Прогрес, як відомо, штука невпинна. Людство не припиняє придумувати нові способи полегшити собі життя. І разом з цим багацько колись таких необхідних професій просто розчиняються в часі. Спогадами про фахівців з минулого століття, яких уже не зустрінеш, з «Репортером» поділилися відомі в місті старожили та краєзнавці.
З вугіллям була пов’язана ще одна цікава професія. Піднощики. «Домів з ліфтами у місті було обмаль, – розповідає Леонід Орел, – а затягнути вугілля на верхні поверхи дуже не легко. Тут на поміч приходили піднощики. Цим переважно займалася єврейська біднота. Є навіть такий анекдот, по-польськи вугілля то «węgiel» (венгель). От іде той піднощик повз кам’яницю і кричить «вонгель» «вонгель». А якийсь лоботряс стоїть на балконі та киває йому, мовляв, неси сюди. Той ледве виліз, а панок так культурно каже: я перепрошую вас багато разів, але правильно – не «вонгель», а «венгель».
Голосними викриками шукали собі клієнтури не тільки піднощики. «От були ще такі точильники, – розповідає Роман Фабрика. – Носили з собою саморобний верстат на плечі, ходили й кричали «ножі, ножики, ножиці, точимо». Часто їх можна було зустріти біля перукарень, бо там тупилися бритви, та їдалень – кухарки виносили ножі».
Так само ходили вулицями і дротярі, щоправда, більше селами. Ці люди «рятували» глиняний посуд. «От перегріла ґаздиня горщик, пішла тріщинка, а викидати шкода, – каже Фабрика. – То дротяр за помірні гроші обплітав його мідним дротом. І горщику уже не загрожувало розлетітися».
І дрібка солі
Чи знаєте, що означає слово «биндюжник»? Якщо знаєте, то, напевно, воно перш за все асоціюється у вас з Одесою. Найбільше завдяки пісні про Костю-моряка, саме коли він заходив у пивну, вставали всі биндюжники. А виявляється, і в нас була професія з такою назвою.
«Це нині воду й різні товари возять у спеціальних машинах, – розказує Роман Фабрика. – А у повоєнні роки їх возили на биндюгах, це була така широка підвода без боків. Як нині пам’ятаю, запряжена кіньми – німецькими ваговозами. Тож той, хто керував тою підводою, називався биндюжником».
Зі свого дитинства пан Роман ще пригадує таку професію, як солевар. «То тепер – ідеш у магазин, яка хочеш сіль є. А колись люди робили її з ропи, – продовжує він. – У нас Болехів, Долина, Делятин і далі у гори, там є виходи соленої води. Мій тато ще як працював на залізниці, то буває набере там сировиці, привезе додому. Далі беремо велику німецьку трофейну сковорідку і на плиту. Вода випаровується, сіль лишається. А люди це мали за професію. Собі робив і на базар відвозив».
Тут ще можна багато кого перелічувати. І стельмахів – які робили колеса до воза, і боднарів – виготовляли діжки, і навіть прачок, які за відповідну плату приводили в порядок чужий одяг.
Цей список ніколи не закінчиться. Одні професії з’являтимуться, інші зникатимуть. Одними з перших «на вмирання» сьогодні записані журналісти…
Comments are closed.