Уляна Римарук працює перекладачем англійської мови в Івано-Франківську. Їй 29, і на день народження неодмінно приходять особливі гості – безхатченки, з якими вона товаришує уже понад 10 років.
Вона обожнює одягати кеди під сукню, слухати музику в навушниках, а у вільний час вчиться грі на синтезаторі. А ще акомпонує місцевому хору студентів-іноземців, пише Суспільне.
«Маю одного друга, який постійно говорить: «От якби не ви, я б давно сидів у тюрмі». Це, мабуть, дає віру, що те, що ми робимо, не дарма», – каже Уляна Римарук.
І додає: «12 років тому мене запросила подруга роздавати їжу бездомним, і ми тоді купляли один батон, 10 мівін, і нам вистачало однієї пляшки мінеральної води, щоб нагодувати усіх бездомних Франківська. Ми тоді шукали їх по цілому місту, бо не знали, де вони є. Зараз бідні уже чекають на нас. Близько 80 людей двічі на тиждень приходять і чекають на їжу».
Двічі на рік організовують свята для нужденних. Влітку або восени – пікніки. Останні роки святкували на озері: брали баян, гітару. В місті всі знають і про «Різдвяний обід з бездомними», який Уляна організовує з друзями з міжнародної організації Святого Егідія.
«Головне – побачити в людині не когось нижчого сорту чи нижчої раси, а якусь таку людину на рівні із собою, і тоді ти починаш до неї ставитися справді, як до якогось близького», – розповідає Уляна Римарук.
Вони ж й ініціювали навчання ромських дітей у школах. У ромських мам такі ж мрії: щоб діти були здорові і мали краще майбутнє.
«Освіта – це така найважливіша зброя, яка може змінити світ… І, напевно, з цими словами я йшла в ромський табір, розуміючи, що в нас дуже багато є стереотипів проти ромів – проти старших ромів і проти дітей», – говорить волонтерка.
Саме тому Уляна з друзями пішла в ромський табір, щоб навчити дітей писати й читати.
«Одного разу на вокзалі, коли ми роздавали їжу нашими бідним друзям, я побачила одного ромського хлопчика, йому десь років 10-11 приблизно, і він мав на руці такі кілечка. І він каже: «Відгадайте, для чого в мені оці колечка?” Я думала, може він хотів освідчитися своїй коханій, яку він любить з дитинства. Але ні, він каже – це кастет. І для мене тоді в голові щось перевернулося: які ці діти мають бути, якщо вони виростають на вулиці?! Швидше за все, вони виростають в насильстві, в насильстві до них», – поясює Уляна своє бажання допомогти маленьким ромам.
Завдяки старанням волонтерів, ромські діти ходять у школи.
Зошити одного хлопчика, який навчається добре у школі, вчителі ставлять іншим учням у приклад.
Дівчина каже: «Я ніколи це не сприймала як волонтерство через те, що я сприймаю їх як друзів, мабуть, оце мене мотивує. Тому що ми ніколи не знаємо, що з нами станеться завтра, ніколи не знаємо, що на нас чекає. І тому головне бачити в людині людину, головне бачити в людині рівного собі».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.