В Івано-Франківському краєзнавчому музеї на тимчасовому зберіганні нині знаходиться картина Осипа Сорохтея «Зняття з хреста». Вона має стати окрасою виставки, яку працівники музею планували до 130-річчя від дня народження художника ще навесні.
Проте COVID-19 вніс свої корективи, і виставку в Івано-Франківську перенесли на невизначений час, пише Укрінформ.
ЗАМОВЛЕННЯ ЦЕРКВИ
«Цей твір є знаковим для нашого міста та його історії. Він може стати символом Івано-Франківська, і його можна сміливо показати в Парижі, Празі, Флоренції, та будь-де у світі. Бо ця картина – світовий шедевр, який свого часу написав «золотий» художник України Осип Сорохтей». – З такими словами завідувач відділу реставрації Івано-Франківського краєзнавчого музею та один із організаторів виставки Валерій Твердохліб підводить нас до двометрового полотна «Зняття з хреста».
За його словами, картина «Зняття з хреста» нещодавно повернулася з експозиції у львівському Палаці Лозинського, де вшанували пам’ять про Осипа Сорохтея з нагоди 130-річчя від дня його народження. Картину змогли там показати завдяки добрій на це волі Катедрального Собору Святого Воскресіння УГКЦ в Івано-Франківську. Саме тут її зберігають кілька десятиліть. А точніше – з 1935 року, коли полотно було створене на замовлення єпископа Станиславівського (Станіславів – колишня назва Івано-Франківська – авт.) УГКЦ Григорія Хомишина.
Скільки часу працював над картиною художник та який гонорар він тоді отримав від духовенства, залишається невідомим. Як і те, чому церква замовила сакральний твір митцю, якого вважали віртуозним графіком та карикатуристом і який рідко звертався до олійного живопису.
«Очевидно, церква хотіла отримати прекрасну картину. Адже Сорохтей отримав чудову освіту в Кракові. Твір написаний у дусі експресіонізму – стилі, який вимагає від художника все пропустити крізь себе, віднайти гостроту теми, особливі форми передачі. В деяких моментах тут присутнє спрощення, немає реалізму, а більше домінують символізм, драма, характер. На полотні ми бачимо умиротвореного Христа, який знаходиться поряд з людьми», – розповідає Валерій Твердохліб.
Він зачитує бачення мистецтвознавця Івана Дудича: “Центральний образ «Зняття з хреста» увібрав у собі звучність фрескового колориту Джотто, трагічну режисуру Караваджо, пієтет Ель Греко, динаміку кубофутуризму та непідробну іскристу критичність Сорохтея». І додає, що таке порівняння більш ніж красномовно характеризує монументальну ікону Сорохтея.
На картині домінують червоний та зелений кольори на темному тлі. Додаткові елементи мають символічне наповнення. Лише один ліхтар освітлює усю трагічну сцену смерті Христа і дає можливість роздивитись обличчя тих, хто поряд із Ним. Якщо придивитись до обличчя чоловіка, який тримає цей ліхтар, то в ньому можна упізнати самого художника.
«Ліхтар тримає сам автор картини. Так, це автопортрет Осипа Сорохтея», –стверджує Твердохліб.
Хоча із цим згодні не всі.
ШАРЖІ ТРАГІЧНОГО МИТЦЯ
«Його вважають найтрагічнішим галицьким митцем ХХ століття… За невизнаність таланту, за те, що не був популярним, за те, що був забутим, за те, що був бідним, за те, що був самітником, за те, що потерпав від нерозуміння і переслідувань…», – пише Тарас Прохасько у своїй статті «Щастя Осипа Сорохтея».
Водночас автор переконаний, що трагізм більше стосується «колишніх і теперішніх мешканців цього міста», які не могли свого часу збагнути талант Сорохтея, але сам художник був по-справжньому щасливим.
«А він не міг не бути щасливим, бо зумів прожити гідне і цікаве життя так, як вдавалося мало кому, – цілком вільно, відповідно до своїх розумінь, смаків, любові й таланту», – переконаний Прохасько.
Осип Сорохтей народився на Львівщині, у родині чеха та польки, у 1890 році. Пізніше голову родини, який працював на залізниці, переводять до Станіславова, де й оселяється його сім’я з трьома дітьми. Зовсім скоро батько гине і родина залишається без годувальника. Жінка з дітьми ледь зводять кінці з кінцями. Малий Осип постійно тягнеться до малювання і вже у юному віці поступає до Краківської академії красних мистецтв, куди записався як українець. Чому так сталося, залишається загадкою, але відтоді Осип Сорохтей усе своє життя позиціонує себе українцем.
Його навчання у Кракові перериває Перша Світова війна. Осип Сорохтей опиняється у загонах Січових Стрільців, де створює свої перші шаржі.
«Його мобілізовано до австро-угорської армії і, як художника, прикріплено до так званої пресової кватири «Стрілецька кадра». Перебування в поінформованому журналістському осередку допомогло розібратися у військово-політичній ситуації: загарбницькій експансії австро-угорського уряду, зрадництві польської буржуазії, небоєздатності корпусу Українських Січових Стрільців (УСС), окремі «герої» якого аж просилися під гостре перо сатирика. Так постала в уборі молодечої самокритики в умовах «військової демократії» серія стрілецьких портретів — карикатур та шаржів, які, м’яко кажучи, були дружніми», – пише Олена Ріпко у своїй публікації «Хресна дорога Осипа Сорохтея».
Пізніше саме карикатура і шарж стануть для художника його доленосною візитівкою. Після закінчення Академії у Кракові Сорохтея направляють до Станіславова, де він працює вчителем малювання у польській гімназії. Поважна посада не заважає художнику постійно відточувати графічні навички. Здебільшого його увагу привертають люди, які живуть і працюють поруч.
«Його ніби захоплювала постійна, сповнена злої веселості гра в розгадування людських облич, в яких він відчував розмаїті характери й долі», – пише Ріпко.
Згодом Сорохтей починає робити портрети відомих людей. Серед них – графічні зображення Тараса Шевченка, Івана Котляревського, інших мислителів та громадських діячів.
Багато його малюнків виходять у Станіславському сатирично-гумористичному журналі «Зиз» і наче виводять Осипа Сорохтея на громадську трибуну.
«Сорохтей постійно малював, постійно ходив із записником та олівцем. Він однією лінією вмів передати характер людини. У 1926 році намалював шарж на директора польської гімназії у Станіславові — зобразив того у вигляді бульдога. Історія набула великого розголосу і закінчилось тим, що Сорохтея вигнали з гімназії», – розповідає Валерій Твердохліб.
По-іншому і бути не могло, стверджують мистецтвознавці. Адже той шарж, який ніби порівнював директора зі сторожовим псом «всепольськості», розізлив багатьох не на жарт.
Снятин, куди вимушений переїхати Осип Сорохтей, стає для художника свого роду вигнанням.
«ГОЛГОФА» Й АВТОПОРТРЕТИ
«Снятин був для Сорохтея і бідою, і радістю», – розповідає дослідник творчої біографії художника, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України Орест Макойда.
Коли польська влада на Галичині починає проводити жорстку політику ополячування, закликає до зміни віри та забороняє використовувати українську мову, Осип Сорохтей навчає малюванню у Снятині й входить у тісне коло спілкування з українськими письменниками Марком Черемшиною та Василем Стефаником. Саме тут він знаходить і кохання Марії Карп’юк, кращої учениці українського живописця і педагога Олекси Новаківського. Та студіювала свого часу в Парижі, але пізніше, ставши дружиною Сорохтея, повністю припинила малювати і присвятила себе родині.
«У Снятині, Косові, Богородчанах він починає, а в Станіславі продовжує створювати рисунки, які на загал можна віднести до побутового жанру. Це прості сценки, які спостерігав на вулицях, у полі, на будівництві. З життя вихоплені типажі: зігнуті спини, натруджені тяжкі руки, латаний одяг, характерно пов’язані кашне, картаті капелюхи… «Герої» цих рисунків — маленькі люди, мурашки, гвинтики в механізмі праці», – описує цей період творчості Сорохтея у своїй статті Олена Ріпко.
Число «побутових» замальовок росте до неймовірної кількості й переливається у біблійну тематику. Осип Сорохтей робить серію графічних замальовок «Голгофа» на темному тлі білим крейдовим олівцем. Після сотні чорно-білих творів художник ніби скучив за кольором і взявся за живопис.
«…Він виписує олійні фарби з Англії — єдина розкіш, яку дозволяє собі, крім свіжої, щодня власноручно випрасуваної сорочки. Однак живопис не особливо захоплює — він вимагає іншої теорії, а отже, нової посвяти. Сорохтей не може віддатися йому безкомпромісно. Тому нечисленні олійні етюди із сильним оконтуренням форм чимсь нагадують розфарбовані рисунки. Винятком є тільки автопортрети», – пише Олена Ріпко.
 |
Автопортретів Осип Сорохтей зробив за своє життя близько двох десятків, а може й більше. Збереглись, каже Орест Макойда, не всі. Очевидно, саме самотність штовхала митця до занурення в самого себе. Художник завше тримався осторонь громадськості. Особливо він цікавився віяннями європейського мистецтва. І завше дуже гостро реагував на те, що бодай натяк мало на зневагу до українського.
Ці думки митець викладав на сторінках щоденників. Саме в цей час він і отримує найбільше в своєму житті замовлення.
«Думаю, Сорохтей досить довгий період працював над роботою «Зняття з хреста». Про це, насамперед, вказує те, що в нього був пастельний ескіз цього твору. Пізніше він зробив акварельний варіант ікони. Я чув розповідь про те, що цілком випадково знайшли ще й олійний ескіз «Зняття з хреста» у невеликому форматі, підписаний Сорохтеєм. Очевидно, це був останній ескіз до роботи. Тому, впевнений, Сорохтей працював над цим полотном більше року… Він був із тих художників, які обдумують тему, не беруться за роботу спонтанно. Коли я досліджував творчість Сорохтея, то прийшов до висновку, що він був яскравим представником експресіоністичної течії (мистецька течія в живописі, створена на противагу реалізму та імпресіонізму – авт.) в Галичині.
Коли Сорохтей закінчив роботу над «Зняттям з хреста», священники не сприйняли картину, яка була надто модерною, щоб увійти у церковний інтер’єр. Не виключено, що про це відверто сказали художнику. В будь-якому випадку, після цього замовлення з’явилася серія карикатур на єпископа Хомишина. Тоді це було недопустимим, зухвалим вчинком, який суспільство не сприйняло. Багато знайомих відвернулись від Сорохтея, а про картину довгий час майже ніхто не знав», – зазначає Орест Макойда.
ІКОНА ЗА ВІВТАРЕМ
Уперше монументальну ікону «Зняття з хреста» показали в Івано-Франківському художньому музеї в 1990-х роках. Тоді мистецтвознавці й художники дізналися про геніальний твір, який довгий час був захований від загального споглядання. Про Осипа Сорохтея і його творчість вперше за багато років забуття і заборони наважився написати місцевий мистецтвознавець Віктор Мельник у журналі «Дзвін».
«Увесь цей час картина знаходилась у Катедральному Соборі в захресті, тобто не була на виду. Люди її не могли побачити… Ця ікона знаходилась у хрестильній кімнаті Собору, за її вівтарною частиною. Там, під цією іконою, хрестили наших дітей. Навіть сьогодні є франківці, які впізнають картину, біля якої були охрещені, а це – кілька поколінь українців», – розповідає Валерій Твердохліб.
За його словами, попри свій вік картина жодного разу не піддавалася реставрації. Вона пережила Другу світову і збереглась у досить доброму стані, майже без втрат.
«Ми проводили лише консервацію. Тут є проблема в тому, що картина була покрита лаком і на ній є помітні місця його потертості… Цікаво, що до нашого часу збереглась також оригінальна рама картини, створена у 1935 році», – додає Твердохліб.
Він переконаний, що «Зняття з хреста» зберігає ще чимало таємниць, які лише тепер починають озвучувати мистецтвознавці.
«Чоловік з правого боку, який підтримує голову Христа, має портретні риси художника. Стосовно чоловіка з ліхтарем, то одні впізнають в ньому Осипа Сорохтея, інші переконані, що автор зобразив єпископа Григорія Хомишина. Втім, чи справді так є – поки невідомо. Сьогодні це все лише припущення, які вартують глибшого аналізу та дослідження», – зізнається Орест Макойда.
Хоч як там було б, однозначним залишається те, що «Зняття з хреста» – це унікальна робота українського художника, яку варто побачити всім франківцям і гостям міста. А ще, кажуть мистецтвознавці, тепер для картини відкривається нова історія, яка обов’язково змусить українців по-новому поглянути на творчість її автора. Адже він залишив по собі понад тисячу творів, і їх вивчення обіцяє ще чимало сюрпризів і сенсацій.
Comments are closed.