Міста, як і люди, мають ауру. Наше місто не знало спокою від дня заснування. Воно весь час від когось відбивалось, переходило з рук в руки, горіло, лежало в руїнах. Мало не загинуло від канонад Першої світової й було залито кров’ю в роки Другої. І все ж в енергетиці Франківська переважає щось інше, щось світле. Це відбиток духу, нематеріального начала, що лежить в основі речей. Гадаю, цей дух зуміли утримати тут люди доброї й дієвої волі. Саме таким був пастор станиславівської німецької громади Теодор Цьоклер.
Будівничий віри
Усе почалося у 1891 році, з приїзду до Станиславова 23-річного протестантського місіонера, який закінчив університет у Лейпциґу. На фото – русявий молодий чоловік з відкритим поглядом. І жодних слідів похмурої ортодоксальності, жодного фанатизму. В особі пастора Цьоклера розпорошена німецька громада отримала духовного поводиря на довгі роки, а місто – людину, яка, будуючи сиротинці, гімназію, лікарню, фабрику, збудувала не лише суттєвий фрагмент нашого сьогоднішнього буття в цьому місті, а й дещо більше – віру в те, що Бог чує молитву.
…Не так давно несподівано знесли невеликий одноповерховий будинок з мансардою, що стояв на Незалежності, 87. Не знаю, чи нашому управлінню архітектури було відомо про те, що 31 серпня 1896 року Цьоклери відкрили там сиротинець «Вифлеєм», який став тоді притулком для 12 дітей. Поруч з ним колись стояв будинок, де жив сам пастор з дружиною та шістьма власними дітьми. На протилежному боці – євангелістська церква, збудована ще у 1885 році. У 1908-му на особисті кошти Цьоклерів праворуч від «Вифлеєму», була збудована гарна триповерхова камениця, в якій зараз молочна та хлібна крамниці. У 1932-му – праворуч позаду до нього – добудували ще один, де жили робітники фабрики, кухарі, пекарі.
Я ходжу мимо мало не щодня. Якийсь час мені не давала спокою одна надія: думалося, що якщо зайти в середину, можна натрапити на якісь безумовні сліди. Звичайно, годі було сподіватись, що на стінах залишились хоча б натяки на цитати з Біблії, які укріпляли у вірі вихованців й опікунів. Годі було б думати, що тут ще живе хтось, чия мама чи бабця щось розповідала…
На одному з довгих балконів стояла літня жінка з білим, як молоко, волоссям. Російською вона запитала, що шукаю. Коли почула відповідь, сказала, що живе тут з 1953-го, добре пам’ятає церкву, що стояла десь на місці теперішнього пам’ятника Франкові, пам’ятає, що позаду праворуч від церкви був цвинтар. Десь на почат-ку сімдесятих у церкві містився спортзал, пам’ятає вибиті шибки вітражів. Що за церква – не знає, про сиротинець не чула, ім’я Цьоклера їй нічого не говорить…
Цей будинок на розі нинішніх вулиць Незалежності та Підгірянки Цьоклери збудували у 1908 році на особисті кошти |
Маршрут із перспективою
Колишній одноповерховий будинок для хлопчиків «Мартінеум»1, чиї бічні вікна виходили на вулицю Марійки Підгірянки, теж знесли. Поруч по Підгірян-ки, у двоповерховому будинку з мансардою та стрімкими й вузькими дерев’яними сходами був «Паулінум»2 – притулок для молодих вікаріїв. Ще зо два подібні за архітектурою будинки – перелицьовані, але впізнавані – я бачила в районі вулиці Теодора Цьоклера, за якою були городи громади. У 1913 році по цій вулиці звели будинок «Сарепта»3, в якому працювали сестри милосердя, що доглядали дітей. Уже в 1920-х тут розташувались нові заклади – притулок для учениць звичайної школи «Бетаніен»4, роботою якого керувала друга дочка Цьоклерів Марта, й притулок для гімназисток «Елім»5 на чолі з її молодшою сестрою Лені. Тут же були дитячий садочок та дім для перестарілих «Сунем»6. У чудовому двоповерховому сецесійному будинку був шпиталь. До середини тридцятих у будинку поруч із садочком мешкала найстарша дочка Елізабет зі своїм чоловіком пастором Лемпом, а пізніше – сім’я пастора Мартіна Цьоклера.
На цій вулиці змінилось не так багато. Хіба призначення будинків та їх мешканці, а самі вони, на щастя, майже не піддавались суттєвим перебудовам. Радянська влада виявила навіть певну подобу наступності: в «Сарепті» якийсь час був дитячий садок. Мабуть, завдяки цьому мінімальному втручанню вулиця зберігає атмосферу. Однак у повітрі висить загроза знесення будиночків німецької колонії. Загроза здається неймовірною. Якщо цим районом буде цинічно пожертвувано на користь багатоповерхівок, на нашій сумнівній європейськості можна буде поставити остаточний хрест. Адже у прагненні до євроін-теграції було б логічно зберігати усе, що нас із Європою справді поєднує. У контексті розвитку міста як туристичного центру прогулянка слідами німецької громади є одним із найперспективніших маршрутів.
Спадщина має ціну
Під впливом німецької місії в Станиславові сформувалась українська євангелістська громада, що вибрала Теодора Цьоклера своїм єпископом. Проповіді перед українською паствою він виголошував українською. І хоча заклади Цьоклера будувалися насамперед для німецьких дітей, у них знайшли притулок, отримали освіту й виховання десятки українських, польських, єврейських хлопчиків і дівчаток.
Заклади Цьоклера пережили обидві війни. У часи загального сум’яття пастор анітрохи не був дезорієнтований фашистською ідеологією, однозначно її відкидаючи. Його політикою були любов і милосердя.
У спадок нам залишився німецький народний дім7,в якому була велика зала для урочистостей, а також спортзал. Поруч – кегельбан і спортивний майданчик. Липова алея перед будинком, очевидно, також ще відтоді. А от титульна будівля теперішнього заводу «Агромаш» на Височана змушує сумніватися у своїй причетності до німецької громади – вже надто по-нашому вона виглядає. Хоча саме тут громада збудувала фабрику для виготовлення сільськогосподарських машин. Тут вчилися ремеслу та працювали хлопці із сиротинців, було конструкторське бюро, адмін-приміщення, ливарня, слюсарня, кузня.
Дотепер у нашому місті можна помітити кришки каналізаційних люків з написом VIS – саме так називалася фабрика за часів Цьоклера. Літери сприймаються, як знак з минулого…
Подібних знаків прагнуть і німецькі гості, які все частіше приїжджають до Франківська. Вони належать до народу, обтяженого почуттям вини. Тому, за моїми спостереженнями, їм часто важливо почути від гіда не лише про те, скільки людей знищили в Станиславові фашисти, але й про те, що тут досі збереглися свідчення праці їхніх співвітчизників, які роблять честь німецькому народові. Для багатьох туристів існування такої громади – відкриття, але є й такі, що розпитують про Цьоклерів зі знанням справи.
Одного разу мені довелося супроводжувати дві літні пари з Мюнхена, які дуже зацікавились німецькою громадою Станиславова, а згодом уже з Німеччини написали, що придбали кілька книжок на цю тему.
Серед цих книжок могли бути праці одного із онуків подружжя Цьоклерів – Крістіана Еразмуса Цьоклера, німецького лікаря й письменника, який народився в 1925 році в Станиславові, в родині їхнього найстаршого сина Пауля. У 2005 році у своїй книжці «Життя для дітей» він оприлюднив документи, пов’язані з діяльністю Цьоклерів у Станиславові. До речі, цей скарб – десять пакунків, що містили листування, фото й інші свідчення місії Цьоклерів, – був знайдений уже в наш час на горищі протестантської лікарні Ґьоттінґена – міста, де в будинку милосердя довгі роки працював наймолодший із дітей Теодора та Ліллі Цьоклерів – Мартін.
Крістіан Еразмус Цьоклер кілька разів відвідував Івано-Франківськ, був при відкритті меморіальної дошки, що у 1996 році встановлена на фасаді теперішньої школи № 11. Він приїжджав і в серпні 2007-го під час повернення вулиці Розумовського, яка до радянських часів називалася Теодора Цьоклера, її колишньої назви. Крістіан Еразмус Цьоклер належить до громадської організації «Галицькі німці», що заснована ще його дідом, а в сучасній Україні відома багатьма доброчинними акціями, зокрема, в галузі медицини.
В одній з рецензій до книжки Крістіана Еразмуса Цьоклера читаю, що діяльність Цьоклерів у Станиславові «майже забута». Не хочеться, щоб це було правдою. Адже забуття продуктивне лише в одному випадку – якщо люди забувають спричинене їм зло. Коли ж забувається безкорисливе й самовіддане добро – це загрозливо для тих, хто забуває. Забуття буде неможливим, якщо ми усвідомимо, що, окрім будинків і вулиць, Цьоклери залишили нам ще й дещо важливіше – приклад дієвого християнства як щоденного способу життя. «Дитячий будинок – це справа віри… Віра є і завжди залишається ризиком, її не можна мати про запас, увесь час її треба сміливо й мужньо завойовувати заново». Так писав Теодор Цьоклер. Впевнена, що якби ми мали мужність усвідомити вагу духовної спадщини Цьоклера, це могло б нам суттєво допомогти.
1 Названо, мабуть, в честь старшого сина Цьоклерів Мартіна.
2 Ще одного сина Цьоклерів звали Пауль.
3 Біблійне місто, в якому бідна вдова врятувала від голоду пророка Іллю.
4 Село біля Єрусалима, поблизу якого відбулось воскресіння Ісуса Христа.
5 Назва біблійної місцевості.
6 Назва старозавітного міста.
7 Теперішня дитяча спортивна школа на вул. Шухевичів.
Comments are closed.