В Івана Франка є стаття «Містифікація чи ідіотизм». Дуже добра назва для огляду 50-томного видання його творів. Такої плутанини, яку бачимо в самих Франкових текстах, а особливо у коментарях, навіть не знаю, де ще можна знайти.
А на обрії тим часом майоріє ідея нового стотомного видання Каменяра. Що й казати – це пекельна робота, бо звіряти тексти 50-томника з оригіналами – марна справа, там все перекручено (слова не так розпізнано, переставлено місцями, рими попсовано і т. д.), а тому краще відразу братися до оригіналів, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Те саме стосується коментарів. Коментатори в багатьох випадках тупо не читали текст, не вчитувалися в нього і не розуміли, про що мова.
В 12 т. Франко пише про Платонів діалог «Тімей». В коментарі читаємо, що Тімей – «історик, який запровадив літочислення між олімпіадами». Пікантність цієї новини полягає в тому, що Платон (427–347 до н. е.), вочевидь, був геніальним провидцем, бо передбачив появу історика Тімея (356–260 до н. е.) ще до його народження – в 360 році до н.е.
П’єсу «Катря Чайківна» (1890) приписано Надії Кибальчич (1878–1914), хоча дванадцятилітній дитині написати таку п’єсу було б не до снаги. Автором була її мати – Надія Симонова-Кибальчич (1857–1918) (т. 31).
Випадків, коли сплутано імена, безліч. Франко пише: «один з найдавніших істориків, що писав про гунів, Йордан…», а в примітці нас переконують, що це не хто інший, як Генріх Йордан (1833–1886) – німецький філолог (т. 28). Тобто Франко назвав майже свого сучасника найдавнішим істориком. Адже йшлося про готського історика VI ст. Йордана. У тому ж томі в покажчику вказано ще одну сторінку, де нібито зустрічається Г. Йордан – 116, але, зазирнувши туди, побачимо зовсім іншу особу: Яна Петра Йордана, видавця славістичного журналу, якому в 50-томнику особливо не пофортунило, бо він навіть у «Довідковому» томі, що вийшов 1989 р., фігурує в різних іпостасях.
Та на цьому пригоди Йордана не завершилися. Наївна людина може гадати, що в «Покажчику імен і назв» тільки згадані в томі імена та назви творів і видань. У т. 34 читаємо: «Взірцями для свого мотиву можуть служити старозавітні оповідання про розступлення води Червоного моря в книзі “Ісхода” Йордану в кн. Ісуса Навіна та “Царств”»… (ст. 167). Якби після «Ісхода» стояла кома, то упорядник міг би здогадатися, що мова про ріку Йордан, а не про історика Йордана, і не виносив би ріку в «Покажчик». Але тут уже не дивуєшся, коли бачиш в «Покажчику» літературних персонажів, міфічних героїв, невідомих навіть Франкові осіб, виписаних начебто з його статей.
В т. 29 читаємо: «Були аматори, дилетанти, збирачі, як покійний отець Никорович…». Стаття написана 1893 р., коли о. Никорович вже не жив. Та упорядники цілком поважно вважають, що йдеться про Григорія Никоровича (1859–1916), який ніколи священиком не був. Насправді згадано було отця Юліана Никоровича (1832–1889).
Але історія з покійниками не має кінця: «покійний отець Чапельський», очевидець подій 1837–1841 рр. у примітках воскресає в образі Івана Чапельського (1850–1919) (т. 29). Те, що покійник мав ім’я Антін, а не Іван (див. т. 26), нікого не хвилювало.
Історик Микола Маркевич помер у 1860 р., але завдяки упорядникам т. 28 він з’являється у 1890 р. на засіданні слов’янського гуртка. У Франка імені не вказано. За віком це міг бути Олексій або Григорій Маркевичі. Однак у «Покажчику» всі Маркевичі під одним гаслом.
У «Покажчику» до т. 33 є прізвище «Брокгауз Ф.А.». У Франка ініціали відсутні. Упорядник просто притулив ініціали засновника фірми, хоча в описувану Франком епоху той уже не жив і не міг листуватися з Федьковичем та Кобилянським. Йшлося про його сина.
Доволі часто трапляються перекручені дати. Наприклад, дата народження церковного історика Жана Болланда – 1596 р., і така (правильна) дата є в 34, 36 та 38 томах. Однак у 35 томі – вже 1569. Поет Генріх Бебель помер у 1518 р., а не в 1580 (36 т.). Італійський філософ Джованні Баттіста Віко помер у 1744, а не в 1774 (т. 25). Ізидор Пасічинський народився в 1853, а не в 1858.
В 26 т. довідуємося, що збірка новел іспанського письменника Хуана Мануеля (1282–1348) «Граф Луканор», яку використали у своїй творчості Андерсен і Борхес, була видана в 1573 р., а насправді в 1335-му.
Польський релігійний письменник Гієронім Кайсевич народився у 1812, а не в 1822 (т. 27). Ця помилка тим дивна, що в коментарі сказано, що він був учасником повстання 1830–31 років.
Книговидавнича фірма Йогана Фрідріха Котта заснована була в 1859, а не в 1840, коли засновнику було 9 років (т. 27).
Вацлав Ржевуський перетворився на довгожителя (1765–1881), хоча помер у 1831. Та сама щаслива доля спіткала Францішка Гжималу (1790–1891), хоча помер у 1871. Натомість історик Август Бельовський, рахуйте, й зовсім не жив (1806–1816), хоч помер у 1876 (всі приклади з т. 27).
Щедрі коментатори ощасливили не одного зайвими роками життя. Дехто ледь-ледь не дотягнув до сотки. Німецький історик Фріц Гоммель народився у 1854, а не в 1840 (т. 30). Франц Бопп помер 1867, а не в 1887, поет Вінценти Поль помер 1872, а не в 1882 (т. 31).
Ян-Хризостом Пасек народився у 1636, а не 1663. Ігнатій Головінський народився у 1807, а не в 1801. Англійський поет Лайамон жив у ХІІІ ст., а не в ХVІІІ (т. 33). Поет Станіслав Грудзинський народився у 1852, а не в 1825 (т. 35).
Рік народження Михайла Драгоманова 1841, а не 1741, польський письменник Міхал Вишневський народився в 1794, а не в 1894, німецький філолог Отто Шрадер – у 1855, а не в 1955 (т. 30).
З українськими письменниками та сама проблема, у багатьох взагалі нема дат народження й смерті, хоча це навіть у ті роки проблемою не було. Так Кесар Білиловський помер у 1938, а не в 1934, Володимир Хиляк помер у 1893, а не в 1899, Валеріан Боржковський народився 1864, а не в 1846 (т. 32).
Коли є такі скандальні перекручення, то вже на дрібні й уваги можна не звертати – подумаєш, два-три роки сюди чи туди. Я тут їх і не наводжу.
Перекручені також назви творів. Збірка новел італійського письменника Відродження Джанфранческа Страпароли називалася «Розкішні ночі», а не «Веселі» (т. 26). «Варшава», «Польща», «Литва», «Війна» – це назви циклів картин польського маляра Артура Гроттгера (в коментарях через одно «т»), а не окремих картин (т. 28).
У т. 33 згадується Бондаренко, автор драми «Василь і Галя». В примітці читаємо: «Бондаренко Іван (? – 1911) – український письменник і історик». Уточнимо рік народження – 1873. Однак Іван Бондаренко письменником не був, у 1911 він кинувся під потяг. А п’єса його однофамільця Василя виставлялася ще до народження історика, згодом Михайло Старицький на її основі написав п’єсу «За друга».
Примітки часто неточні і неповні, бо не пояснюють, що мав на увазі Франко, пишучи про ту чи іншу особу. У т. 33 сказано, що М. Старицький інсценізував повість О. Шабельської. Насправді – невелике оповідання. Відтак Старицького звинуватили в плагіаті. Невже за інсценізацію? Треба було пояснити, що й сама Шабельська написала українською мовою п’єсу «Ніч під Івана Купала». Оскільки ця драма була дозволена цензурою, Старицький запозичив назву, але не саму драму.
У 27 т. довідуємося, що Фрідріх Боденштед видав німецькою мовою поезії азербайджанського поета Мірзи Шафі Вазеха (помер 1852). І все. А можна було доповнити, що коли ці вірші стали популярними, Боденштед оголосив їх містифікацією і приписав авторство собі. Однак згодом було доведено, що це справжні переклади, бо поет брав у Вазеха уроки східних мов.
Перекручених імен чимало: письменник Свистун називався Пилип, а не Федір (т. 26), Марков – не Остап, а Осип (т. 26), Левицький – не Йозеф, а Йосиф (т. 32), з зарубіжними письменниками та ж історія: К’єркегор чомусь Север, замість Сьорен (т. 31). В т. 26 Ханссон Ула (1860–1925), а в т. 31 вже Ганссон Ола (1860–1920).
В т. 34 правильно Михайло Каченовський (1776–1842), а в т. 33 Качановський (1775–1837).
Не розкрито багатьох псевдонімів, хоча вони вже були давно відомі.
Кожен том упорядковувала інша група науковців. Тому інколи кумедно читати примітки. Візьмімо Антона Кобилянського. Примітки дуже різняться: «український ліберально-буржуазний культурно-освітній діяч, публіцист» (т. 27), «культурноосвітній діяч “народовського напряму”» (т. 28, є навіть граматичне розходження – зник дефіс), скромно «культурно-освітній діяч» (т. 29), «буржуазний культурно-освітній діяч» (т. 33). В т. 34 він також «видавець і винахідник».
Тут Чурай – там Шурай, тут Сапєга – там Сапега, а там Сапіга.
Домініканин Якоб Ворагінський (1228–1298), автор житій святих, зазнав теж чимало перевтілень. В т. 33 він «Воражіне Якоб де», в т. 29 – «Ворагіне Яков», в т. 32 – «Яков де Ворагіне», в т. 30 – «Вораджіне (Ворагіне) Якоб», в т. 34 «Яков de Voragine (Яков з Вореццо)». Так воно й розкидано то на «В», то на «Я».
В т. 33 зустрічається Зарицький без ініціалів. Серед українських літераторів було аж троє Зарицьких, і всі жили в один час. Кого мав на увазі Франко? Павла, Григорія чи Івана?
Укладачі покажчика імен навіть не годні були правильно прочитати імена, які зустрічаються у Франка. Олехневич перетворився на Олехновича (т. 29), Остап Йосипович Нижанківський опинився в «Покажчику» на літеру «Й» – «Йосипович Остап».
На ст. 79 у т. 29 читаємо: «В одній пісні “Едди”», а в «Покажчику» так і пишеться «Едди» – без лапок і в родовому відмінку чи в множині, бо «Едд» було дві – «Старша» і «Молодша», а тут вочевидь мова про «Старшу».
Безліч імен так і не було прокоментовано. При тому, що коментовано осіб загальновідомих, як-от Драгоманов, Шашкевич, Словацький, Плутарх… Пояснювати ледь не в кожному томі, хто такий Драгоманов, але не пояснити літераторів, які вже були внесені на той час в енциклопедії, – це важко зрозуміти.
В кожному разі, можливо, хоч ці замітки стануть в пригоді майбутнім упорядникам.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.