Все суще підкорюється закону втоми. Те, що ще колись здавалося суттєвим і доленосним, тепер зовсім не зачіпає. Око байдуже ковзає повідомленнями. Око помічає знайомих персонажів, які все ще бентежаться, панікують, застерігають, закликають і проклинають. Око на них не затримується. Бо його власникові добре відомо, що тим персонажам платять. І за бентегу платять, і за заклики, і за прокльони. Згідно з штабною тарифною сіткою.
Можливо, законом втоми коригується шкала цінностей – сміттєві події скидають з себе машкару ілюзорної актуальності і стають для тебе тим, чим вони й мають бути. Разом із сміттєвими подіями відправляються у небуття їхні герої, промоутери та коментатори, пише Володимир Єшкілєв на “Репортері“.
Тихий вітерець втоми відносить писклявий рій до темряви. Звідти ще долітають непевні звуки: хтось виправдовується, а хтось бурмоче про «повний пипець». А ти собі думаєш: нічого не змінилося з часів фараонів. Те саме людське, занадто людське.
Важче відправити вслід за писклявим роєм старих знайомих. Тих, до яких ти звик, тих, чиї теревені раніше не дратували. Все сподіваєшся, що старі знайомі скажуть щось свіже. А старі знайомі, натомість, розповідають про втрачені перспективи. Уявіть собі, знову про втрачені перспективи. Всоте й утисячне про втрачені перспективи.
Про те начебто цінне та небуденне, котре зароджувалось, розвивалося, але замість фінального переможного акорду сумно гавкнуло й зійшло на пси. Не всі ранкові хом’ячки добігли до обідньої перерви. Не всі зібралися на березі полуденної річки. І той подавав надії, й та була не без таланту. І там було цікаво, і ті розбиралися в надписах. А потім щось таке сталося й тобі пропонують випити за ювілей якогось яскравого спалаху.
А тобі не хочеться за те пити. Тому що й тридцять років тому уникав ювілейних фуршетів. Тих застільних та аудиторних івентів, які скопійовані з панахид. Кажуть, що спалах був направду яскравим. Що ні до нього, ні після нього так не спалахувало. Не сперечаюся. Але нехай за нього п’ють ті з молодших, кого той спалах зігрів, кому він освітив шлях. Де вони?
Кажуть, що їхній час ще не настав. Що старі динозаври й далі у центрі лісу. Що треба чекати, чекати, чекати. Перечекати погані часи, як колись перечікували ще гірші. Й відтак дочекатися фронтальної вдячності від якихось гіпотетичних нащадків. На перший погляд у цій стратегії проглядається певна логіка. Але це лише на перший погляд.
Є припущення, що в розрахунки на перспективу вкралася помилка. Час змінює не лише поверхні. Він трансформує і критерії оцінки і сенси діяльності. Особливо щодо тих поколінь, які не спромоглися ні на що інше, крім кількох яскравих спалахів.
Й це також питання: чи мають право визначати перспективи ті покоління, які, відверто кажучи, просрали найсуттєвіше? Чи дозволено їм нити про «безперспективність»?
Хтось скаже: «Ну а чому ж не дозволено? Нехай потріщать». Закону втоми це ниття не завадить перетворити на сіру музейщину і згаслі спалахи, і розмови про безперспективність. Майбутнє ж, як завжди, не виросте на засохлому лайні, а народиться в несподіваному місці. Йому, майбутньому, до одного місця всі цвинтарні діалоги про відсутність перспективи. Воно одягнеться у свої суверенні смисли, а не в ті куці штани, які йому зшили батьки з дідами.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.