Враження від Нормандського саміту неприємні.
Зусиллями Зеленського у Путіна змінився статус, пише на порталі НВ екс-представник України у Тристоронній контактній групі в Мінську, колишній посол України в Білорусі Роман Безсмертний.
Якщо доти він був ворогом, людиною, яка давала команду здійснювати анексію Криму, збивати МН-17, наказувала гіркіним та усім іншим заходити на Донбас, то віднині він уже партнер Зеленського по переговорному процесу. «Володимир Володимирович скаже…», «Володимир Володимирович поправить…», «ми з Володимиром Володимировичем розходимось у позиціях…». Ви — вороги, а позавчора виглядали як люди, що після довгої розлуки вирішили сісти і поговорити про проблеми, які натворив хтось інший, а не Путін. Тональність цих зустрічей мені кардинально не сподобалася, але я розумію, що цей партнерський настрій тепер повсюди, і це впливає на сам дух діалогу.
І коли мені кажуть, що про щось домовились, то я запитую — а ви чули про це у виступах Меркель, Путіна, Зеленського і Макрона? Ви чули, що коли йдеться про обмін полоненими, то один каже «всіх на всіх», а другий — «всіх визначених на всіх визначених»?
Під останньою фразою у Путіна моментально вискакують більше 200 бранців, які знаходяться в Криму, а скільки в Росії ми і не знаємо. Тобто в цьому переліку тільки ті, хто ще в липні-серпні анонсований, знаходиться в підвалах Донецька-Луганська, і чиї імена всі знають.
До речі, в мінському процесі вже більше півроку говорять про цих всіх визначених. І це стосується буквально усього — вчитуєшся в кожну річ і бачиш, як нефаховість та нерозуміння деталей приводить до прямого блуду. Я вже не кажу про те, що раз ви молитесь на мінські домовленості, й при цьому кажете, що «ми вимагаємо взяти під контроль кордон», то давайте вже визначатись — виконуємо ми дух і букву цих угод, чи наполягаємо на іншій позиції?
Я прекрасно розумію, що українському президенту було важко. Робота, яка велась Кремлем і з Макроном, і з Меркель, дається взнаки. Макрон явно підігрував, хоч і не був присутній під час попередніх раундів та не володіє глибоко матеріалом. Бо словам про те, що СММ ОБСЄ має «контролювати 24/7, а не 12/7» уже більше шести років. І всі прекрасно знають, що позиції про контроль місії над усією територією — не виконувались, не виконуються і виконуватись не будуть. Там навіть штат не можуть набрати — вже двічі збільшували до понад 2000 тисяч представників моніторингової групи, а сьогодні їх однаково не більше 500.
І якщо українська сторона говорить про контроль над усією територією, в тому числі окупованою, то Росія говорить лише про контрольовану. Ці та інші недомовочки, недоставлені крапочки, неправильно поставлені чи й зовсім пропущені коми привели до того, що показова поведінка Путіна, помножена на величину його динаміка, буде виглядати перемогою Кремля. І чим ми можемо все це компенсувати? Зачитаною фразою про те, що «передусім безпекові речі», звільнення полонених? Усе так, але як це розв’язує у подальшому проблему з Донбасом?
З української сторони я би хотів бачити чітку позицію. Мовляв, ось наша стратегія — розуміння долі Донбасу, Криму. Хоча з півостровом ситуація більш ніж зрозуміла: про нього згадали лише у зачитаному виступі. А на Донбасі все повернулось на свої місця — непогрішність Мінських домовленостей та чотири місяці в активі.
Та забудьте про цей час. Щоразу після цих зустрічей наступна планується не пізніше ніж через півроку. І це затрималось лише раз, на межі 2015−2016 року — чомусь ніхто не згадує за ці показники. Втім, візьмімо той таймінг і спробуймо вписати туди заплановані задачі.
Є тема — три нових місця розведення сил. Мало того, що у виступі всі учасники плутаються — не розрізняють засоби і сили — так і забувають про той факт, що це використовувалось не у багатьох практиках ведення подібних війн і міжнародних конфліктів. До того ж, процес здійснювався під контролем ОБСЄ, ООН, і за протоколами: сторони аналізували, наскільки розведення впливає на загальну ситуацію на лінії фронту — мінімізує чи збільшує обстріли, змінює атмосферу стосунків між учасниками тощо. Та досі жоден експерт не дав таких висновків, хоча статистика говорить, що на ситуацію на лінії фронту розведення абсолютно ніяк не вплинуло, а під час перемовин на фронті гине троє людей. Таким чином всі ці підходи отримують вирок: вони недієздатні.
Я сподівався, що звільнення бранців, яке було анонсоване ще в серпні, буде затверджене у вигляді визначеного переліку осіб. Усе готове і бракує лише політичної волі, але натомість я почув від одного одне, а від іншого — зовсім інше. Як тепер це обговорювати у мінському процесі: то кого на кого? Деталей немає, і позавчора було очевидно, що Путін грається людськими долями, а Зеленському це болить.
Як людину я його розумію, та якщо тобі це болить, і ти хочеш про це домовитись, то кожна твоя фраза має бути витонченою і попадати в десятку — тільки так досягається результат. Бо інакше виглядає, що починаєш газом, переходиш до війни на Донбасі, все це загортаєш у купу, причому не розуміючи, що в питання газу затягуєш і питання корупції, про що запитають у Європі, але притому хочеш вирішити питання звільнення людей. Давайте відокремлювати абсолютно позитивні людські риси Зеленського як того, хто бажає усе це вирішити, і повну некомпетентність його і тих, хто знаходиться поруч.
Інститути влади, які мали би опікатись питаннями звільнення, безпеки і технологій — відсутні. Добре, що під рукою опинився Вітренко, який міг фахово вести розмову про газ. Але такі ж люди є в процесі звільнення військовополонених, розведення сил — чи були вони серед тих, хто поїхав до Парижа? Там же мали бути ті, хто веде розмову в Мінську і володіє матеріалом.
Ми знаходимся у процесі, який чомусь замикається на перших особах: вважається, що вони вирішать все. Бог з ним — хай так працює Росія. Там панує диктаторська система, зав’язана на одній людині, а ми ж вчимось демократії – у нас кожен інститут має фахово займатись своєю справою. Деякі слова мають бути вимовлені людьми, які ведуть цей процес, бо коли про так званий «заключний Копенгагенський акт» згадує Зеленський, то хочеться запитати — він хоча б раз у житті його читав? Це явно ознака того, що треба працювати. Не треба ставити зустріч самоціллю.
Ще є неурядові громадські організації, які сьогодні ведуть роботу на окупованій території, а також на контрольованій та у сірій зоні. Їх рівень володіння інформацією набагато більший і детальніший, ніж у державних інституцій. І всі – починаючи від Верховного комісара ООН з прав людини і закінчуючи ОБСЄ – живляться інформацією з цих джерел, тільки чомусь український уряд їх ігнорує. Хоча саме до цих інституцій можна було апелювати, вибудовуючи діалог.
Щодо мінських домовленостей, то все буде залежати від політичної волі. Моя думка: вони припинили свою дію 1 січня 2016 року. І перше, що мав би сказати Зеленський, сівши за стіл, мало би звучати так: «Шановні панове, для мене як новообраного президента мінські домовленості – нікчемні. Вони ніким не підписувались і не ратифікувались українським парламентом.
Якщо ви хочете, щоб цей документ набув юридичної сили, то він повинен пройти всі вимоги української Конституції. Бо це ж ви вимагаєте внесення змін в Конституцію, а при цьому не визнаєте, що документ, який ви маєте за документ, нікчемний з точки зору юридичної сили для української держави. Більше того, він був прийнятий під тиском — тобто в односторонньому порядку має право бути не виконаним».
Так, нам треба було їхати зі своїм документом. Мати свою стратегію, бачення Донбасу, Криму та погляд на соціально-гуманітарні речі, пов’язані з нинішньою ситуацією. Це я про програму відселення чи інші ініціативи. Це правда, що частина з них уже озвучувались в Україні. Та вони донині не скомпоновані в цілісний документ.
З Путіним говорити важко, але для цього на зустрічі й існують президент Макрон і канцлер Меркель. Щоб вести свій проект, з ним треба працювати — разом з партнерами, а також Вашингтоном. А так маємо два типи підходу до організації нормандської зустрічі. Хоча обидва, як на мене, страждають інституційною кволістю і безпорадністю.
Треба думати про власну стратегію, яку пропонувати світові – пов’язану і з Донбасом, і з цим світом. І перестати молитись на священну корову, якою називають мінські домовленості: вони давним-давно капітулювали перед нахабністю Кремля.
Повну версію інтерв’ю з Романом Безсмертним слухайте у програмі Напівранок на Радіо НВ
Comments are closed.