Все, що на язику в Путіна, відразу беруть на озброєння російські історики і починають радісно творити нові й нові відкриття. Якщо Путін сказав, що українці і московити один народ, а це він виголосив ще в 2012 році, то на цю благодатну тему написано не одну монографію. До цієї тези приєднали також білорусів, і стара совєтська схема про три братні народи вже перетворилася на один народ.
Недавно Путін заявив, що «до XI, XII, XIII века у нас не было никакой разницы в языке. И только в результате полонизации та часть украинцев, которая жила на территории, находившейся под властью Речи Посполитой, только где-то, по-моему, в XVI веке появились первые языковые различия», пише Юрій Винничук на “Збручі”.
Але Сурков пішов ще далі, заявивши, що України взагалі нема.
Історія знає чимало випадків, коли один народ ігнорував інший сусідній народ, проголошуючи, що його не існує. Тривалий час так вважали німці, пишучи, що нема ніякої Голландії, а їхня мова насправді нижньонімецька. Є й досі жарт, що це не мова, а хвороба горла. В середньовіччі різниця між голландською мовою і нижньонімецькою, очевидно, й справді була ледь помітна. Але що з того?
Якщо про стан мови судити за письмовими пам’ятками, то може скластися враження, що великої різниці не було. Але тоді те саме можна сказати про мови Західної Європи, де панувала латинь. Зрештою, літературна мова у всіх народів середньовічної Європи не відповідала розмовній. На теренах України, Білорусі й Московії писемна мова була церковнослов’янська, створена на основі солунського діалекту староболгарської мови. Цим діалектом користувалися також в Молдавії, Литві і навіть в Моравії.
Але на таких великих просторах від Закарпаття до Уралу просто неможливо, щоб панувала одна спільна мова. Навіть на теренах менших країн мовні розбіжності давалися взнаки, хоча писемна мова часто була одна.
Але, на щастя, збереглися берестяні грамоти, які писалися простою мовою, а також графіті – настінні написи в Софії Київській, а вони демонструють значні відмінності між нашими мовами. Зокрема, в українському письмі фігурує кличний відмінок, чого не було й нема в мові московитів. Та, зрештою, і в літописах маємо «Кыев», «кыяны», «княгыня», «Лыбидь», «Володымер».
Українська мова зберегла давньоруську лексику набагато краще, ніж московити, які в епоху Петра не без допомоги українських учених щедро засіяли московську мову німецькими та латинськими словами. Майже вся їхня абстрактна лексика – це ковані слова за німецьким принципом нанизування слова до слова, як м’ясо на рожен.
Так з’явилися й назви місяців з латинки.
Далі Путін просвітив нас, що назва «Україна» походить від слова «окраїна».
Але тут нема чого дивуватися, бо навіть, здавалося б, притомні московські історики, які заперечують тези Путіна про один народ, дотримуються міфу про «окраїну». І дарма, що такого слова в українські мові нема. То яким чином українці могли називати свої землі чужинським словом?
Про цю нісенітницю писав ще польський учений Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік): «У ХІІ-му сторіччі, коли з’явилася перша письмова згадка такої назви, поруч не було жодної держави, яка б могла назвати могутню ще імперію «окраїною». Натомість ймовірно, що назва «Україна» складається з двох слів «у» (тобто «в», «всередині») та «країна».
Єврейський історик Авраам Гаркаві написав цікаве дослідження «Об языке евреев, живших в древнее время на Руси, и о славянских словах, встречаемых у еврейских писателей (Санкт-Петербург, 1865), де наводить цитати з записок єврейських мандрівників по Русі ХІ – ХІІІ сторіч.
Але що це були за слова! Це слова, які вживали самі євреї, запозичивши їх з руської мови, але саме так, як вимовляли їх в Русі, а не в Московії: «сніг», «гуня», «блазень», «не тужи», «вивірка», «пліт», «губиці» (гриби), «п’явиці», «мотов’язь», «леп» (клей), «ошг» (в Галичині ожіг — палиця, якою перегортали запалену солому в печі), «щогла», «волкудлак», українські закінчення дієслів «буди», «стати» і т. д.
Не тільки мова була різна, але й книжки, видані в Україні «на простой мове», а не на церковнослов’янській, вважалися в Московії за «еретическое заблуждение», їх забороняли ввозити, конфіскували і спалювали ще з 1620-тих років. Більше того, вихідців з Великого Князівства Литовського не вважали православними чи то пак братьямі, а змушували перехрещуватися.
В Московії українську мову XVІІ ст. московити називали білоруською або литовською, а гетьмани навіть ще й у XVІІІ ст. писали листи в Москву українською, а їх там перекладали: «Потребно быть переводчику языка малороссийского».
Як зазначила російський історик Тетяна Таірова-Яковлєва, яку в Росії ненавидять і звинувачують в українському націоналізмі, «Они разговаривали на разных языках, употребляли разные значения одних и тех же терминов». Через те не раз була плутанина і непорозуміння. Пізніше вчені побачили безліч помилок і прикладів невдалого перекладу. Українці і московити розмовляли різними мовами і часто не розуміли одне одного. Тому й трактували різні документи по-своєму. Це, зокрема, стосується й Переяславської угоди.
«В результате мы имеем случаи неверных или неточных переводов, сделанных с «белоруского писма», т. е. с украинских текстов, в Посольском приказе (позднее – в Малороссийском), – пише далі Т. Таірова-Яковлєва. – Непонимание, неточный перевод, а иногда и просто грубое искажение содержания документов дают основание предположить, что в ряде случаев русские и украинцы просто говорили на разных языках, в прямом смысле этого слова. Ярким примером служит эпизод, когда неверный перевод украинского термина «пановання» привел к серьезному русско-украинскому конфликту в 1656 г.».
Йдеться про те, що московити витлумачили це слово як «государствование» і побачили тут зазіхання на царську владу.
«Непонимание русской стороной украинского языка отмечает ряд историков Московского государства XVII в. Например, Игорь Андреев пишет, что в Украине использовалась «проста мова», «тогда как в Московской Руси единственным литературным языком оставался церковнославянский. Для русских людей многие книги «литовской печати» становились литературой на другом языке».
Мы не знаем, на каком языке объяснялись стороны в Переяславле… Но то, что стороны или не понимали, или не хотели понимать друг друга, – факт неоспоримый».
Зміна російського дискурсу в трактуванні наших міжнаціональних стосунків з тези про три братні народи на «єдіний народ» доволі тривожна. Це означає, що вже не йдеться про якийсь новітній союз трьох народів в майбутньому, а конкретне поглинання одного народу другим. Це те, що житиме й після Путіна і стане новітньою доктриною. Можливо, навіть опиниться разом з усіма іншими Путінськими нововведеннями в російській конституції, як його священний заповіт.
Але коли про «єдіний народ» лепече навіть український президент, а нащадки Кагановича намагаються скасувати мовний закон, згортають фінансування на історичні фільми, то стає моторошно.
