Нещодавно в онлайн доступі з’явився фільм про війну на Донбасі військового режисера Євгена Тітаренка. Фільм переповідає події 2014-2015 років.
«Репортер» поспілкувався з автором стрічки, розпитав про деталі й труднощі створення воєнного кіно.
Євгену Тітаренку – 31, і понад 10 років він присвятив кіно. Народився в Одесі, закінчив Київський інститут екранних мистецтв, паралельно працював на ТБ. Після закінчення вишу переїхав до Ялти, де заснував власну кінокомпанію й кіношколу «Горизонт». У 2014 році, одразу після псевдореферендуму, залишив бізнес і виїхав з Криму.
«Я розумів, що нічого доброго з того не буде, і вирішив все покинути, – розповідає Євген. – І на момент початку бойових дій уже знав, що точно поїду на Схід як документаліст. В мене була мета побачити війну на власні очі та в результаті зняти фільм. Мав чітке усвідомлення, що відбуваються історичні події, тож їх просто необхідно закарбувати».
Так і народився фільм «Війна за Мир», який став дебютним повним метром для режисера у жанрі документалістики.
Їхати в зону бойових дій Тітаренко вирішив у серпні 2014-го.
«Залишив мотоцикл на підземній парковці в Києві, зібрав речі, друзі волонтери допомогли знайти бронежилет, каску позичив один київський музикант, до речі, вона була американського виробництва часів Другої світової, – з посмішкою згадує він. – Через соцмережі зконтактував з журналістами й напросився їхати з ними».
Євген розповідає, що спершу допомагав колегам зі зйомками, бонусом мав постійний транспорт. Але найбільшим плюсом для молодого режисера було те, що він міг без проблем лишитися на якійсь із позицій, пожити разом з бійцями, відчути побут війни. Так і мандрував лінією фронту.
«До того часу вже було цілком нормально підвозити одне одного, допомагати харчами й нічлігом, – пояснює Тітаренко. – За це я називаю війну «великою концентрацією добрих людей». Але знімати себе дозволяли далеко не всі. Одна справа, коли ти журналіст, який приїхав на 10 хвилин і поїхав у готель, а інша справа, коли варишся в одному казані з усіма й бачиш більше. Звісно, була заборона знімати прив’язку до місцевості. Також багато хто просив не знімати обличчя, адже багато рідних не знали, що хлопці на передку. Одні казали, що вони в учбовій частині, інші – в Польщі на заробітках, словом – це був час легенд».
Зовсім випадково Тітаренко познайомився з медичним батальйоном «Госпітальєри», коли допомагав з евакуацією поранених.
«Зовсім молоді люди грузили поранених, стабілізували, я таке бачив вперше, – пригадує Євген. – Їдемо в кузові на швидкості 120, пляшка від крапельниці на скотчі, усе літає, словом – жесть. Звісно, я не міг не знімати, але й допомагав чим міг. Після цього отримав шеврон батальйону і почав їздити з ними постійно».
Саме госпітальєри дали йому позивний «Рєжик» – режисер.
Каже, не намагався знімати лише «екшн», фільмував, хто чим займається, коли немає обстрілів, навіть пробував організувати імпровізовану студію, аби спокійно записувати думки військових, які потім увійдуть до стрічки.
«Інтерв’ю ми знімали прямо на позиції «Равлик» під Пісками. Після завдань, ввечері, в одній із кімнат я виставляв світло, – розповідає Євген. – Позаду стояли як мінімум три людини з ліхтариками, щоб це виглядало красиво, як у студії. Намагався знімати такі розмовні речі одразу після якогось двіжу, коли всі повертаються на емоціях і готові виговоритися».
Особливо вдалим, на думку Тітаренка, вийшло інтерв’ю військового капелана й парамедика з Івано-Франківська – Сергія Мороза на псевдо «Фрост», де він порівнював госпіталієрів з хом’ячками, які летять на допомогу.
Крім Сергія, який, на жаль, потім помер від важкої хвороби, в епізодах фільму є ще кілька прикарпатців, зокрема, Мишко «Лемко» Адамчак. Також у фільмі багато епізодів спілкування військових з місцевим населенням…
Показовим є момент, коли парамедики приїхали в гості до однієї родини. Там була бабуся, що не вставала з ліжка, вона їх впізнала, говорила ніби з рідними.
«Вже згодом ми дізналися, що саме в цей будинок влучила міна і його вже немає взагалі, – говорить Мишко Адамчак. – А потім з’ясувалося, що загинула лише та бабуся, якій ми допомагали, а всі інші вижили. Та, на жаль, я не міг перевірити інформацію, бо в Пісках був лише в 2015 році, потім почав їздити більше в Авдіївку, Водяне й Широкине».
За словами Мишка, зйомки зовсім не відволікали його від роботи, а навпаки додавали цікавого.
«Зараз я розумію, що це було дуже потрібно, бо це пам’ять, зокрема й про мого земляка, побратима і наставника Сергія Мороза», – каже Адамчак.
Роботу над фільмом Євген Тітаренко закінчив ще у 2017 році. Разом з продюсеркою Наталією Хазан ще на етапі монтування відправляв його кільком режисерам.
«Ми хотіли почути об’єктивну оцінку, бо я сам аж занадто погрузився у війну і не хотів втрачати об’єктивності, – пояснює Євген. – У нас вийшло так, що фільм одразу вводить тебе у війну. Немає ніякої передісторії, він ніби каже: «Хей, ми воююча країна, і наша війна виглядає саме так. Тобі треба зрозуміти, яка вона, і чим ти можеш допомогти, треба мислити глобально й діяти локально».
https://www.facebook.com/warforpeacefilm/videos/1362308097118128/
На державне фінансування режисер вирішив не подаватися, адже хотів від початку й до кінця зробити стрічку власними силами. Євген переконаний: аби зняти хороший документальний фільм, навіть не потрібна дорога техніка, а просто велике бажання та усвідомлення того, що ти робиш і для чого.
Подавали фільм на українські кінофестивалі – Одеський і Докудейс – але отримали відмову.
Та наприкінці 2017 року фільм «Війна за Мир» отримав підтвердження від… російського фестивалю документального метру «Артдокфет».
«Це один із найавторитетніших кінофестивалів на пострадянському просторі, – пояснює Тітаренко. – Він проходить у двох країнах – Росії та Латвії. Нас відібрали на російський і затвердили показ».
За словами Євгена, президент фестивалю Вiталiй Манський фактично бився за те, щоб показати «War for Peace» у Москвi. Йому погрожували фізичною розправою, включилась велика пропагандистська машина, бойовики ОРДЛО зривали фестиваль. Погрожували пошкодити кінотеатр, тож показ перенесли у посольство Чехії. Потім вже погрожували терактами посольству, тож показ довелося скасувати взагалі. В результаті й на президента кінофесту Манського, і на режисера Тiтаренка росiйська прокуратура завела справи.
Та попри це, покази фільму таки відбулися – на днях українського кіно в Нью-Йорку, Лондоні й Торонто. Там «Війну за Мир» показували разом з «Кіборгами».
Переглянути фільм «War for Peace» можна за посиланням.
Авторка: Тетяна Скоропляс
Рульовий з «Черкас». Мешканець Тисмениці Володимир Бойко згадує події весни 2014 (ФОТО)
