоловік, ґазда. Тваринам дають смачну їжу, трохи куті, а ще – солі до сіна.
«Також у нас колись була традиція перед Святою вечерею вистрілити з рушниці, щоб відлякати злих духів. Звісно, зараз рушниць уже ні в кого немає, тому обходяться петардами. Головне – щоб був гучний звук», – каже Меланія.
Також у Святвечір не можна нічого давати з дому. А ще – не варто робити важку роботу, лише готувати будинок і подвір’я до свят.
На вечерю, як і всюди, готують 12 страв.
Головна традиційно – кутя.
«Готуємо вареники – це обов’язкова, але остання страва, тому що трапеза починається з салатів, риби, – говорить Меланія Строїч. – Готуємо пампушки, узвар, кисіль, салат з грибами, риба копчена, оселедець – залежить від того, хто що любить. Усі страви пісні, не дозволяємо ні сметани, ні яєць».
Під скатертину кладуть ножиці, перев’язані стрічкою (щоб половик не крав кури), часник (на здоров’я), гроші й отаву, яку потім зберігають весь рік. Коли протягом року починається сильна гроза, цю отаву палять, щоб стихія оминала хату. А кутю перед вечерею підкидають до стелі – аби велися бджоли.
Перед тим, як сісти вечеряти, на вікно ставлять тарілку, на яку накидають ложку куті. Її залишають до ранку для померлих душ. Усю їжу теж залишають на ніч – прибирають зі столу аж на Різдво зранку.
«Є ще традиція: після того, як сім’я повечеряє, йти з наїдками до родичів, найближчих сусідів, – каже Меланія. – Колись за традицією багатші несли вечерю до бідних. Зараз уже у всіх є більш-менш все на столі, але залишився такий прояв уваги й любові».
На Святвечір починають ходити по хатах малі колядники.
А дорослі чоловіки вже формують ватаги у день Різдва – в костюмах, з відповідною атрибутикою. Спочатку колядують біля церкви після служби, а потім розходяться по кутах села чи присілках і збирають гроші на церкву. Кожна група колядників має свій кут.
«У нашому куті не ходять, бо у нас небагато хат, а для такої ватаги треба мінімум 12 чоловіків, – розповідає Строїч. – Але можуть подзвонити друзі з іншого кута й закликати до себе. Це справді робота, бо чоловіки йдуть з дому мінімум на тиждень».
Колядникам – як дорослим, так і дітям – дають гроші, сума залежить від того, скільки людей є в гурті. Але зараз діти ходять колядувати уже з меншим ентузіазмом.
«В останні роки поменшало колядників, – говорить жінка. – Зими були важкі, дітям непросто ходити по горбах у заметіль. Нам колись було весело, ми з подругою ходили вдвох вслід за хлопцями – ті не брали до себе. Вже коли стали старші, то з’явилася традиція ходити з друзями колядувати один до одного – просто так, не за гроші. Так ходили цілу ніч. Зараз збираємося рідше, бо у багатьох свої сім’ї, діти».
Бойківські героди
На Бойківщині також зберігають давні традиції. Як розповідає Світлана Павлище з Долинщини, там теж є традиція робити 12 страв, хоч для її сім’ї це було не головним.
«Найважливіша страва – кутя: пшеницю треба було «впихати», тобто очищати. Ми з бабою напередодні йшли до сусідки, бо у неї була ступа. А мак тато тер у макітрі вже перед Святим вечором, – каже пані Світлана. – Після куті основною стравою були пироги – тобто вареники з капустою – і грибна підлива. А ще – пісні голубці з гречки, квасоля, риба, узвар, пампушки…».
Перед тим весь день готувалися до Святої вечері. До першої зірки треба було прибрати в обійсті, хаті, заготувати їжу для худоби. У хаті стелили найкращі хідники. На стіл ставили часник, щоб усі були здорові. Перед Святою вечерею треба обійти всю худобу, постелити собаці в буді, щоб не мерз.
«У нас не було ніяких ворожінь, бо це гріх, – каже Світлана Павлище. – Колись на Святвечір робили дідуха – з вівсяних стопів, бо пшениця у нас не родить. А потім, коли вже було більше малих дітей, то наряджали ялинку».
Як тільки сходила перша зірка, то сідали до столу.
Перед вечерею усі молилися, а господар дому говорив «Дай Боже дочекати наступного року» і ще якісь побажання, залежно від того, що було актуальним для родини: достаток, народження дітей, майбутнє весілля. У сінях на вікні ставили тарілку з кутею для померлих.
«Я малою навіть бігала дивитися – чи не поменшало там куті, – згадує пані Світлана. – На Святвечір з’їжджалася додому вся сім’я, за столом усі колядували. І якщо раптом хтось постукав – обов’язково запрошували до хати. Одного разу ми сіли до вечері, а тут раптом хтось стукає у вікно й колядує. Ми вийшли – а там мамині брати несподівано приїхали. Це було дуже радісно».
Тарілки зі столу після вечері теж ніхто не прибирав.
Ввечері колядувати ходили лише діти. Дорослі збиралися вже наступного дня на Різдво: молодь з акордеоном, родичі й сусіди – на застілля з колядою. Також молоді хлопці збиралися у вертепи, їх називали геродами. Дітям переважно давали на коляду 10-20 копійок, а геродам – цілий рубель, бо вони довго готувалися, робили костюми.
«Поки інші персонажі говорили якісь слова про народження Ісуса, жид і жидівка мали щось вкрасти у хаті. Якусь дурничку, наприклад, одного разу жидівка вкрала у нас нарізані пляцки, які стояли на столі, – розповідає Світлана Павлище. – А ще був чорт: його роль грав високий хлопець, одягнений у все чорне, у кожусі навиворіт. Він говорив слова: «Як не дасте мені горілки, то прийду до вашої дівки!» і стукав вилами. Я малою його дуже боялася».
Хоч у радянські часи було заборонено колядувати, за словами жінки, у них нікого сильно не ганяли. А наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих колядки слухали й по телевізору.
«Уже у 1988-1989 роках ми дивилися львівське телебачення, де транслювали коляду на Різдво. Одного разу в гості приїхала мамина подруга з Києва, то не могла повірити, що по телевізору таке показують», – сміється пані Світлана.
Покуття робить шопку
Василь і Ганна Регуші з Городенківщини роками зберігають традиції Різдва. Вони щороку роблять дідуха і солом’яних павуків. А на Святвечір сходиться велика родина: діти, онуки, правнуки.
Дідуха робить найстарший чоловік у хаті – Василь Регуш. Матеріал заготовляють ще влітку, на жнива. Використовують злакові: жито, пшеницю, льон. Ставлять готовий виріб на покутті, між образами.
«Колись дідуха прикрашали замість ялинки: обмотували стрічками з орнаментами, фольгою, схожою на сусальне золото, робили прикраси з соломи, воску, з літа заготовляли сухоцвіти, – розповідає онука Регушів Наталя Марінова. – Вважається, що на дідуха сідають наші пращури і вечеряють разом з нами. Потім протягом свят дідух втягує в себе всі погані емоції, хвороби. На Стрітення його спалюють, разом з усім, що там назбиралося».
У день 6 січня прибирають у домі, під стіл кладуть сіно – знак того, що Ісус Христос народився у яслах. Ганна Регуш пече три колачі. Її донька робить різдвяні кошики – всередині свічка, ялинка. Все це кладуть на стіл. Також ставлять часник – на здоров’я, а під колачі – гроші, щоб велися в домі. На вечерю роблять 12 пісних страв.во
«Готуємо кутю, запікаємо в духовці цілу рибу, ліпимо вареники з капустою (у нас кажуть – «краплики») і з картоплею, а ще солодкі з маком – їх дуже люблять діти, – розповідає Ганна Регуш. – Робимо грибну підливку. Гриби засолюємо, підпеньки смажимо з оселедцем і цибулею. Шампіньйони маринуємо. Варимо або уху, або борщ і подаємо з пампушками, які поливаємо часником. Варимо узвар з сушених груші, яблука, сливи».
Їжу накладають у покутську кераміку ручної роботи. А вся родина одягає вишиванки.
«У нас є приказка: якщо на Святвечір швидко все зробиш, то цілий рік справлятимешся з усіма роботами, – каже Наталя Марінова. – Як сідаємо за стіл, то спочатку молимось, дідусь перехрестить кутю, поблагословить усіх, клякаємо, говоримо «Отче наш», а тоді вже вечеряємо».
Для померлих ставлять ложку і склянку. Для них же залишають на ніч Святвечірні страви. Після вечері всі ходять колядувати до друзів і сусідів. А діти взагалі починають співати колядки ще з обіду 6 січня. Зранку, десь о 05:00-06:00, йдуть до церкви на Різдвяну службу Божу. А потім уже ходять колядувати – і діти, і молодь, і вертепи, і брати й сестриці з церкви. Колядників часто запрошують до хати на частування.
«Колись діти, які ходили вертепом, готували шопку у вигляді ящика, – розповідає Василь Регуш. – Туди ставили свічку, а вже потім лампочку. Колядники ставали коло вікна, шопку клали на вікно і звідси ґазди дивилися таку маленьку виставу. Тепер уже такого не роблять».
Колись, за словами пана Василя, в селі танці могли робити лише на третій день після Різдва. До того – лише коляда.
А за радянських часів колядки й вертепи забороняли.
Вчителі зі школи ходили і дивилися, щоб учні не йшли колядувати.
«Потім у школі всіх виганяли на лінійку і сварили тих, хто колядував, – говорить Василь Регуш. – Але кортить робити те, що заборонено. Діти любили, щоб їх хтось доганяв, страшив. Розділялися: один біг на одну вулицю, інший – на другу. І там колядують, і там, а перевіряльники не знають, куди бігти. А тепер уже все дозволено – а колядників поменшало».
Авторка: Ольга Романська
Фото: «Репортера», Яреми Проціва та з архівів Наталі Марінової
