Поки штаб ООС у цифрах звітує про обстріли та втрати, для кожного ветерана – це здобуті побратими і втрачені друзі, а також досвід, який не забути і не змінити.
Франківець Олександр Гаванюк потрапив на фронт ще у 2014 році – воював у складі житомирської 95 бригади. Звільняв Слов’янськ, брав участь в найдовшому у воєнній історії рейді, захищав Донецький аеропорт, пише Репортер.
До теми: П’ять років після аеропорту. Як франківські кіборги поверталися до цивільного життя і чим живуть тепер (ФОТО)
На війну напросився
Днями Гаванюку виповнилося 43. «Репортер» познайомився із ним у п’яту річницю Донецького аеропорту. Його воєнні спогади настільки насичені, що ними шкода не поділитися. Аби пам’ятати.
Розповідає, що ще під час революції Гідності не міг бути осторонь. Постійно бути на Майдані не міг, але щойно починалися якісь рухи, то разом з товаришами сідали до машини і їхали на Київ.
«Так вийшло, що з 22 на 23 січня мене обрали старшим на барикадах на Грушевського. Я ніколи не був радикалом, але не було кому керувати, і люди до мене прислухалися, – згадує Олександр. – Коли 18 лютого почалася бійня, терміново виїхав на Київ. Нас тоді водою поливали страшно. Я беру сокиру, кажу хлопцям наробити диму, щоб я міг прорватися і перерубати шланг, бо нас просто топили. Але дим зносило в бік профспілки, так мене і не пустили на прорив. А на ранок вже почалася бійня…».
Після захоплення Криму разом із товаришем поїхали у Надвірнянський комісаріат, хоча про мобілізацію тоді ще не йшлося. Були налаштовані вступати в ЗСУ – добровольчі формування як варіант не розглядали.
«Ми приїхали повністю готові – у формі, з рюкзаками, як прописано. Розуміли, що ситуація нездорова. У мене була строкова служба у десантних військах, товариш – офіцер запасу після військової кафедри. Були згідні й своїм джипом їхати на схід. Усі були здивовані, нас лише зареєстрували і сказали чекати».
Читайте також: Біль долають разом. Як Ігор Дільний у Франківську зцілює побратимів фізично й морально (ФОТО)
Згодом друга взяли на контракт, а Олександру запропонували львівську 80 десантну бригаду. Нарікає, що довелося здавати купу тестів, проходити медкомісію. А вже у Львові все вперлося у фізпідготовку.
«На турнік ще вискочив, але розумів, що три кілометри за нормативами не пробіжу – роки вже не ті. Відмовився, а вони мені тоді: «Ви вільні», – розповідає Гаванюк.
Натомість, він через знайомих таки пробився у 95 житомирську бригаду. Тим часом вже й оголосили мобілізацію.
«Виїхали на два чи три дні на полігон: половина техніки стала, половина поїхала. Техніки тоді нуль було – почали видзвонювати друзів-бізнесменів, стягувати хто-які запчастини міг, – говорить Олександр. – А потім приїхав до нас президентський оркестр– значить, вибуваємо».
Зачєм ви прієхалі?
Рушили на схід, дощ падав сильний, усі промокли, двоє спіймали запалення – їх одразу забрали в лікарню, згадує Гаванюк. Далі він уже говорить сам – усе прямою мовою.
«Був наказ будь-якими засобами відбити техніку, яку сепаратисти захопили у 25 бригади. Задіяли нашу розвідку. Ми вимагали, щоб і нас (десантників – ред.) кудись залучали – літаки не літали, то нас розкидали по бойових машинах. Почали брати участь у звільненнях: Добропілля, Карачун, околиці Слов’янська.
Прорвалися по колу – хто на Красний Лиман, хто на Криву Луку, сепаратистів взяли, виставили свою артилерію. Звільнили Слов’янськ, Краматорськ, дістали заблокованих хлопців з аеродрому в Краматорську…
Пішли на штурм Лисичанського нафтоперегону. Я йшов в дозорі старшим колони. На повороті підірвався задній БТР – в ньому був нині вже покійний народний герой Ігор Волинець, позивний «Єнот». Почалася стрільба. Вертоліт забрав трьох поранених. Ми продовжили рух на нафтоперегон. Там Забродський (Михайло Забродський, командир 95 аеромобільної бригади, нині Герой України, генерал-лейтенант і нардеп – ред.) уже почав штурм.
Наша артилерія виставилася, почала бити. Прорвалися. Пішли на пожарку. Там страшні були бої, багато снайперів. Прорвалися й туди, зачистили. Повернулися на базу в Слов’янську. Ще кілька разів поверталися на нафтоперегон, щоб зачистити остаточно.
Ще рейд був – американські воєнні експерти визнали його найдовшим у історії… Один БТР, два бензовози і одна машина з продуктами мали дістатися до Забродського. Нам доповіли, що села – наші. Ми лише проїхали кілометри чотири й потрапили в засідку.
До теми: Атовець із Калущини Микола Левкун виборов перше місце з парабобслею у США (ФОТО, ВІДЕО)
Одразу поранили старшого колони – в ліве передпліччя. Ми БТРом прорвалися, але треба було пацанів забрати – їхні бензовози не встигли увійти в поворот. Нині вже теж покійний Костя «Шайба» Непоп і я – повернулися.
Нас врятувало те, що там був сад і хати, а хлопці сховалися за бочку. Сепаратисти почали бити по бензовозах з гранатометів. Влучили, почала горіти машина. Це наших пацанів і врятувало – дим стелився полем і вони встигли до нас перебігти. Ми – на БТР. Було п’ятеро поранених – розмістилися хто-де і почали прориватися через село.
Прорвалися в поле, до своїх. Я показав координати, де ті на повороті стоять, артилерія зробила кілька пострілів в їхні бік, і ми – назад, повністю ліквідувати блокпост.
Най Бог боронить, скільки цієї дороги було в тому рейді, тих полів, посадок – постійно кільцювали. Це війна. Війна, де ніхто не знав, де наші, а де – не наші. Ми були в центрі пекла – арта працювала по колу. До нас населення підходило: «Зачєм ви сюда прієхалі? Вас бамбіть будут і нас бамбіть будут…».
Так вийшло, що ми цим рейдом тоді повністю перерізали вихід на Маріуполь, звільнили кілька тисяч наших військових, які були заблоковані, і зробили їм коридор. Додому добиралися дві доби.
Мали настрій наваляти
У жовтні таких боїв не було. Командир викликає і пропонує їхати в аеропорт. Я ніколи ні від чого не відмовлявся. Мені видали снайперську гвинтівку і автомат з нічним прицілом.
Прориватися в аеропорт домовилися о 4:00. Всі були напоготові – мінометники, артилерія, танкісти. Якби був хоч один постріл, нас мали прикрити.
Коли заїхали, то перший і другий поверхи були наші, а третій, четвертий і підвали – сєпарів. Стоїмо. Всюди – мотлох, говорити, курити чи світити не можна. Знайшли, де присісти, й чекали.
Вночі сєпари спали, а десь о 6:00 починається бій. Вже хоч трохи стало зрозуміло, де і що. Бій тримали блокпости, а потім вже й нас розподілили, а ті, що були – з’їхали.
Читайте також: Дитячий лікар на війні. Франківський анестезіолог Ярослав Семкович рятував життя бійців на передовій
Мій пост був на Авдіївку. Чергували по двоє. Треба було спостерігати за злітною смугою, чи сєпари не висаджують десант. Як тільки щось помітив, стріляли туди, хто чим міг.
В аеропорту все було заміновано, розтяжки. Сєпари тоді собак мінували – вони розтяжки проходили, виходили нагору до нас, а там їх підривали…
На третій день був потужний штурм. Нашим граната прилетіла. У хлопця руки ще були, але лікар сказав, що кисті вже не зібрати. Ще один був контужений, а третій отримав нервовий зрив. БТРи лиш від нас пішли – ми викликали їх на повернення, щоб забрати поранених. Дорога туди-назад була найважчою, нею їздили надпотужні пацани…
Якось передали, що до нас їдуть гості – колишня група «Вимпєл» (ГРУ) перетнула кордон і прямувала в аеропорт. Ми, звісно, мали настрій їм наваляти. Почалися серйозні бої. Підбили один танк, другий. Довго бій йшов – таки той «Вимпєл» розбили. Просили у нас перемир’я, щоб тіла забрати. Тіла ми віддали і трохи була тиша.
Двічі рятував життя
21 жовтня, здається, отримали наказ з’їжджати. Ми не дуже були готові, похапали речі. Я вистрибую, кидаю рюкзак позаду БТРа – якраз там, де бак. Ми прориваємося, почався бій. Доїжджаємо до гаражів. Зіскакую, хапаю рюкзак, а він горить – сєпари попали. Все сплавилося, зате бак цілий.
Готуємося далі прориватися. Снайперська гвинтівка довга, я поки всередину БТРа залазив, гальманув на кілька секунд. Один БТР проїхав, а перед нами пролетіли протитанкові ракети. Ми якраз мали бути там, якби не затрималися. Дали назад. Вийшло, що двічі врятував нам життя – перший раз рюкзаком, а вдруге, що пригальмував БТР. Випили чаю за те, заночували. А 22-го таки прорвалися. Вибули в Слов’янськ.
Через проблеми мами із штучним клапаном на серці поїхав додому. Вже тут впав і зламав ключицю. Потім було лікарняне, відпустка, а у квітні – демобілізація. Після повернення заснував і очолив «Богородчанське об’єднання воїнів АТО».
Олександр Гаванюк каже, без вагань повернеться на війну, якщо ситуація загостриться. А поки працює єгерем у Солотвинському лісгоспі – ганяє браконьєрів і доглядає за дичиною.
Авторка: Ольга Суровська
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.