Недавно у Москві відбувся чемпіонат світу з легкої атлетики. У збірній України були лише двоє прикарпатців – спринтер Христина Стуй і штовхальниця ядра Галина Облещук. Галина пробилась до фіналу. Ось уже кілька років їй немає рівних в Україні.
Шлях до штовхання ядра в Облещук був доволі дивним. Починала вона зі спортивної гімнастики, а коли поступила до Коледжу фізвиховання, то вирішила спробувати себе в легкій атлетиці. Одразу пішла до заслуженого тренера України Івана Шарого. Досвідчений спеціаліст спершу запропонував дівчині спис, та цей снаряд їй не полюбився. Галина взялася за ядро, і зрозуміла – це те, що шукала.
Зустрічаємося на тренуванні. Коледж Галина вже закінчила, але й далі займається тут. Директор коледжу Любомир Пасічняк пішов їй назустріч і дозволив спортсменці тренуватися безкоштовно.
«Мене завжди тягнуло до важких снарядів, – каже Облещук. – Мій батько – кандидат у майстри спорту СРСР з важкої атлетики. У дитинстві мені подобалося метання молота, тому ядро – це було щось споріднене».
Вперше вона взяла ядро до рук у вересні 2008 року. Одразу й не думала, що добереться до п’єдесталу пошани, але, зізнається, завжди мріяла про Олімпіаду. Коли тренер вперше запропонував спробувати досягти позначки 16 метрів, вона так само не вірила. А вже у 2011-му перемогла на чемпіонаті України в закритих приміщеннях. Тоді штовхнула ядро на 16,32 м. «Коли раз станеш на п’єдестал, вже не хочеться з нього сходити, – каже Галина Облещук. – Конкуренція зачіпає, тренуєшся, щоб не програвати».
Минулого року, після впевнених виступів в Україні та за кордоном, Облещук підійшла до своєї мрії – виборола ліцензію на Олімпіаду в Лондоні. Та буквально перед вильотом до Англії отримала прикру травму.
«Це був дуже важкий удар, – говорить спортсменка. – Зараз не хочу навіть згадувати про той період. І плакала, і думала, що ж зі мною буде далі. Стільки готувалася, працювала, витратила стільки здоров’я, сил і часу, а вийшло, що намарно. Уже нічого не хотілося. Але ми разом із Іваном Григоровичем усе пережили».
Вони відновилися та знову включились у змагання. Цей рік наразі доволі непоганий. На командному чемпіонаті Європи в Англії вона посіла друге місце. На чемпіонаті світу в Москві вже у першій спробі відправила снаряд на 18,04 м і пробилася до фіналу. У підсумку стала дев’ятою. Далі був перший в житті етап «Діамантової ліги» у Стокгольмі – сьоме місце. І нарешті, на комерційному турнірі DécaNation-2013 у Франції – срібна медаль.
Ледь не половину нашої розмови Галина Облещук розповідала про свого тренера. Вона не приховує, що він є її життєвою опорою. А його славнозвісний вихованець Роман Вірастюк був для неї кумиром, вона передивилася усі відео його виступів. А тренера спортсмени між собою називають шефом.
«Він ніколи не кричить на нас, – каже Галина. – Намагається пояснити все спокійно, на позитиві. Воно так і краще запам’ятовується. Часом Іван Григорович так уміє сказати, що це тебе зачіпає, і хочеться знову працювати і працювати. Тренер вчить нас перш за все бути людьми».
Відпочиває Галина Облещук за улюбленими справами. Її хобі – кулінарія та квіти. У селі на Тернопільщині біля Дністровського каньйону бабуся навіть віддала їй окрему діляночку. Там Галина вирощує улюблені квіти – матіоли, вони розквітають вночі та мають незрівнянний аромат.
І наостанок. Чому більшість штовхальників та метальників на змаганнях кричать? «Ти не плануєш кричати, емоції настільки сильні, що іноді не можеш вимовити й слово, – каже Облещук. – Але коли програєш і хочеш додати, то штовхаєш і сама не розумієш, звідки береться цей крик. Можливо, це вилітає спортивна злість. Крик дуже допомагає виплеснути емоції».
