Підозрюю, що поряд з нами мешкають особистості, поведінковий аналіз яких став би внеском у світову науку. Наше суспільство, в якому психологічний травматизм, без жодного перебільшення, став нормою життя, породжує особливі, відшліфовані спадковістю та місцевою культурою, способи поведінки. Один з них – «колекціонування травм».
Ззовні колекціонери травм дуже різні. Серед них зустрічаються і розумні, й не дуже, вони можуть бути успішними або невдахами. В них різна зовнішність і різний рівень добробуту. Але всіх цих людей об’єднує тремтливе ставлення до життєвих поразок і катастроф. А ще – намагання перетворити обтанцьовування нещасть у колективні правила та домінуючий тип мистецтва, пише Володимир Єшкілєв на “Репортері“.
Для колекціонерів травм чим гірше, тим краще. Вони готові годинами обговорювати «обломи», «зради» й «капітуляції». Й моментально замовкають, якщо хтось переходить на позитивні рейки. Колекціонери травм ніколи не хвалять своїх дітей. Кажуть: щоб не зазналися, не впали в гординю. Колекціонери травм не пропускають жодної панахиди. Й потім роблять довгі «розбори цвинтарних польотів», смакуючи всі подробиці. Хто як плакав, в кого свічка згасла, та на яких вінках написали з помилками.
Установка на колекціонування травм пронизує весь українських соціум – від сільських брьох і провінційних графоманів до національних телеканалів та високого експертного товариства. Будь-яка подія та будь-які здобутки розглядаються через пошук гівна на сметані.
Виникає питання: де корінь цієї ментальної установки?
Культурологи кажуть, що вся проблема у травматичному ресентименті.
Фрідріх Ніцше в «Генеалогії моралі» застосував термін французького походження ressentiment, яким позначив глибинне колективне відчуття мстивості, яке нижчі класи відчувають до кожної верховної суб’єктності, зокрема до позиційних переваг суспільних еліт та до інтелектуалів. Класичними прикладами травматичного ресентименту вважаються настрої революційних мас за часів Робесп’єра (На ліхтарі аристократів!) та Леніна-Троцького (Грабь награбленное!). Колективні прояви ресентименту були розглянуті у книзі Макса Шелера «Ресентимент у структурі моралей», виданій 107 років тому.
Травматичний ресентимент був канонізований радянською владою в якості класового прагнення справедливості. Комуністи, що отримали цю установку у спадок від народників і хлопоманів, культивували ресентимент на всіх соціальних рівнях, включно з побутом. Псячий побут пересічних жителів СРСР (включно з бридко пошитим одягом, барачною архітектурою та макаронно-котлетним меню) також був наслідком реалізації цієї «настанови для народних мас».
Але було б помилкою вважати, що колекціонування травм винайшли комуністи і хлопомани. Є підозра, що світогляд, заточений на смакування поразок, домінував на наших ґрунтах ще за сивих часів. Дослідники знаходять його маніфестації і в давніх билинах, і в «Слові про закон і благодать» княжого попа Ларивона.
Маємо справу з чимось приналежним до давньої традиції. З чимось глибоко вкоріненим, котре в епоху смартфонів і соціальних мереж набуло гротескних та самовбивчих форм. Адже якщо «чим гірше, тим краще», то значна маса людей буде підсвідомо розгортати «сценарій поразки». Саме такий сценарій потім дозволить отримати задоволення від нових травм, посмакувати нові обломи.
Один із моїх приятелів зі сфери медіа якось пожалівся, що в нас дуже важко формувати й утримувати позитивний порядок денний. Що блогосфера розганяє негативні новини на порядок потужніше.
Така об’єктивна реальність. Яку треба враховувати, щоденно читаючи ті фейсбучні пости, з яких стирчить прищавий ніс княжого попа. Й не особливо заморочуватися з цього приводу. Колекціонери колекціонують, а караван іде.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.