Збараж пахне порохом

Сьогодні в Україні є трохи більше сотні замків: збережених, напівзруйнованих і просто руїн. Із них 34 розташовані на Тернопільщині.

Через це область часто називають країною замків і фортець. На жаль, більша частина із них таки майже просто каміння. Проте завдяки історикам, археологам та архітекторам деякі вдалося реставрувати. Наприклад, Збаразьку фортецю.

Магнати-інтелектуали

З Івано-Франківська до Збаража десь 150 км. Та з нашими дорогами туди їхати години три. Це невеличкий райцентр на північ від Тернополя. Населення — 14 тисяч. Перша згадка у літописах датована 1211 роком, і не так давно місто відсвяткувало свої 800 років. Історики кажуть, що у давнину Збараж називався «Збираж» — саме тут галицькі князі збирали своє військо до походу. Паралельно існує версія, що місто отримало ім’я від «бари» — заболоченої місцевості. У принципі це не так вже й важливо.

Колись місто знаходилось дещо південніше, там, де зараз село Старий Збараж. Але у 1589 році замок здобули та спалили татари. Князь Януш Збаразький відновлювати його не став, натомість заснував новий — у селі Токи.

Після смерті Януша Збаразького Тоцьку фортецю успадкував його старший син Юрій. Молодшому нащадку, Христофору, дісталися згарища Старого Збаража. Князь не хотів правити на попелищі, тому переніс резиденцію на протилежний берег річки Гнізни.

Цей Христофор узагалі був досить цікавою особистістю і про нього варто сказати кілька слів. Та й про брата також. Коли більшість тогочасної шляхти коротали час у пиятиках, полюваннях і міжусобицях, брати Збаразькі вчилися. Після закінчення Львівського єзуїтського колегіуму вони поступили до Краківського університету. Але диплома найпрестижнішого вишу королівства їм було замало. Хлопці вирушають до Європи, де зубрять ази фортифікаційного мистецтва у Парижі та Амстердамі. Отримавши спеціальність військових будівничих, ці вічні студенти поступають на правничий факультет Падуанського університету. Там братам читав лекції сам Галілео Галілей.

Потім Христофор пішов на державну службу. Брав участь у поході Лжедмитрія на Москву, при чому керував особистою охороною самозванця. А у 1623 році очолив посольство до Туреччини, де уклав мирний договір з султаном, чим врятував Річ Посполиту від ганебної поразки. Ще й викупив з полону багатьох співвітчизників.

Саме Христофор у 1620 році почав спорудження Збаразької фортеці, взявши за основу проект відомого архітектора Вінченцо Скамоцці. Правда, до завершення будови князь не дожив, проект закінчував його брат і спадкоємець Юрій.

Вогнем і мечем

Знайти замок легко: треба заїхати до центра містечка та біля пам’ятника Хмельницькому повернути праворуч. Далі шлях підкажуть вказівники. Перед фортецею є велика стоянка, де можна залишити авто чи автобус.

Сьогодні у Збаразькому замку працює краєзнавчий музей. Дорослий квиток коштує 15 грн., студентський — 8 грн., дитячий — 5 грн. Сам замок складається з чотирьох потужних бастіонів, надбрамної вежі, місткого внутрішнього подвір’я та двоповерхового палацу, збудованого у стилі пізнього Ренесансу. У прибрамних казематах представлена краєзнавча експозиція. Цікавий зал зброї, де просто на підлозі вишикувалася ціла артилерійська батарея, а в куточку причаївся середньовічний лицар. Кажуть, у давнину люди були маленькі. Проте, коли дивишся на дворучний меч, виникає сумнів — з такою зброєю впорається хіба богатир…

На замковому подвір’ї гарно. Тут і зелені газони з автоматичним поливом, лавочки для відпочинку і гармати, гармати, гармати. Гід розповідав, що коли у ресторані (цей заклад займає усі західні каземати) святкують весілля, то з них стріляють холостими набоями. Звісно, за окрему плату.

Багато уваги в експозиціях приділяється облозі Збаража 1649 року. Тоді дев’ять тисяч поляків майже півтора місяця відбивали атаки 60‑тисячного козацького війська під проводом самого Богдана Хмельницького. Під час кровопролитного штурму під стінами фортеці загинув полковник Морозенко, про якого пізніше склали популярну народну пісню:

«Ой Морозе, Морозенку,

ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

вся Вкраїна плаче…»

Поляки боронилися затято. Насамкінець їх залишилося тільки три тисячі, але замок вони не здали. Пізніше письменник Генрік Сенкевич описав ці події в романі «Вогнем і мечем».

У східних казематах діє чудова експозиція дерев’яної скульптури «Козацькому роду нема переводу». Автор цих маленьких витворів мистецтва — тернопільський скульптор Володимир Лупійчук. На жаль, уже покійний. Козаки, гетьмани, багатофігурні батальні композиції та сюжети з української міфології роблять цю виставку чи не головною атракцією музею.

Є на що подивитись і в самому палаці — старовинні меблі, ікони, колекція міні-копій дерев’яних церков і макет Збаразької фортеці. Також багато портретів. У вестибюлі одразу кидаються в очі портрети «старих знайомих» — Юзефа Потоцького та його сина Станіслава. Виявляється, ці господарі Станиславова у XVIII столітті володіли ще й Збаражем.

У замкових підземеллях знаходиться те, що і має там бути — в’язниця. Поруч успішно «функціонує» кімната тортур. Навіть від назв знарядь катівської праці стає моторошно — «стілець відьми», «гарота», «скрипка пліткарів».

Мальовничі околиці

По периметру фортеця оточена глибоким ровом, який колись до верху був заповнений водою. А перед замком розкинувся парк, там біліють козацькі скульптури. На цей раз уже кам’яні. Є тут і пам’ятник Міцкевичу, правда, у вигляді обеліску, а не скульптури. Парк доволі розлогий, є де погуляти. Обривається цей зелений масив якось різко, ще одними старовинними мурами. Виявляється, замок був серцем оборони, довкола якого розташовувались потужні фортифікації. За Австрії твердиню занедбали, і цей парк виріс на колишніх укріпленнях. Між іншим, на стіні цієї зовнішньої оборонної лінії розміщено меморіальну дошку Морозенку.

Поруч є братський цвинтар бійців Червоної армії. Звідти відкривається чудова панорама міста, домінантою якого є бернардинський костел Святого Антонія. Його будували у 1746‑1755 роках коштом Станіслава Потоцького. Цей магнат хоча й походив зі Станиславова, чомусь надавав перевагу Збаражу. Тут він мешкав, тут помер, тут був похований. Зараз храм належить римо-католицькій громаді міста.

Ну і наостанок — про реставрацію. Збаразьку фортецю реставрували вже за часів СРСР — у 1989 році там відкрився музей. Хоча першими взялися за відбудову твердині ще поляки. Під час Першої світової замок сильно постраждав і лежав у руїнах. Активні відновлювальні роботи розпочались після того, як у 1930‑х роках поет Генріх Збірчовський звернувся до громади із наступним полум’яним віршем:

«Поляки!

Нехай кожен з нас витягне грош, захований у скрині,

Нехай кожен буде причетний до цієї справи,

Нехай кожен виконає свій святий обов’язок,

Нехай кожен покладе свою цеголку,

Бо лише спільна праця здатна вершити великі справи».

Може, настав час кинути подібний заклик стосовно нашого палацу Потоцьких? Чи пивзаводу? Об’єктів для реставрації в нас більш ніж достатньо.